Чому антисемітизм Лаврова не завадить дружбі Москви і Тель-Авіва

Твердження Лаврова про єврейське походження Гітлера та наступні демарші російського МЗС змусили ізраїльтян задатися питанням, а чи правильно вони вчиняють увесь цей час, сидячи на паркані і намагаючись не дратувати московського диктатора. Де та межа, за якою така поведінка буде схожа не на розсудливість, а на прояв слабкості?

Як справедливо зауважив один мій арабський колега, для жителів країн Близького Сходу російсько-українська війна триває у трьох вимірах – власне сама війна, про перебіг якої вони дізнаються з інформаційних каналів; протистояння ЄС і Росії, здебільшого економічне через санкційні механізми; глобально-безпековому, в якому головну роль відіграють НАТО і США. Останній вимір найбільше коментують і обговорюють, що, власне, не дивно, бо стосується всіх безпосередньо.

Ізраїльська система координат дещо відмінна. Коли я пишу «дещо», то маю на увазі більшу культурну та історичну залученність у контекст війни і відповідні реакції з цього приводу. Найочевиднішим є чинник вихідців з України в Ізраїлі, які останнім часом змогли мобілізувати ізраїльську громадську думку на підтримку України. Людський вимір також проявляється у безпосередній участі ізраїльських громадян у війні на боці України. За оцінками головного рабина України Моше Реувена Асмана, у Збройних силах України воюють близько 200 громадян Ізраїлю. Промова представниці діаспори українською мовою під час урочистостей з нагоди дня незалежності Ізраїлю також свідчить про зміни в уявленнях ізраїльтян про війну у Східній Європі. Ізраїль активно абсорбує вихідців із регіону, які тікають до цієї країни через війну. Якщо подивитися на кількість новоприбулих, то з початку повномасштабної війни в Ізраїль приїхало 10 тисяч українців, які мають право на репатріацію. Водночас із Росії прибуло 7 тисяч осіб, а з Білорусі – 800 чоловік, які мають право на ізраїльський паспорт. Всього з України в Ізраїль із 24 лютого прибуло 25 тисяч українців.

У риториці представників ізраїльської влади також відбулися суттєві зміни: від фіксації своїх союзницьких зобов’язань перед американцями на початку війни до жорстких заяв з приводу воєнних злочинів, скоєних російськими окупантами на українській землі. Заява міністра закордонних справ Ізраїлю Яіра Лапіда із цього приводу стала першим публічним проявом зміни ізраїльської риторики і викликала зворотну реакцію Москви у стилі радянських заяв ТАСС. Важливим кроком також стало результативне голосування Ізраїлю в ГА ООН щодо призупинення членства Росії у Раді ООН з справ людини. Цей крок логічний і слідує із вищезгаданих союзницьких зобов’язань.

Так само, як і участь представників Міністерства оборони Ізраїлю у зустрічі на американській базі Рамштайн у Німеччині для обговорення військової допомоги Україні. Результатом цієї зустрічі, ймовірно, стало зняття заборони на постачання ізраїльської зброї з країн Балтії до України. Принаймні так можна інтерпретувати слова міністра закордонних справ Естонії Еви-Марії Лійметс. Тоді ж було прийняте рішення про постачання до України захисних обладунків – бронежилетів і касок виключно для рятувальних та інших цивільних служб України. Справа дійшла до того, що у ізраїльському експертному середовищі тема можливого постачання зброї Україні перестала бути табуйованою. Аргументи тут здебільшого прагматичні. Ізраїльський ВПК зацікавлений у нових контрактах, прагне залишатися надійним партнером для своїх нинішніх і потенційних клієнтів і не хоче пасти задніх. Поки що не можу стверджувати, що ці аргументи почули у владних коридорах, але напрям, поза сумнівом, правильний.

Чи вплинув на ізраїльську позицію нещодавній скандал із антисемітськими заявами Лаврова? Думаю, що так, але станеться це не одномоментно. Складається враження, що обидві сторони не очікували такого розмаху скандалу та його наслідків. Антисемітськими, як і конспірологічними уявленнями російського істеблішменту нікого не здивуєш, але раніше принаймні вголос і на такому рівні їх не артикулювали. Взагалі єврейське походження президента України Володимира Зеленського створює для російської пропаганди неабиякі проблеми. Нагадаю, що саме в цьому контексті російський міністр намагався бодай якось пояснити тезу про «нацистський» характер української влади. Отримавши натомість гнівну реакцію з боку представників ізраїльської влади, московити не зробили, як очікувалося, кроку назад, а почали натомість спростовувати Лапіда. Врешті, після публічної заяви головного російського рабина Берла Лазаря, кажуть, наближеного до Путіна, останній начебто вибачився за поведінку свого підлеглого під час привітання прем’єр-міністра Нафталі Беннета з днем незалежності. Зауважу, це зробив не Лавров. Оскільки факт вибачення нам відомий зі слів Беннета і він є непублічним, на відміну від інших тверджень, то багато хто ставить його під сумнів. Але принаймні зараз сторони зробили вигляд, що конфлікт вичерпано.

Проблема тут, на мою думку, полягає в тому, що після 24 лютого більшість наративів російської пропаганди, які раніше сприймалися якщо не на ура, то прихильно, перестали працювати. Враховуючи той факт, що Росія й надалі занурюється в архаїку, де складовою частиною є антисемітські уявлення, подібних скандалів ставатиме дедалі більше.

Регіональний вимір ізраїльсько-російських відносин залишається також украй важливим елементом, який впливає на прийняття або неприйняття рішень. Нещодавній візит делегації ХАМАСу до Москви набув нових барв на тлі напруження у Східному Єрусалимі та цілої низки терористичних актів в Ізраїлі. Чимало експертів одразу згадали вищезгадану заяву МЗС РФ щодо політики Ізраїлю на Близькому Сході, інтерпретуючи її як один із елементів можливої керованої ескалації всередині та навколо єврейської країни. Не виключено, що таким чином Москва намагається створити нове джерело конфліктності, яке при певних обставинах змусить США переключитися на Близький Схід.

Наразі такий сценарій видається малоймовірним, але напруження в регіоні невпинно зростає. Залишається підваженою ядерна угода з Іраном, а нещодавня резолюція Конгресу США про неприпустимість скасування статусу Корпусу вартових Ісламської революції (КВІР) як терористичної організації створює додаткові перешкоди на шляху до американо-іранського порозуміння. Ізраїльські експерти, правда, стверджують, що для Росії немає сенсу сваритися з Ізраїлем. Це означає, що поки суттєвих змін у політиці Тель-Авіва щодо Росії не передбачається, поставок ізраїльської зброї не буде, санкцій також. Доки сенс сваритися не з’явиться або не стане очевидним.