Некомпетентність чи пересмикування фактів?

Спершу — цитати. Вимушено доволі розлогі, бо людина, яка виголосила ці спічі, вже почала протестувати, начебто опоненти її слова «вирвали з контексту». Ні, не вирвали, навпаки — не помітили всіх незугарностей. І я, мабуть, усього не помічу, проте спробую зосередитися на головному.

«Я читала стратегію національної безпеки України, а також прочитала стратегії безпеки тих держав, які на сьогодні мають заморожені конфлікти. Це Грузія, Молдова, Азербайджан. Це ті, хто є на сьогодні тим поясом небезпеки або, як називають, сірою зоною в Європі. Які є сусідами РФ, які мають схожі конфлікти і, на жаль, мають нерозв’язані конфлікти... Наприклад, національна стратегія безпеки Грузії передбачає чітко прописані відносини з РФ. Ви пам’ятаєте, з чого починалася російсько-грузинська війна. 2008 року було припинено авіасполучення, було розірвано дипломатичні відносини. На сьогодні, хоча території й досі є окупованими, не розв’язаний конфлікт, але в них чітко в національній безпековій стратегії прописано, хто і що для них є РФ. Звичайно, жодних дружніх слів там немає, але там прописані партнерські відносини, там прописано те, як буде поводитися Грузія у відносинах з РФ».

Пробі, при чому тут Азербайджан? Так, він має «заморожений» конфлікт із Вірменією — але не окупацію частини своєї території російськими військами! А 2008 року російсько-грузинська війна розпочалася зовсім іншим — вторгненням великих мас російських військ на грузинську територію через уже де-факто окуповану Південну Осетію. І назвати «партнерськими» чинні відносини Грузії з РФ (попри проросійську позицію Тбілісі) важкувато...

Та головне, мабуть, у іншому. Росія не анексувала і не включила до свого складу жодного шматка території зазначених держав, як вона зробила це з Кримом. Маємо унікальність української ситуації в повоєнній Європі. То що, винести це «за дужки» й будувати «партнерські відносини» з Росією?

«Сам час спонукав визначитися, як ми будемо діяти і як наша обороноздатність посилюватиметься, в який спосіб. Ми за дрони, ми за аеромобільні війська, ми за маневреність, ми за кількість, ми за якість? За що ми? Тому що протистояти другій армії в світі й флоту, і авіа-, і космічним військам нам дуже важко».

Друга армія в світі? Не смішіть. Друга армія — це китайська. Не за числом — за всіма параметрами. Можна, звісно, назвати свої війська «космічними», як це робить РФ, а можна не кидатися гучними назвами, як це робить КНР, маючи, скажімо, більше підводних човнів, аніж будь-який флот, і вже два авіаносці «на ходу» (один із них повністю стане до ладу наступного року) та ще два в процесі добудови. А що наразі в Росії? «Димуче корито» під назвою «Адмірал Кузнєцов», на яке збираються поставити атомну силову установку, таким чином перетворивши його на «плавучий Чорнобиль»? І чимало інших кораблів, із якими постійно трапляються неприємні та небезпечні пригоди?

«Ми говоримо і часто наражаємо себе на критику, але ми мусимо говорити людям правду: нас не чекають у НАТО. Швидше, Грузію візьмуть. І я була дуже здивована, тому що в 2008 році Грузія та Україна мали можливість однаково отримати ПДЧ. Ми є жертвами агресії, і сьогодні серйозно стоїть питання щодо включення Грузії до НАТО, а про Україну взагалі питання не стоїть».

Але ж Генсек НАТО пан Столтенберґ багато разів повторював, що «двері НАТО для України відчинені», чи не так? І ще одне. На початку 1990-х щойно обраний президентом США Білл Клінтон відвідав Польщу, і тодішній глава Польської держави Лех Валенса ледь не біля трапу літака радісно сказав: «А ми збираємося подати заявку до НАТО!». Клінтона (це було добре видно по телебаченню) аж пересмикнуло — він тоді щиро вважав, що доба НАТО завершується, в Європі настають часи спокою та благодаті. Не чекали Польщу в НАТО! Але — все ж наприкінці своєї другої каденції Клінтон «благословив» приєднання Польщі до Північноатлантичного Альянсу...

«Я завжди була прихильником Фінляндії, які пояснюють, чому вони не вступають до НАТО. Вони можуть собі це дозволити інституційно, в них є прекрасні програми, які діють з НАТО, вони, напевно, глибше інтегровані в НАТО, ніж деякі країни НАТО. Наприклад, Угорщина чи Австрія. Але вони кажуть: ми навіть до Конституції цього не будемо записувати, нам не потрібні проблеми з Росією. Ми вже з ними мали проблеми, втратили територію і найголовніше — людей».

Ґвалт! Людина, яка безпосередньо займається питаннями державної безпеки та оборони не знає, що Австрія ніколи не була членом НАТО! Це перше. І друге — Україна вже юридично мала статус, аналогічний фінляндському. 2014 року на Україну, яка законодавчо закріпила за часів Януковича свій нейтралітет, напала Росія. До речі, нейтралітет так само свого часу Фінляндії теж не допоміг. Двічі — 30 листопада 1939-го та 25 червня 1941-го Москва без оголошення війни посилала свої війська проти Фінляндії — і діставала «по зубах», хоча справді відхоплювала шматки території цієї держави. Але фіни зберегли головне — незалежність, а втрати агресора були в обох випадках колосальними. Видається, пам’ять про це до сьогодні стримує «кремлівських чекістів», а не відмова від членства в НАТО. До речі, фінські політики зовсім не відмовляються від перспективи такого членства, навпаки, після 2014 року лідери держави неодноразово заявляли, що вони орієнтуються на «спільне майбутнє Фінляндії та НАТО», а якраз у останні місяці фіни обговорюють варіанти цього самого «спільного майбутнього».

А головне: Путін ніколи не говорив, що фіні та росіяни — це один народ. А от щодо українців і росіян він говорив це не раз, і цілком офіційно. Нещодавно він повторив свою улюблену тезу. Один до одного те, що Гітлер свого часу казав про німців й австрійців, реалізувавши цю «єдність» 1938-го.

«...Я є сподвижницею двопалатного парламенту, як це було запропоновано 100 років тому Центральною Радою».

У схваленій Центральною Радою Конституції УНР ані слова немає про двопалатний парламент. І, до речі, там ідеться не про фіксоване число членів Усенародних Зборів, а про інший, куди більш раціональний принцип, який у останні десятиліття набуває популярності в світі — про залежність числа депутатів від кількості населення (ст.28 Конституції УНР: «Вибори мають бути впорядковані так, щоб один депутат припадав приблизно на сто тисяч людності»).

«Дякувати Богу, що в цій країні є народ, який може сказати своє слово. І сказати його не через каміння на Грушевського, не через «коктейлі Молотова», а навчився казати через вибори. Бо багато способів використовував український народ, аби довести своє право на суб’єктність. Мені часто дивна іронія в очах опонентів, коли я говорю про єдине джерело влади в Україні — народ. Про те, що записано в Конституції. А для мене це альфа та омега, для мене це константа. Народ сказав — мені може подобатися, може не подобатися — вибір народу — це закон. Обрали — не називайте це узурпацією, тому що народ сказав своє слово. Люди обрали, і я підкоряюся вибору народу».

Як на мене, назвати парламентські вибори літа 2019 року «вибором народу» дуже ризиковано. Адже вперше за 30 років (від виборів народних депутатів СРСР 1989 року) на дільниці для голосування прийшло менш ніж половина громадян, які мають право голосу. І це, мабуть, не випадково. А «Слуга народу» здобула своє абсолютне домінування у Верховній Раді за допомогою 22% голосів від загального числа виборців. Невже 22% — це і є «народ»? І невже воля народу завжди є законом? А як тоді бути з NSDAP, за яку (без союзників) на виборах у березні 1933 року так само, як і за «Слугу народу», віддали голоси 44% тих, хто прийшов на виборчі дільниці? Скажете, не можна порівнювати? Але ж тоді були такі самі аргументи: «Обрали — не називайте це узурпацією, тому що народ сказав своє слово... Вибір народу — це закон». Ба більше: саме такого штибу аргументація, саме така апеляція до народу з античних часів притаманна тим політичним режимам, які звуться тиранічними. Ось що пише щодо цього мій колега Ігор Лосєв: «Тирани здебільшого були улюбленцями мас, демагогами, або (в сучасній лексиці) популістами. Вони діяли від імені народу, маючи в ньому, в його підтримці головне джерело власної легітимності... Знаменитий Пісістрат, що 562 року до н. е. захопив владу в Афінах, спирався на підтримку найзлиденнішої частини афінського селянства. Перебуваючи при владі, тиран загравав із народом, кидав йому подачки, фінансував численні свята. Пісістрат запровадив у Афінах дешевий грошовий кредит, пропонуючи нужденним реманент, худобу тощо. Метою тиранів був режим особистої влади. Але, заграючи з масами, володарі боялися їх... Тирани (як древні, так і сучасні) переконані в тому, що підтримка мас дає їм право на сваволю, на ігнорування закону і традиції... А волю народу тирани можуть тлумачити на свій розсуд».

Ігор Лосєв констатує: «Пізніші грецькі історики та філософи (Геродот, Платон, Арістотель) бачили в тиранії ненормальний, протиприродний стан держави, своєрідну хворобу поліса, заподіяну політичними чварами. Вони були певні, що такий стан довго тривати не може».

І що далі? Нові вибори-перевибори? Це сьогодні «слуги» кажуть, що готові в будь-який момент піти, якщо народ їм відмовить у довірі. Боюся, що всі ці клятви — це також популізм, як і посилання на «народ». Тим паче, що рівень компетенції цих «слуг» нерідко аж зашкалює, як і в даному випадку. Адже наведені вище цитати (і це далеко не все, що було варто коментарів!) взяті з розлогого інтерв’ю, яке депутатка Верховної Ради від «Слуги народу», голова парламентського підкомітету з державної безпеки та оборони комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки Ірина Верещук дала добре відомому своєю приналежністю та політичною лінією телеканалу «112». Цікаво тільки, наведені вище приклади — це свідчення її войовничої некомпетентності чи свідомого пересмикування фактів?