Деокупація свідомості

В серпні 2005 року я надрукував у «Голосі України» статтю «Мова Пушкіна чи Путіна?». Метою публікації в газеті Верховної Ради, яку, звичайно, читають у владних кабінетах, було застерегти тодішнього Президента України Віктора Ющенка від підписання на саміті глав держав СНД в означеному форматі угоди про гуманітарне співробітництво.

Мушу визнати, тоді я ще помилявся. Не щодо змісту статті, а стосовно її назви. Але вже невдовзі зрозумів, що не треба протиставляти мову Пушкіна та Путіна, бо це одна мова – мова експансії. Вже невдовзі я писав, що Росія зазвичай наступає двома ешелонами – в першому Пушкін і балет, а в другому танки.

Культ Пушкіна в совєтському союзі був піднесений в 1937 році з нагоди сторіччя його смерті. Тобто в розпал репресій, відволікаючи від них увагу. В совєтському союзі задовго до россотруднічєства заснували інститутут Пушкіна, філії якого діяли в багатьох країнах світу, вербуючи симпатиків, чимало з яких починали з вивчення російської мови, а згодом перетворювалися на агентуру Кремля.

Під час Революції Гідності я натрапив на вірш Євгенія Євтушенка, який, висловлюючи підтримку Україні, посилався на Пушкіна: «нєвідімкамі на Майданє вмєстє Пушкін, Брюллов, ми стоїм». Я написав тоді відповідь російському поету, яку хочу навести тут повністю на обгрунтування своєї позиції:

Шевченко тут у вицвілій шинелі,

Франко з Карпат прибув сюди притьма...

Тут Петефі, Міцкевич, Руставелі,

Та поміж ними пушкіна нема.

Героїв з Львова та Дніпропетровська,

З Полтави й Криму скликала сурма...

Тут Сахаров стоїть і Новодворська,

Та поміж ними пушкіна нема...

Пліч-о-пліч, щоби скинути кайдани,

Позбутися московського ярма,

Стоять тут українці, росіяни,

Татари, але пушкіна нема!

По той бік барикад підносить слово

За тих, хто волю гвалтувати звик.

Сичить: «Іль нам с Європой споріть ново?»,

Грозить: «Іль русскій от побєд отвик?».

Російський бард, нащадок українця

Зі станції сибірської Зима,

Ви проти можновладного злочинця

Тут стоїте, а пушкіна нема.

Пушкін був співцем російського імперіалізму. І коли його ідеологи втовкмачують у голови населенню імперії, мовляв, Пушкін – нашє всьо, вони мають рацію. З одним уточненням: їхнє всьо, а не наше.