Криза світового лідерства. Америка в епоху змін: від 9/11 до Covid-19

Враховуючи, що США є країною, що має статус гегемона на міжнародній арені, усі негаразди, які відбувається в її у політико-економічному житті, так чи інакше мають влив на навколишній світ, включаючи Україну. Адже роль «світового поліцейського» хоч і є поважною, однак тягне за собою як велику відповідальність, так і наявність великої кількості ворогів, які тільки й мріють про те, як би при першій ліпшій нагоді потіснити північноамериканську державу з її лідерського п’єдесталу.

І варто визнати, обставини нових реалій як за межами США, так і в середині цієї країни не завжди складаються на користь останньої. Надто багато викликів мусить подолати американський народ, щоб залишитися на верхньому щаблі світової політики, з можливістю впливати на перетік процесів — так, як цього вимагає статус країни-гегемона. Проте, на жаль, несприятливі чинники все більше б’ють по авторитету США, через що останні поступово входять у «круте піке», що може вагомим чином вплинути на геополітичну парадигму постбіполярного світу.

Взагалі, кризові явища у США мають місце доволі давно. Драматичні події 11 вересня 2001 року (9/11), коли на американській території відбулася серія терористичних актів, вчинених ісламістською організацією «Аль-Каїда», дороговартісні військові інтервенції в країнах Близького Сходу (Афганістан, Ірак), як відповідь на атаки терористів, глобальна фінансова криза  тощо — похитнули американське лідерство. «Золота доба», якою, без перебільшення, можна назвати десятирічний період після завершення міжблокового протистояння до згаданих подій, — наблизилась до кінця, а з нею і епоха відносної стабільності.

І дійсно, період з 1991 по 2001 рік був своєрідним тріумфом США та Заходу. Перемога у «холодній війні» над СРСР і ОВД, швидкий економічний підйом, розширення зони військово-політичного впливу у східному від німецької столиці напряму (зокрема через прийняття центральноєвропейських країн до НАТО), стрімкий сплеск в сфері розвитку інформаційних технологій — були тими факторами, які вигідно виділяли ліберально-демократичний світ на чолі зі США з-поміж інших. Навіть події в Югославії і інших «гарячих» точках планети не стали на заваді домінуванню американоцентричної моделі. Не дивно, що такі класики американської політологічної науки як Френсіс Фукуяма, Самуель Гантінгтон, Збіґнєв Бжезінський та інші, вступивши у власну «золоту еру» дослідницького поступу, присвятили свої відомі праці саме тріумфу США і Заходу, з чим у 1990-х рр. важко було не погодитися.

Та усім відомі кадри руйнації веж Всесвітнього торгового центру у Нью-Йорку, таких собі сучасних «геркулесових стовпів»  (символу західного краю дослідженого світу у добу античності), і інші трагічні події немовби надавали недвозначний посил сучасному людству у приході нових змін. Монополярний статус системи міжнародних відносин постав під великим знаком питання. А науковці вже не були такими категоричними у своїх поглядах щодо ролі США.

Подальші події продовжили процес підточення безумовного лідерства Вашингтону. Початок війни проти тероризму, падіння світової економіки, активізація інших претендентів на світове домінування статус (Росія, Китай), події «арабської весни» та, як наслідок, нові військові операції (Лівія, Сирія), хоч і мали в своїй основі характер необхідності, та все ж надали певного кризового забарвлення зовнішній політиці США.

Найбільш виразно засвідчили подій кінця 2000-х рр., в еподу «пізнього» президенства Джорджа Буша-молодшого і першої каденції Барака Обами. Адже саме тієї пори Росія задумалася над поверненням у велику геополітичну гру, приміром чого може служити як Мюнхенська промова Володимира Путіна, присвячена монополярності сучасної світової політики та бажанню перетворення РФ на один із її полюсів (2007 рік), так і розв’язання війни в Грузії (2008 рік), з окупацією частини території останньої. І це все на тлі відмови на Бухарестському саміті НАТО у наданні Плану дій щодо членства Україні та Грузії (за кілька місяців до грузинської авантюри РФ), що можна практично напевне вважати кризою Західного світу. Новим порядком денним неодмінно скористалася Москва, яка на момент згаданих подій досить непогано почала почувати себе.

Не виключено, що саме недостатньо сильна позиція США дала Кремлю певний карт-бланш активному просуванню зовнішніх загарбницьких тенденцій, що, зокрема, втілилось в збройній агресії РФ проти України у 2014 році, яка триває й досі. Та апетит, як кажуть, приходить під час їжі, і Україна не стала останньою «стравою» на «столі» путінського режиму.

Фактично у той час почали відбуватись діаметрально протилежні процеси у веденні зовнішньої політики Білим домом і Кремлем. США почали виходити із власної сфери впливу, яким донедавна був регіон Близького Сходу, а РФ навпаки — почала впроваджувати стратегію наступального характеру і не лише по відношенню до країн-сусідів, а й в той ж таки Близький Схід, який Вашингтон буквально почав випускати зі своїх рук. І здійснення інтервенції Росії в Сирію, як проба близькосхідного «пера», чого не було з часів війни в Афганістані (1979 – 1989 рр.) — яскравий доказ тому, що ареал, з усіма його запасами вуглеводнів та транспортними сполученнями, став одним з пріоритетів сучасної політики РФ.

Не можна стовідсотково похвалити адміністрацію Обами й за рівень американської реакції на дії РФ в Україні. Без сумніву, США, як лідер нетерпимого до порушень норм міжнародного права Заходу, надали нашій державі матеріально-технічну допомогу, запровадили санаційну політику проти російських чиновників та ряду компаній та категорично відмовились визнавати окупацію українського Криму і легітимність дій РФ на Донбасі. Та все ж, ці заходи не сприяли завершенню Росією конфлікту, що знекровлює Україну мало не щодня.

Навіть попри те, що у адміністрації Обами було певне вікно можливостей щодо «виправлення помилок» Бухаресту — мається на увазі надання Україні і Грузії статусу основного союзника поза НАТО (Major non-NATO ally) — 44-й лідер Америки, через своє відхилення ініціатив Конгресу, не використав шанс, чим ще більше додав впевненості Путіну у його діях. Тому російська інтервенція в Сирію, про яку мовилось вище, виглядає досить логічною в період «пізнього» Обами.

Епоха Дональда Трампа, що почалася 2017 року, взагалі має специфічний характер. І хоча Трамп під час виборчої кампанії вказував на недолугість зовнішньої політики Обами і на те, що він знає як порозумітися з Москвою, та все ж події, які слідували після інавгурації, внесли корективи в правління діючого президента США.

Скандали довкола розслідування спеціального прокурора Роберта Мюллера, який взяв на себе попереднє розслідування ФБР про російське втручання у президентські вибори 2016 року, конфлікт з розвідувальними службами США тощо — стали причинами підготовки членами Демократичної партії, яка на той момент не мала більшості у жодній з палат американського Конгресу, проєктів резолюцій щодо імпічменту 45-го президента — перша спроба усунення Трампа з посади. Проте, в умовах контролю республіканцями Палати представників, пропозиція щодо голосування з питання про імпічмент була відхиленою.

Проміжні вибори до Конгресу, які мали місце 6 листопада 2018 року, коли Палата представників перейшла під контроль опозиційної до президента Демократичної партії, що, зі свого боку, стало причиною переформатування політичної ситуації в США у так зване «напіврозділене правління» (коли президентська партія керує однією палатою Конгресу, а опозиційна — іншою), певним чином змінила ситуацію. Однак Республіканська партія залишила за собою більшу кількість місць у Сенаті, чого вже було достатньо для протистояння процесу позбавлення лідера країни його президентських повноважень.

Тим не менш, 24 вересня 2019 року спікеркою Палати представників США Ненсі Пелосі було ініційовано нове розслідування у справі про імпічмент американського президента Дональда Трампа. Таке рішення передувало офіційному оголошенню імпічменту, пов’язаного із заявою анонімного інформатора, який стверджував, що американський президент в липні 2019 року чинив тиск на новообраного очільника Української держави Володимира Зеленського з метою схилити українську владу до розслідування корупційних схем Хантера Байдена, сина колишнього віцепрезидента Джо Байдена, в обмін на фінансову і військову допомогу.

Попри той факт, що Палата представників має виключне право пред’являти обвинувачення у зловживаннях, які тягнуть за собою офіційний розгляд справи, — справа далі позитивного голосування в Палаті представників (18 грудня 2019 року) не дійшла. Як і очікувалося, «республіканський» Сенат 5 лютого 2020 року виправдав Трампа.

Однак події, пов’язані з процедурою імпічменту, хоч зайвий раз і підкреслили американську демократію та силу права, лише сильніше занурили США у внутрішньополітичне протистояння, що, безумовно, не є доброю ознакою. Адже такі речі можуть потягнути послаблення держави на зовнішній арені.

Приміром зазначеного може служити те, що в розпал імпічмент-кампанії в іракській столиці угрупуваннями «Катаїб Хезболла» й «Сили народної мобілізації» відбувся напад на посольство США (31 грудня 2019 року), на що чотирма днями пізніше останні відповіли авіаційними ударами, в результаті яких було ліквідовано іранського генерал-майора і командувача спецпідрозділом «Аль-Кудс» в складі Корпусу вартових Ісламської революції Касема Сулеймані.

Пелосі, розуміючи, що шанси на завершення процедури імпічменту Трампа мізерні та той факт, що рейтинги останнього лише зросли (згідно даних соціологів, роботу Трампа на посаді президента у той час схвалювало 49% американців — найвищий рівень за весь період його діяльності), назвала ракетний удар, яким було ліквідовано Сулеймані, «провокативним і невідповідним». Чим, можливо, через відсутність єдиного погляду на зовнішні справи, було завдано шкоди авторитету США на міжнародній арені.

Подальші події показали, що це дійсно мало місце. Адже ситуація на Близькому Сході знову отримала загрозливого характеру, що не кращим чином відобразилося на США, враховуючи, що американський політикум сам не дійшов до спільного знаменнику в оцінках подій. Через що світ (включно із деякими союзниками) неоднозначно сприйняв дії Вашингтону в Багдаді, а нова воєнна кампанія, на яку б пішли шалені витрати, не надто натхненно була сприйнята американською нацією. До того ж, супротивники США — Росія і Китай — не упустили шансу скористатися ситуацією, зокрема шляхом блокування заяви Ради Безпеки ООН, що засуджувала напад на американську амбасаду, оскільки, згідно їхньої офіційної позиції, це не стосувалося вбивства генерала Ірану.

Та маховик лише почав набирати обертів. Коли, здавалося, головні проблеми, пов’язані і з процедурою імпічменту, і з подіями в близькосхідному регіоні, залишилися позаду, США, як і весь світ, зіткнулися з надсерйозним викликом — пандемією коронавірусної хвороби COVID-19. Цей невидимий ворог став справжнім жахіттям для людства. Виникнувши у грудні 2019 року в місті Ухань (Китай), інфекція почала швидко поширюватися планетою, вдаривши по найрозвинутішим країнам Заходу, включно зі США, які за кількістю інфікованих увійшли до п’ятірки країн, що найбільше постраждали від пандемії.

Однак навіть на тлі загрози, з якою світ давно не стикався, не обійшлося без політичного напруження між країнами. Приміром, Трамп звинуватив дії КНР, а саме приховування інформації про COVID-19, у призведені до поширення пандемії у всепланетарному масштабі. Можливо, Трамп навіть в якісь мірі і мав рацію, та все ж демагогія навряд чи мала шанси стати тією панацеєю, що впоралася би з коронавірусною хворобою.

Не погребувала скористатися пригніченістю Заходу, паралельно за допомогою пропагандистських засобів згущаючи фарби, — Російська Федерація, яка наприкінці березня-місяця 2020 року направила свій повітряний «гуманітарний конвой» на допомогу постраждалій Італійській Республіці. І остання, без вагань, прийняла його.

Цікаво, що Москва скористалася доволі зручною для нею обставиною, а саме тією, коли у Конгресі США розпочалися дискусії (традиційно між демократами і республіканцями) навколо законопроєкту, який надав би 2,2 трильйони доларів для відновлення американської економіки від спалаху COVID-19 (благо консенсус було знайдено і проголосовано). Тобто поки США занурені у власні політичні тертя, Росія не втратила вигідної для неї нагоди й вирішила зробити хід «конем».

Враховуючи той факт, що Путін, через зміни до Конституції РФ, запланував «обнуління» термінів свого правління, його власна гра, зокрема і на Європейському континенті, ще далека від завершення. Й нахабність Росії переходить усіляку межу. Адже цього разу Москва «протягнула руку» вже не до регіону Близького Сходу, як це було за часів Обами, а до сакрального для «старого» світу» місту — Риму і, як результат, до Європи в цілому. Та ще й напередодні чергової річниці підписання Римських договорів — основоположних євроінтеграційних угод, без яких не існувало би Європейського Союзу у тому вигляді, в якому він є зараз. Чим Путін вкотре підкреслив свою відданість символізмам, на кшталт вторгнення у 2014 році регулярних російських військ в Україну у період святкування Дня Незалежності.

Попри все, Сполучені Штати Америки ще далекі від стабілізації внутрішньополітичного життя. Адже у розпалі дві масштабні виборчі кампанії — президентська та парламентська (3 листопада 2020 року). Обидві є доволі напруженими, адже від їхнього результату залежатиме майбутня доля США і їхнього лідерства.

Щодо першої, то тут ситуація є доволі зрозумілою: або Трамп вдруге посяде крісло у Білому домі, або це зробить його опонент від Демократичної партії. І важко сказати напевно, хто буде кращим у цей непростий для країни час. Адже як одному, так і другому необхідно буде докласти чимало зусиль для врегулювання ситуації як у самих США, так і поза їх межами.

А ось від значення інших, не менш важливих, перегонів — до Палати представників (усі 435 місць) і до Сенату (35 зі 100 місць), буде залежати, як той чи інший президент впорається зі справами, зокрема зовнішньополітичного характеру. Адже якщо, до прикладу, переможе республіканець Трамп, йому важливо (задача мінімум) зберегти Сенат під контролем своєї партії. Найкращий варіант (задача максимум) — отримати республіканську більшість у нижній палаті Конгресу. Тобто повернути той стан речей, який був у перші два роки першої каденції чинного президента.

Відповідно, лідеру країни від партії демократів (у разі перемоги) потрібно зберегти контроль над Палатою представників, а ще краще — потиснути республіканців в Сенаті США. Тоді новому президенту у законодавчій площині легше буде втілювати наміри як внутрішньополітичного, так і зовнішньополітичного характеру.

Ну і, очевидно, для будь-якого президента страшним сном буде отримання «чистого» розділеного правління, за якого законодавчий орган повністю перебуватиме під контролем опозиції. Тоді статус «кульгавої качки» вдарить не лише по самій персоні президента, а й по всій діяльності Америки, з загрозою ще більшого занурення у вир невизначеності.

Таким чином, підбиваючи підсумок, слід констатувати, що перші дві декади XXI століття не кращим чином відобразилися на лідерському статусі США. Численні виклики, починаючи від події 9/11 до пандемії COVID-19, стали тими каталізаторами, які похитнули монополярний порядок на чолі із Вашингтоном й поставили під питання американоцентричну модель світу.

Як надалі розвиватимуться події — час покаже. І варто наголосити, що ще існує можливість захистити звичний порядок речей. Однак не виключено, що присмерк американського і західного домінування може бути не за горами, а за ним і постання нової системи міжнародних відносин.

Станіслав Желіховський,
кандидат політичних наук,
провідний фахівець Дипломатичної академії України
імені Геннадія Удовенка при МЗС