Життя в абсурді. Як Україна бореться з книгою, ввезеною з країни-агресора

Для початку наведу в хронологічному порядку кілька повідомлень вітчизняних ЗМІ. Отже 5 вересня 2017 року з посиланням на голову Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики Вікторію Сюмар з¢явилася інформація, що зазначений комітет пропонує Раді запровадити акцизні марки на російські книги. 25 грудня віце-прем¢єр України В¢ячеслав Кириленко заявив, що в Україні з книгарень і ринків вилучатимуть нелегально завезені російські книги. І нарешті вже в січні цього року стало відомо, що з травня 2017 р. на підставі висновку Експертної ради з питань аналізу та оцінки видавничої продукції Держкомтелерадіо України надав дозвіл на ввезення майже 9 тисяч книг, а відмови дістали аж... 25 видань.

Про що свідчить ця інформація? Гадаю, вона підтверджує мою давню тезу про те, що одним із найтяжчих наслідків більш ніж трьохсотрічного бездержавного стану Україні спочатку в складі Російської імперії, а потім Радянського Союзу є майже повна неспроможність її навіть патріотично налаштованих еліт до масштабного державницького мислення. Мій старший колега, письменник-перекладач Віктор Шовкун напрочуд влучно назвав книгу своїх спогадів «Життя в абсурді», маючи на увазі, що більша частина його життя, як і мого, минула в СРСР. Сьогодні, якщо послуговуватися цим образом, можемо констатувати, що СРСР вже давно немає, але життя в абсурді триває.

Національна безпека кожної країни складається з комплексу чинників – політичних, економічних, військових, демографічних, інформаційних, гуманітарних тощо. І саме в цьому контексті слід розглядати присутність у наших книгарнях, в ефірі радіо, на телеекранах російських книжок, пісень, фільмів.

Нагадаю: анексія Криму та агресія на Донбасі розпочиналися під гаслом захисту прав т. зв. «російськомовного населення». І нагадаю ще:  Крим та Донецька й Луганська області на момент агресії були найбільш зросійщеними, а отже придатними для впливів Москви, регіонами України. Принагідно зазначу, що виплекане кремлівською пропагандою кліше «російськомовне населення» переплюнуло навіть поняття «фольксдойче» з пропагандистського арсеналу нацистської Німеччини, оскільки під «фольксдойче» малися на увазі особи німецького походження, які проживали поза Німеччиною, а «російськомовне населення» по-кремлівськи – це не лише етнічні росіяни, а всі без винятку громадяни нових незалежних держав, утворених внаслідок розпаду СРСР. І ще один важливий момент. Згідно з оприлюдненими в травні 2017 року даними опитування, проведеного Центром Разумкова, лише 6% громадян нашої країни вважають себе етнічними росіянами.

Тому мене в статистиці Держтелерадіо України вразили обидві цифри: і мізерна кількість (25) заборонених російських книжок, і – особливо – колосальна цифра (майже 9 тис.) пропущених.

На четвертому році українсько-російської війни (визвольної з боку України і загарбницької, імперіалістичної з боку Росії) ми нарешті дочекалися від нашого парламенту визнання Росії державою-агресором. А тепер запитаймо себе: чи можемо ми уявити, щоб у 1942 чи 1943 роках в Англії продавалися німецькі газети, журнали або книжки, навіть якби йшлося про братів Маннів, які не прийняли нацизму?

Для мене мотивом для заборони ввезення 30 тисяч(!) примірників книги Ентоні Бівора «Сталінград» є не зміст книги (оскільки я її не читав), а факт спроби поширення в України її російськомовної версії. Якщо український видавець зацікавлений у книзі, він повинен укласти угоду з автором і випустити її в українському перекладі, можливо, з передмовою та коментарем фахового історика. Все інше – від лукавого. І якби працювали саме ці механізми, ніякого б скандалу не було. Думаю, пан Бівор з розумінням сприйняв би ту істину, що в Україні його працю повинні читати українською.

Російською мовою в України (і не через війну, а взагалі) мають видаватися лише книжки російськомовних письменників України. Решта – в українському перекладі. Виняток може становити лише спеціальна, наукова література, що не виключає потреби підготовки спеціалістів-перекладачів у тих галузях, де їх бракує. Сама ж спроба ввезення з Росії лише однієї книжки в кількості 30 тис. примірників свідчить про загрозливі масштаби розповзання живильного середовища для провокацій т. зв. «русского міра» в нашій країні при повному нерозумінні владними структурами цієї загрози.  

Мусимо усвідомити, що слова – не просто слова, а поняття. Впускаючи сьогодні в свій дім реалії та ментальність іншої, до того ж агресивної, ворожої до України держави  ми і далі живемо в абсурді, ба навіть більше – проектуємо цей абсурд на долі наших дітей та онуків.

І ще одне. Коли український підприємець купує у російського авторське право на поширення в Україні якогось видання, останній сплачує до бюджету Росії податок. Частина цих коштів іде на убивство наших громадян.