За передвиборчими обіцянками про «страхову медицину» ховається банальна гра слів

У своїх програмах вони пропонують її як панацею від нинішніх проблем системи охорони здоров’я. Чи спрацює такий план дій? Щоб зрозуміти, розберемо принципи роботи системи охорони здоров'я в розвинених країнах.

Для надання людям медичних послуг державі потрібні гроші. Звідки вони беруться? З податків громадян. Але головне питання тут — з яких саме:

Поширене в Європі обов'язкове медичне соціальне страхування бере початок з ХІХ століття, коли за Бісмарка в Німеччині була створена перша подібна «страхова система». Якщо просто, то в роботодавців та працівників почали збирати частину доходів й на зібрані кошти створили фонд страхування для працівників на випадок хвороби. Така система зараз працює в Польщі, Німеччині, Нідерландах та інших країнах.

Інший підхід — збирати гроші на медичні послуги не з доходів громадян, а з їхніх витрат. В ціну товарів, які ми купуємо, закладений податок на додану вартість, акцизи та інші збори. Медицину можна фінансувати з цих коштів. Такі системи працюють в Британії, Канаді та Австралії.

Тепер зосередимося.

У Німеччині держава збирає з громадян частку доходів й на них закуповує медичні послуги.

У Британії держава збирає частку коштів з витрат громадян й на них закуповує медичні послуги.

Чи гірша система в Британії, аніж в Німеччині? Ні. За показниками здоров'я та якості послуг ці країни приблизно рівні.

То може «страхова медицина» у Німеччині дешевша, якщо політики так активно її промотують? Знову ні. Якщо порівняти витрати на охорону здоров'я на душу населення, то «страхові системи» дорожчі. Наприклад, у 2016 році витрати на охорону здоров'я одного британця склали $4 192, а німця — $5 500. Різниця майже в 25%!

То в чому ж тоді різниця між «страховою медициною» Німеччини й начебто нестраховою медициною Британії? Відповідь проста — лише у способі збору коштів на медицину.

Й у Британії, й у Німеччині, й у Канаді, й у Нідерландах якість охорони здоров'я не є наслідком способу фінансування. Фінансування через механізм страхування в багатьох європейських країнах — скоріше данина історії, аніж свідомий вибір.

Що ж робить ці системи співмірно якісними? Що їх об'єднує?

Це принцип «гроші йдуть за пацієнтом», вільний вибір лікаря, автономізовані заклади, які заробляють, а не утримуються, ринкова конкуренція за пацієнта. Самі ті принципи, які ми й впроваджуємо зараз в Україні.

Якість охорони здоров'я — не в тому, як збирати кошти, а в тому, як їх використовувати. Й Британія, й Німеччина мають ринкові, конкурентні, ресурсоефективні, надійні системи. Там якісна система надання послуг. Саме ця система реально страхує людей. А не те, яким способом зібрані кошти.

Страхування в широкому сенсі слова — це гарантії надання медичних послуг. В Британії громадяни реально застраховані на випадок хвороби, не будучи застрахованими в юридичному сенсі. Вони просто звертаються в медичний заклад й отримують безкоштовну допомогу. Це і є страхування.
Яке ще й працює без надмірної бюрократії страхових компаній 

В 2020 році, коли нова система буде поширена на всі рівні медичної допомоги в Україні, ви будете справді застраховані. Звернувшись в будь-який заклад, що співпрацює з Національною службою здоров'я України, ви зможете отримати чіткий гарантований державою пакет медичних послуг. Саме таке реальне (а не формальне) страхування — мета нашої роботи.

За обіцянками «європейської страхової медицини» в передвиборчих програмах, насправді ховається банальна гра словами та емоціями людей. Громадянам малюють нереальну картинку прекрасного майбутнього, де «все буде добре для всіх» і називають це «страховою медициною».

Такі картинки «світлого майбутнього» десятиліттями малювали в Совєцькому Союзі. Це саме та #політичнагомеопатія, проти якої ми маємо боротися.

Нічого не зміниться, якщо ми насадимо страховий механізм збору коштів на совкову систему надання послуг. Ми просто витрачатимемо більше на ті самі погані медичні послуги.

Цього не можна допустити.