Поради новому президенту якнайкраще капітулювати перед Путіним

Російські ліберальні інтелектуали. Російська ліберальна опозиція. Цими узвичаєними поняттями, на мою думку, об’єднують те, що навряд чи варто об’єднувати. Бо ж ідеться про осіб із дуже різними політичними і моральними (так, саме моральними!) інтенціями. Навіть тоді, коли ці особи належать до радикальних опонентів путінського режиму. Втім, судіть самі.

З проміжком в одну добу в Інтернеті з’явилися тексти двох знаних російських ліберальних інтелектуалів, двох представників одного покоління (трохи за 60), двох Олександрів – Морозова та Гольца. Тексти, присвячені Україні після президентських виборів, її взаємовідносинам з путінською Росією і «команді Зе» разом із самим майбутнім главою держави.

Ось ключові моменти допису політолога та журналіста, у недавньому минулому – головного редактора «Русского журнала» Олександра Морозова:

«Поколение Порошенко "защищалось" (от России). И это вполне понятно: несмотря на всю разницу постсоветского транзита и несмотря на то, что Киев и Москва были в долгих газовых войнах, - аннексия и то, что сделал Путин по время Майдана, - воспринималось этим поколением, как "шок". Они были изумлены ("Как так можно?"). Никто не хотел такого глубокого и опасного конфликта с Москвой. И поэтому модус их борьбы заключался в "вынужденной защите" Украины. Порошенко и люди, которые работали с ним, сделали очень много в этом направлении.

Но вот люди следующего поколения, которые пришли с Зеленским, это "совсем другое". Это люди, для которых Россия лишена вообще какой-либо "исторической привлекательности" и каких-либо "исторических прав". Эти люди думают о русских примерно, как поляки. А поскольку все они медийщики, специалисты по управлению вниманием, по работе с самыми нижними слоями больших аудиторий, - то войну они будут вести гораздо более серьезную.

Такое у меня впечатление сложилось. И мне кажется, что Кремль не поздравляет Зеленского, потому что там реагируют не на слова, которые говорились во время кампании, а на список людей, которые идут занимать коридоры вместе с Зеленским.

Эти люди будут изобретательно издеваться над Путиным. Они все… - расчетливые, умные либертарианцы, а либертарианцы - это крайне высокомерные люди, денди своего рода, относящиеся без всякого сочувствия к "вате", суровые догматики хайековской свободы. Они гораздо более злобные "русофобы" (если употреблять кремлевское слово), чем батальон "Азов".

Возможно, я и ошибаюсь. Но если бы я работал на стороне Кремля, я бы считал, что не надо быть наивным в отношении этих "специалистов по медиаборьбе из батальона "Квартал"».

Так пише Олександр Морозов. З неприхованою іронією щодо Кремля і симпатією щодо тих, хто здатен йому протистояти більш ефективно, ніж, умовно кажучи, «покоління Порошенка», ведучи не оборонну, а наступальну війну (бодай і в медіа-просторі), що здатна «обнулити» «великого Путіна».

Натомість Олександр Гольц, шеф-редактор «Ежедневного журнала», пише, сконцентрувавшись на досягненні «компромісу» між Україною і РФ:

«…Окно возможностей, пусть чрезвычайно узкое, существует. Первым шагом на пути к хоть какому-нибудь улучшению двусторонних отношений мог бы стать обмен пленными, включая и гражданских людей. Начать конечно же следует с экипажей украинских катеров, которых вопреки здравому смыслу сейчас в России намерены судить не как военных, выполнявших приказ, а как нарушителей границы. Такой обмен позволил бы открыть возможность для реализации Минских соглашений. Встает вопрос о признании Киевом особого статуса сепаратистских регионов и амнистии для участников боевых действий.

Да, это определенная уступка Москве, за счет которой у Кремля появляется еще один инструмент давления на Киев. Но уступка не столь уж существенная. В конце концов, Киев сейчас не имеет вообще никакого влияния на ЛНР и ДНР, существует высокая вероятность полного их отторжения. А в случае введения особого статуса как минимум подтверждается украинский суверенитет. У Киева появляется возможность требовать передачи под украинский контроль границы с Россией. Вполне вероятно начать переговоры и о миротворческой операции. Может быть, компромисс заключается в том, чтобы проводить эту операцию в несколько этапов. Сначала решить, в каком виде власти самопровозглашенных ЛНР и ДНР будут участвовать в переговорах. Будет это минский вариант или что-то другое. Уверен, споры насей счет займут немало времени.

Потом договориться о составе и статусе миротворческих сил. Что также за один день не решить. Затем выдвинуть миротворцев на линию разграничения. Что опять-таки потребует времени. А потом попробовать договориться о распространении операции на всю территорию страны. Я не случайно обращаю внимание на временной фактор. Любые переговоры дадут сторонам повод не вступать в прямую военную конфронтацию. Сам факт их проведения создаст пусть очень тонкую и дырявую, но все-таки сетку безопасности. Это как раз тот случай, когда переговоры следует вести ради переговоров.

Повторю еще раз, дело вовсе не в признании результатов российского вмешательства в Донбассе и аннексии Крыма. Не сомневаюсь, что осуждение агрессии и аннексии наверняка останется стержнем украинской внешней политики. Вопрос о том, как сосуществовать двум странам. Стоит Зеленскому сделать хоть один шаг в сторону компромисса, его тут же обвинят в национальном предательстве. Выход может быть в принятии закона о референдуме, который обещал быстро инициировать будущий президент. То есть вопрос о размерах компромисса следует оставить на усмотрение не политиков, а украинского народа, который демонстрирует сдержанность и разумность…»

Як бачимо (прагне цього Гольц свідомо, а чи це проривається його глибинне підсвідоме), йдеться про те, яким способом новому президенту Зеленському якнайкраще капітулювати перед Путіним. Ні про яке виведення російських «відпускників» з Донбасу ані слова – але Україна мусить визнати «ЛДНР», сісти з ними за стіл переговорів і амністувати терористів. І який чудовий аргумент – мовляв, Київ і зараз не має жодного впливу на «ЛДНР», то краще запровадити «особливий статус» і цим «підтвердити український суверенітет» (а хто і де у світі його не визнає?). Насправді ж ідеться про заохочення терористів – мовляв, проголосимо ще десь «народну республіку», Росія допоможе де-факто відірвати її від України та змусить Київ визнати нас «стороною переговорів»… Ну, а ідея поширення «миротворчої операції» на всю територію України взагалі не лізе ні в які ворота. Гольца нерідко звуть «військовим експертом», то він повинен би знати, що, по-перше, це значило б визнання Києвом, що по всій країні точиться «громадянська війна» (про що люблять базікати у Кремлі), по-друге, для такої операції потрібно 400-500 тисяч «миротворців» (хто їх пошле? Росія?). Не потребує зайвих коментарів ідея «компромісів» з агресором й окупантом, тобто капітуляції перед Путіним, в обхід Конституції і законодавчої влади шляхом проведення референдумів, улюбленої форми «народовладдя» таких «демократів», як Гітлер і Лукашенко… І взагалі, реальні вигоди від пропонованих Гольцем «компромісів» отримуватиме режим Путіна, бо бодай частину санкцій Захід негайно з нього зніме, натомість допомогу Україні істотно скоротить.

Отакі вочевидь несхожі ідейні та моральні позиції зазвичай об’єднують поняттям «російський лібералізм». Чи не час винайти адекватніші поняття?