Чому українцям важливо зрозуміти, як думають військові

Подобається нам чи ні, але в своїй більшості, зараз, Українська армія, це цивільна армія.

Навіть ті, хто мали досвід АТО/ООС дуже часто по суті своїй залишаються цивільними людьми зі зброєю в руках. Не кажучи про тих, хто колись служив срочку. Чисто математично. Через збільшення армії зараз воює більшість цивільних людей під управлінням військових.

І фахові військові планують операції, та віддають накази, з урахуванням того, що всі задіяні, будуть робити та думати як вони. Як по військовому. Але цивільних таки більше. І вони сприймають все не з точки зору академічної військової науки. Не з точки зору військового, який знає як працює механізм війська зверху до низу. А з точки зору свого життєвого досвіду. Вони дуже часто не знають як треба по воєнному. Вони думають по цивільному.

З одного боку тотальне гуляй поле інколи дає перевагу на тактичному рівні. Як це було, коли в лютому-березні російські війська затягнуті в устави та циркуляри воювали «як книжки пишуть». Але це короткий ефект, який дозволяє використовувати ці переваги дуже локально та дуже обмежений час.

Бо війна, насправді це досить точна наука з досить жорсткими правилами, які писалися дуже дорогою ціною.

А в нас вже досить великий багаж саме новітніх знань, які ми отримували з 14-го року. Так, в цих рамках є простір для творчості, та креативу. Але це працює тільки тоді, коли є базові знання. Коли щось придумуючи, ти на 100% знаєш як буде діяти ворог, а як твої суміжники. Ти повинен знати всі можливі варіанти. В тому числі і військові. Бо інколи життєвий досвід то трошки не про те. І частіше всього на війні успішна задача потребує синхрону від багатьох.

Наприклад, коли командуванням визначений точний час, не можна, як то підказує життєвий досвід та кіно, надурити ворога та стартувати раніше на пів годити. Бо твоє відділення вилазить і отримує від ворога все, з усіх засобів ураження, що у ворога є в наявності. А от коли по військовому, то в визнаний час, то спочатку арта відпрацює по ворогу, а потім разом з суміжниками справа та зліва старт, то вогонь вцілілого ворога розсередоточується по всій лінії. Але теж, коли сусіди справа-зліва роблять по воєнному, а не по досвіду.

Ну так це працює на цій війні. І по іншому ніяк. А для цього треба все це розуміти, знати, та довіряти сусіду справа, та зліва. І треба розуміти, що все працює тільки тоді, коли працює. Що коли плануються якісь дії, то плануються так, що всі будуть робити як визначено наказом. А не виглядати та думати – зараз зачекаємо, подивимось «що там смєжніки», а потім може і ми підемо. Суміжники піднялись самі, а більше нікого нема. Понесли втрати. Потім недовіра до командирів, до суміжників і тотальна невпевненість в собі, в своєму підрозділі, в командирах.

Коли ми навчаємо молодших піхотних командирів, то крім індивідуальної підготовки та військових знань, ми вчимо цивільних людей думати трохи по воєнному. Розуміти, як то все працює. Вони навчаються, вони тренуються, вони роблять помилки і в учбових боях вони починають розуміти – чому на полі бою, військова наука частіше перемагає життєвий досвід. Бо військова наука то про війну. Особливо коли це на військовому досвіді восьми років. Кожен випуск, то люди, які трохи змінили свій світогляд і стали розуміти як працює весь військовий механізм. І головне, що він саме працює.

Я не знаю, чи доведеться нашим випускникам зпішуватися зі своїми відділеннями з броні. Або чи будуть вони штурмувати ворога в забудові. Але я знаю, що вони будуть знати як це робиться і зможуть це зробити. Вони будуть знати механіку боя. Вони зможуть зробити це так, як буде від них чекати їх командування. А ще вони будуть впевнені в собі перед своїми підлеглими.

Ми не зможемо перемогти кількістю здичалих. Але ми переможемо ефективністю. В тім числі і ефективністю піхоти.