Євробачення. Про пісенний конкурс як дзеркало країни

Історія відбіркових турів на конкурс стала чудовим дзеркалом для всієї країни.

В Україні політикою стає все ‒ навіть те, що політикою від початку бути не повинно. Втім, це не дивно. Ми ‒ країна, обпалена війною. Яка в режимі реального часу конструює власну ідентичність. Яка ділить усіх на «своїх» і «чужих» за допомогою основних перевіркових запитань.

Немає сенсу цьому дивуватися. За власні довоєнні ілюзії країна заплатила досить дорого ‒ і тепер прискіпливо вдивляється в кожного, хто хоче виступати від її імені. Це стосується політиків. Це стосується зірок шоу-бізнесу. Проблема дуету ANNA MARIA не в тому, що вони публічно не відреклися від своїх батьків ‒ цього від них ніхто й не вимагав. Їхня проблема в тому, що вони так і не зрозуміли: бути зіркою ‒ значить, мати підтримку й любов аудиторії. А якщо твоя позиція не збігається з позицією аудиторії ‒ вона тебе підтримувати не стане. Що, власне, і відбулося. Цей дует дискваліфікували не чиновники, його дискваліфікували глядачі.

Немає сенсу дорікати нам в тому, що ми «занадто політизовані». Зрештою, політика ‒ це розмова про майбутнє. Про те, що ти вважаєш нормою та девіацією. Це розмова про пріоритети й зображення бажаного «завтра». У цьому сенсі політиці знайдеться місце всюди. І якщо ти говориш про власну аполітичність ‒ ти лише делегуєш своє право визначати картинку завтрашнього дня комусь іншому.

До речі, про пісенний конкурс. Його організатори люблять підкреслювати його аполітичність. Цілком можливо так воно і є ‒ але тільки не для нашої країни. З однієї простої причини: для значної частини України основне в його назві ‒ не «пісенний», а «європейський».

Ми зовсім нещодавно визначилися з тим, частиною якої цивілізації хочемо бути. Ми лише недавно перестали грати в гру під назвою «багатовекторність». Немає нічого дивного, що ми з самовідданістю неофітів бачимо в ньому щось більше, аніж просто музичне змагання. За влучним визначенням Віктора Трегубова, цей конкурс перетворився для значної частини країни в такий собі «саміт культурної дипломатії».

«Євробачення» для нас ‒ це спосіб підтвердити цивілізаційний вибір. Для «старої Європи» немає ніякого резону сприймати цей конкурс точно так само. Зрештою, у Великій Британії, Франції та Німеччини немає рефлексій на тему того, чи є вони Європою. А ми продовжуємо сумніватися. Ми досі не впевнені, що перетнули свій геополітичний рубікон. І тому такі гострі наші списи, які ми ламаємо в риторичних битвах на тему «хто гідний нас представляти».

Напевно, це проблеми росту. Напевно, це дитячі хвороби. Ті самі, якими потрібно перехворіти зараз, а не зарозуміло снобити на тему «а ось для Європи це третьорядний захід». Європа на те і Європа, щоб не сумніватися в тому, хто вона. А ось ми продовжуємо закономірно сумніватися. Боятися реваншу. Остерігатися поразки й краху. І тому кожного року цей конкурс перетворюється для нас на ціннісне дербі. У тій же мірі, в якій цим же дербі для нас стають будь-які вибори.

Але бути Європою ‒ це не тільки співати для Європи. Бути Європою ‒ це не тільки отримувати голоси її аудиторії. Бути Європою ‒ це, в першу чергу, дотримання процедур. Може, й добре, що тепер у нас є цілий рік, щоб виробити нові правила гри.

Зрештою, нам і без того буде про що ламати списи цієї весни.