Чужого нам не треба. Але свій Таганрог треба забрати?

«Нічого українського не віддамо, а чужого нам не треба», – заявив у зверненні до українців 18 квітня президент Зеленський. Цю ж думку він повторив через п'ять місяців, 18 вересня, наголосивши, що Україна поверне окуповані російськими загарбниками міста, а чужі нам не потрібні. Цілком вірно. Україна, на відміну від Росії, не загарбник. Україна діє в рамках міжнародного права, звільняючи окуповані країною-агресором території. Саме тому сьогодні, за винятком кількох країн із сумнівною репутацією, нас підтримує світове співтовариство.

Чужого нам не треба. А якщо це чуже своє?

97 років тому, 16 жовтня 1925, рішенням президії ЦВК СРСР Україна передала Росії Східний Донбас і Таганріжжя, а натомість замість Північної Слобожанщини одержала невеличку територію на північному сході. До складу Росії відійшли більша частина Таганрозької та Шахтинської округ України з населенням 478,9 тисяч осіб, до складу України – частина Путивльського повіту Курської губернії та південна частина Троїцької волості Валуйського повіту Воронезької губернії із населенням у 278 тисяч осіб. Цей поділ законодавчо встановив нову лінію кордону між двома радянськими республіками – Українською та Російською, що практично зберіглася після розпаду СРСР і стала державним кордоном між Україною та РФ.

Це ж стосується і українсько-білоруського кордону: рішення президії ЦВК СРСР, на яке я посилаюсь, мало назву «Про врегулювання кордонів УСРР з БСРР та РСФРР». Треба сказати, що, хоча рішенню передували переговори в рамках спеціально створеної тристоронньої комісії з врегулювання кордонів між РСФРР, УСРР та БСРР, участь у яких брали три начебто рівноправні суб'єкти, і українська сторона, хоч і представлена більшовицькою владою, намагалася обстоювати національні інтереси, остаточну ухвалу прийняв союзний центр.

Повернімося, однак, у ближчі часи. За підсумкам Потсдамської конференції, територія країни-агресора, нацистської Німеччини зменшувалася на чверть за рахунок переміщення на захід кордону Польщі та польсько-радянського поділу Східної Пруссії. Також після Другої світової війни, за підсумками Паризьких договорів, зазнали змін і території країн, які брали участь у війні на боці Німеччини.

Підсумком нинішньої українсько-російської війни – антиколоніальної, національно-визвольної з боку України та імперіалістичної з боку Росії мають стати денацифікація й демілітаризація останньої, її репарації Україні як жертві агресії. Якщо наслідком розв'язаної Росією війни стане її розпад, відповідні зобов'язання повинні бути покладені на нові утворення, на які вона розпадеться.

Чи сплачувати Росії ціну війни поверненням Україні набутих у радянський період територій на підставі ухвали, легітимність якої викликає сумніви, питання, як на мене, відкрите. Воно потребує обговорення. Якщо ж повернення буде визнано доцільним, це необхідно роз'яснити партнерам і домогтися їхньої підтримки.

Сказане повною мірою стосується і союзника РФ у війні проти України – Республіки Білорусь.