Просто летіла й дивилась

Летіла в Неаполь на засідання Комітетів ПАРЄ. Аеросвіт. Принесли холодну коробку з листком капусти, двома шматочками зів'ялих огірка й помідора,шкідливою булочкою та двома кружальцями пластиковоі шинки.

Попереду - 3 години льоту. Й зрозуміло, що насититися належало духовно - з собою був недочитаний Дюрренматт "Суддя та його кат" (чогось саме цю зараз захотілося взяти).

Годину вже розсікали небесні орбіти, я вже трохи почитала, вже й роздивилася пасажирів- переважно наші жінки, що на відльоті бадьоро лопотіли по телефону по-італійськи, в італійських яскравих прикрасах, з італійськими чоловіками й такими ж бамбіно. Лиш між собою говорили по-украінськи, це був такий таємний код таємноі спільноти. Поряд сиділа гарнр вбрана молода селянка з якоісь явно житомирщини чи вінничини- лице іі ніяк не могло приховати свого походження, і на це лице з безмежною сліпою любов'ю дивився її смаглявий Паоло, що постійно шукав моменту чи притулитися, чи погладить іі по щоці. Вона лагідно мурмотіла до їхнього малюка по-італійськи, і лише до стюардеси обзивалася по-нашому, по-руськи. По стюардесах теж можна було вгадати наших, з провінціі, що стали городськими. Лише відсутність стильного лиску, притаманного західним їхнім коліжанкам, грубуваті манери й начальницький тон не залишали сумніву - тут усі наші.

Італійки з поліськими вилицями весело відлітали "додому", і по тому, як вони, перш, ніж дати дитині яблуко, надкушують і наджовують його - щоби малюку було легше вгризатися своіми двома зубками, було ясно, що італійська культура догляду за дітьми невимовно збагатиться новим, нашим, сільським, досвідом.

І раптом включилася стюардеса й звернулася - якщо серед нас є лікар, прошу зголоситися, пасажиру зле. Одразу всі притихли. По коридору помчала жінка з фонендоскопом у вухах - італійська лікарка мала з собою у сумочці це приладдя. Може, знала, що такі випадки трапляються, і професія вимагала від неі носити в сумці все, що знадобиться. А може я іі ідеалізую, бо надія була лише на неі. Пані ця промчала знову по коридору - шукала хоч якусь рідину для дезинфекціі- і назад з двома шприцами в руках... Всі потроху заспокоілися й взялися мирно дожовувати капустяні листки. Але тут включився капітан й попросив зрозуміти його рішення: він ухвалив повертати до Борисполя, бо пасажиру краще не стало, й лікарка не бралася гарантувати, що вдасться довезти його живим до Неаполя. Було трохи страшнувато розуміти, що зараз ця тоненька свічечка життя - бах! І задметься.

Всі мовчали, та хтось збоку тихенько пробурчав - о, це тепер уже будемо на місці через 6 годин. А породиста пані з іншого боку - оголосила: а нам за это бесплатный кофе! За що - за это?- вона, видно, не подумала. Літак розвернувся, і я відчувала, як капітан жене машину. Якщо літаком можна гнати- я, певне, ідеалізувала капітана, але тепер надія була лише на нього. Справді почали носити додаткову каву. І моя житомирсько-вінницька італійська сусідка, полізла в сумку й витягла кульок із житомирсько-вінницьким печивом! Вона везла в Італію "розвісне", просте, як двері, наше печиво! Але в цю мить це виглядало так мило- вона вмочувала ті печенинки в несмачну літаківську розчинну каву й давала до рота малюку і тому своєму Паоло, який вдячно відкушував його й почував себе зараз , у цю прикру мить, затишно, як у Бога , чи в богині, за пазухою.

Ми долетіли щодуху назад, до Борисполя, подолавши годинну відстань якось дуже швидко, слава Богу, той чоловік дожив до землі, і його помчала швидка.

Тепер належало дозаправити літака і знову зніматися в бік Неаполя. Всіх попустило. Переважна більшість казала- ну, зате живий, а кілька зайвих годин - пусте. А хтось, бо вже можна було, злостивився - а хто дав капітану право вирішувати? І чого він не повіз його в Неаполь? Хтось підраховував, на скільки "попав" капітан, розвернувши літака, а потім заправивши наново двигун. Непомерлий пасажир тепер був декому винен. "І якого ото в такому віці літать?' - підвела риску молода сусідка справа. Ій явно нікуди було поспішати- просто зло брало. І також цілком очевидно, що вона не збиралася старіти, а тому не любила старших людей як клас і воліла би, щоби вони догнивали вдома, раз постаріли. Це така дуже поширена історія у нас - вважати старших непотрібом.

Я згадала, як нещодавно повезла маму в пансіонат до моря - мама дуже любить море, і в нашому з сестрою і братом дитинстві в усьому відмовляла собі, щоби повезти нас викупати в солоній воді. А тепер я вирішила зробити це для неі. Весь пансіонат чудувався - нащо оце старшій жінці море? І на пляж ій важко було сходити, й на пляжі почувала себе ніяково - всі озиралися. І медперсонал не розумів - нащо вже такій людині, наприклад, масаж. Відпочинок не для таких.

Та все ж більшість у літаку була щаслива, що була така великодушна й не винувата в смерті пасажира, що так і не потрапив до Неаполя. Не всі його й бачили- так швидко його помчала карета швидкоі. І хтозна, до кого й чого він хотів у той Неаполь. Хто так і не дочекався його? Кого він так і не побачив?

Коли літак торкнувся землі, усі зааплодували, бо так годиться культурним іноземцям, миттю повмикали свої телефони (це роблять тільки наші - чомусь особливо і обов'язково під час оголошення, що просять не вмикати ніякі прилади, поки про це не оголосять додатково), залементіли - Пронто! Пронто!, стояли в проході, щільно притулившись одне до одного (так стояли завжди в черзі то за хлібом, то за цукром, то за горілкою - одна пляшка в руки! - іхні батьки, а це передається генетично, так стояли вони весь політ у черзі до туалету - причому причина такої масовоі діареї на рейсах із нашими мені достеменно не відома. І як тільки двері відчинилися - всі бігом побігли, похапавши сумки, кудись уперед, обганяючи тих, хто захекався й відстав. Жінки з італійською золотою біжутерією в вухах, бігли до віконечка "Паспортний контроль", за ними азартно трусили іхні італійські чоловіки з бамбіно на руках. Вони якось непомітно перейняли украінську манеру наших дядьків - робити те семе, що, жінка. Вони нікуди не поспішали - рейс і так запізнився на три години. Вони просто бігли, щоби обігнати сусідів й прийти до віконечка першими. Точно, як на наших сільських автостанціях колись, в касах на поізд, в черзі за дефіцитом. В Києві вже всі стоять чемно в черзі на маршрутки й таксі. Та треба сказати, що й ці всі люди, добігши, кому як Бог ноги дав, тепер стояли щільною чергою поряд зі ще хвилину тому суперниками по кросу, ніби тільки що не намагалися зрізати шлях і обійти іх на повороті, і мило бесідували - про те, як довго ці італійські офіцери дивляться в кожен паспорт. І сліду боротьби за першість!

Стоячи теж у цій черзі, я написала сестрі в довгій смсці своі враження - кажу: ну, чисто як у нашому з тобою Пирятині! Ну, нічого не змінилося, хоч вони тепер тутешні.

А вона відповіла : скоро буде там ще одна, така сама Украіна:)

І мені стало жаль, що я більше їх не побачу. Стало весело, що вони такі. Стало трохи сумно, що вони такі.

А от зараз сиділа вечеряла, вже прибувши. Й дивилася на немолоду пару за сусіднім столиком. Ім років по сто. Молодий офіціант жартує з ними, розливаючи по келихах вино. Вони сидять гідно й мирно розмовляють. На них дивлюся лише я. Згадую того чоловіка, що до когось не доіхав. Згадую маму. Згадую Пирятин як столицю своєі батьківщини.

Стара пані кокетливо відщипує від хрумкоі булочки крихітні шматочки й кладе в рот - від таких крихітних не фігурі не шкодить, мовляв. Столітній її друг дивиться на неї поблажливо - мовляв, красуне ти моя. І я підозрюю, що вона - наша. Не підійшла до них переконатися, лиш, щоби розігнати цю фата-моргана:)