Позиція Китаю у російсько-українській війні

Поговоримо про Китай

Але в нас майже ніхто не розуміє його політики, розглядаючи її з україноцентричної позиції «ви за РФ чи за Україну?» або, в кращому випадку, з НАТО-центричної позиції «що обере Китай – бути союзником Заходу чи його противником?».

З такою рамкою позицію Китаю не зрозуміти, а нерозуміння породжує завищені очікування, розчарування, образу та помилки, ціна яких аж надто велика.

Одразу зауважу: я не китаєзнавець, тому не претендую на істину в останній інстанції. Нижченаведене засноване на спілкуванні з фахівцями та дипломатами з кількох країн, але відображає моє власне сприйняття їхніх пояснень.

Почнемо з того, як Китай бачить сам себе.

У китайській картині світу Китай протягом тисячоліть був провідною цивілізацією людства, потім на порівняно короткий (за історичними мірками) трьохсотрічний період втратив лідерство, а нині повертається на своє провідне місце у світі (обговорення, наскільки така картина є науково обґрунтованою, виходить за рамки цього тексту).

Таке світобачення, разом із великим розміром країни та потужністю її економіки, призводить до того, що Китай вважає себе рівновеликим всій західній цивілізації.

Три фактори формують китайську стратегію

Перший. Міжнародна політика Китаю визначається складним балансом між його суперечливими геополітичними та економічними інтересами. З точки зору геополітики, Китай зацікавлений у зростанні свого впливу та міжнародної ваги супротив Заходу. З точки зору економіки, Китай зацікавлений у поглибленні своєї співпраці з Заходом.

Сила тяжіння та сила відштовхування врівноважують одна одну. Тож Китай передусім зацікавлений в утриманні такого балансу, а значить, у збереженні статус-кво, у відсутності різких змін. Уже ця картинка, як ви бачите, складніша, ніж дихотомії, якими мислить переважна більшість людей («союзник чи противник?»). Варто додати, що Китай постійно підозрює Захід у намаганні запобігти китайській політиці як у геополітичному вимірі, так і в економічному (немає сенсу тут обговорювати, наскільки ці підозри й упередження обґрунтовані, а наскільки вигадані).

Другий. Тяглість китайської цивілізації та конфуціанська філософія служіння китайських еліт призводять до того, що горизонт стратегічного планування китайської політики є набагато довшим, ніж в будь-якої іншої країни на планеті (винятком є хіба що Японія). Західні політики зазвичай мислять категоріями 1-2 каденцій, тобто не більше 10 років, і лише спеціальні think tanks («фабрики думки») здатні зазирнути за цей обрій.

Натомість китайські еліти думають масштабами століття, і це означає, що вони бачать події світу зовсім інакше.

Третій. Китайська історична традиція приводить до зовсім іншого бачення стратегії, ніж західна. І хоча Сунь-Цзи та Епамінонд були сучасниками, але саме Китай вважається місцем народження стратегічного мистецтва.

Різниця у підходах добре видима на прикладі класичних стратегічних ігор західної та східної цивілізацій: шахи та вейці (відома у нас під японською назвою ґо). Шахи – це жорстке силове протистояння, що знищує фігури противників та має на меті захопити ворожого короля. Ґо – це складне переплетення намірів у боротьбі за територію, де більшість ходів робиться на далеку перспективу. Охочі можуть піти далі й порівняти, наприклад, мацзян (маджонг) і преферанс.

Коротше кажучи, китайське бачення стратегії – це вплив, а не протистояння.

Додайте до цього традиційний китайський націоналізм, звичку вважати всіх інших просто варварами, і можливо, вам вдасться побачити світ очима китайського стратега. Подивіться, як повільно, приховано й невпинно Китай колонізує Африку. Приблизно так він колонізує й російський Сибір.

З цього всього випливає, що Китай найменше зацікавлений у будь-якій великій війні, бо вона ламає довгострокові плани та баланси. А ще війна призводить до зростання цін на ресурси, які так потрібні Китаю для розвитку, і це двічі невигідно.

Я переконаний, що Путін не повідомив Сі Цзіньпіну про свої наміри під час зустрічі 4 лютого, незадовго до початку вторгнення (ось офіційна китайська заява). І я можу собі уявити, яку лють і зневагу відчувають з цього приводу китайські еліти.

Путін має виглядати в їхніх очах класичним варваром, який під впливом власних нестримних емоцій кидається у бій, в якому не може перемогти. (Ну а якщо на хвилинку припустити, що Путін все ж таки попередив про вторгнення, то він виглядає не лише як варвар, а ще й як слабак: пообіцяв бліцкриг, а продемонстрував провал.)

Китайські стратеги дивляться на весь світ як на складну систему балансів і протиріч та планують на століття. Китай грає з найвищим рівнем рефлексії у багаторівневу повільну війну, описану у статті «Сім рівнів війни».

Треба ще розглянути китайсько-російські відносини. Тут так само нема однозначності. З одного боку, за оцінками китайських експертів, Росія має надзвичайно великий вплив на Китай, її популярність серед еліт досить висока. Водночас існує історично обумовлена напруженість між двома країнами, бо територіальні втрати Китаю на користь Росії й пов'язане з цим приниження є порівняно нещодавніми (півтора століття – не тривалий проміжок у китайському сприйнятті).

Китай був одним із найбільших експортних ринків для Росії, а тепер буде найбільшим. Але сьогодні Китай більше потрібен Росії як рятувальник від санкцій та обхідний шлях, ніж Росія потрібна Китаю, який прагне самодостатності у ресурсному забезпеченні й поступово до неї наближається.

Отже, для Китаю було би найкраще, якби війна не почалася. Але вона вже почалася. З усього викладеного вище випливає, що природна стратегія Китаю полягає в тому, щоб спостерігати й не втручатися. Певен, ви тут згадаєте і висловлювання Лао-Цзи про труп ворога, який врешті пропливе повз вас, і зовнішньополітичне кредо Мао Цзедуна щодо мудрої мавпи, яка не втручається у бійку тигрів. Зазвичай Китай не втручається у світову політику і ніколи не робить різких заяв.

Але чи завжди можна сидіти й не втручатися? З початком нинішньої війни Китай був глибоко й прикро вражений тим, як швидко й потужно склалася єдність Заходу щодо РФ: Європа повернулася у русло американської політики, традиційно нейтральні країни полишили нейтралітет, Захід зміцнив свої позиції в інших регіонах світу.

Таке різке посилення Заходу зовсім не відповідає китайським інтересам і ставить Китай перед вибором між двома неприйнятними альтернативами – приєднанням до західної політики чи загрозою ізоляції.

Отже, якщо ви уявите всю цю картинку як партію у вейці (тобто ґо) чи мацзян (маджонг), то побачите, що все виглядає вже досить складно. Але й це ще не все.

Відомий фільм «Не дивіться вгору» непогано показує, як зовнішня політика часто визначається потребами політики внутрішньої. Треба підняти рейтинг – й ухвалюється рішення, яке ще вчора було неможливим.

На позицію Китаю у російсько-українській війні впливає внутрішня китайська політика. А там головною подією є ХХ з'їзд Комуністичної партії Китаю, який відбудеться наприкінці рокі, де Сі Цзіньпін планує переобратися на вищу керівну посаду фактично пожиттєво. А для того його позиції станом на кінець року мають бути потужні й безсумнівні. Будь-який зовнішньополітичний провал стане особистою катастрофою для Сі. Помилка може коштувати кар'єри.

Для успіху Сі на з'їзді Китай має займати активну й виграшну позицію на світовій арені. Союз з ірраціональним російським диктатором супротив всього світу – це катастрофа. Надмірне послаблення РФ, не кажучи вже про розпад, – це катастрофа. Надмірне посилення Заходу означає послаблення позиції Китаю.

Невтручання Китаю в той момент, коли втручання може відвернути велику війну, – катастрофічна втрата обличчя.

Додайте до цього, що Сі Цзіньпін вважає китайсько-російські відносини своєю особистою сферою відповідальності та заслугою (ба більше, він назвав Путіна своїм особистим другом, чого не бувало щодо інших державних діячів), тож провал у цій сфері йому обов'язково поставлять у провину, і це матиме неприємні наслідки.

Тепер ви бачите, як божевільний Путін підставив китайського лідера? Сі Цзіньпін мріяв про спокійний рік перед партійним з'їздом, натомість має не лише нову хвилю ковіду та невдоволення китайського бізнесу черговим закручуванням гайок, а й загрозу зовнішньополітичного провалу.

Але й це ще не все

Для повноти картини треба додати кілька важливих принципів міжнародної політики, яких дотримується Китай (або принаймні хоче виглядати як такий, що дотримується).

По-перше, Китай завжди підтримує принцип територіальної цілісності, бо сам має з цим проблеми.

Водночас Китай підтримує принцип «зон інтересів» чи «зон впливу», бо сам у такому зацікавлений, – ось чому Китай вважає справедливою вимогу РФ про право впливати на українську зовнішню й внутрішню політику (треба визнати, подібну точку зору поділяє й чимало західних інтелектуалів).

Також Китай, відповідно до своєї зовнішньополітичної доктрини, хоче виглядати «глобальним відповідальним лідером», а це означає готовність брати на себе відповідальність за успішне розв'язання конфліктів.

Також важливо завжди бути на боці переможця – в цей момент треба сказати: «Слава Збройним силам України!», бо українська стійкість і звитяга поміняли не лише західну, а й китайську оцінку того, хто тут перемагає.

Важлива також позиція Індії, бо для Китаю неправильно бути пасивним в умовах активної позиції Індії.

І ще одне: традиційна стратегія вичікування та відновлення балансів суперечить високій швидкості подій, коли за лічені тижні відбуваються тектонічні зміни у світовій політиці, що потребували би десятиліть. І тут важливо зрозуміти, чи цей процес буде грою з нульовою сумою (згадаймо, що Китай завжди підозрює Захід у прагненні зіграти саме так), а чи можна разом зіграти у гру «виграш-виграш».

Набір взаємовиключних умов, які наведені вище, може здатися нерозв'язною задачею. Але, на відміну від російських еліт, китайські еліти дуже добре вчилися. А їхня культура спонукає акуратно розв'язувати вузли, а не рубати їх.

В ситуації, що склалася, Китай буде намагатися відновити втрачені баланси. Не зіпсувати відносини із Заходом, але й не дати Заходу надмірно посилитися. Не сприяти російській перемозі, але й не дати РФ колапсувати й розпастися.

Але тільки так Китай зможе вийти переможцем у великій часовій та просторовій рамці.

Проблема в тому, що українсько-китайські відносини не є чимось добре окресленим і цінним для Китаю. Українська політика щодо Китаю протягом багатьох років була, м'яко кажучи, непевною й невиразною.

І зараз треба думати, що Україна може запропонувати Китаю, не порушуючи своєї геополітичної орієнтації на Захід та не потрапляючи у занадто велику залежність.

Участь у проєктах післявоєнного відновлення? Роль вікна в Європу? Заміну РФ на союз України з країнами Закавказзя та Середньої Азії у проєкті «Один пояс, один шлях»?

Як тільки Україна почне мислити стратегічно хоча би на рівні першого дану (найнижчий ранг вправності), вона стане цікавою для Китаю.

Адже старий досвідчений гравець завжди з інтересом ставиться до молодих перспективних гравців, водночас зневажаючи невігласів, що не здатні навчитися грати на пристойному рівні.