Ми не можемо допустити «швидкого миру», який за кілька років обернеться поразкою України

Після звільнення заручників президент Зеленський почав часто згадувати про необхідність «повернути мир в Україну». Бажання, з яким неможливо сперечатися, ми повністю його підтримуєм: вся країна потребує миру та процвітання. Питання в тому, що саме ми називаєм «миром».

Поки що з розрізнених повідомлень, які ми чуємо від президента, уряду та Міністерства закордонних справ, ми не до кінця в стані зрозуміти — з чим Україна виходить на перемовини? І чи не готова нова владна команда перейти межі, за якими є втрата суверенітету?

Інформаційний простір заповнений заявами, де команда президента та міністр закордонних справ часто суперечать один одному, і всі намагаються використовувати нові «формули» та означення. Щоб оцінити цей потік інформації критично, важливо кілька речей нагадати.

По-перше, немає ніякої офіційної «формули Штайнмаєра». Є спроби змусити Україну до виконання Мінських домовленостей в спосіб, вигідний країні-агресору. Коли Україна повинна виконати всі політичні умови (в тому числі вибори і амністія) під дулами автоматів і танків, які ніхто забирати поки не хоче. Справді, один з міністрів закордонних справ європейських країн намагався погодити такий підхід, але безуспішно, тому що це втрата суверенітету і створення ще одного Придністров’я. Росія отримає все, що хотіла: контрольовану автономію, за яку ще й треба буде нам платити. Москва знаходитиме й інших «експертів» в країнах ЄС, які намагатимуться віддати нам «мир» на таких умовах.

Тим більше немає «погоджених з попередньою владою» формул чи способів виконання Мінських угод. Самі Мінські угоди — ви пам’ятаєте, як вони стали угодами в повноцінному сенсі: це були меморадуми, які ухвалювався під тиском боїв: спочатку під Іловайськом, і комплекс заходів з їх виконання ухвалювався під тиском боїв за Дебальцеве. Як виконувати ці документи, Україна та Росія так толком і не з’ясували.

Позиція Росії не змінилася ні з 2014, ні насправді з 2004 року. Москва прагне одного — тотального контролю над Україною. Завдяки Майдану процес поглинання — на жаль, дорогою ціною, — вдалося частково зупинити. Але Москва постійно не відступатиме й шукатиме нових способів. Вони будуть називати це «покращення стосунків», але заставляти виконувати свої умови: назвати війну «громадянським конфліктом», закрити очі на існування окупаційних військ, забути про Крим, про який, до речі, сьогодні ще ніхто ні слова не сказав. Такий «мир» означатиме кінець державності.

Тому, ще раз хочу сказати, помилкою є обговорювати тільки звільнення Донбасу і таким чином виносити за дужки Крим. Але нехай це буде темою нашого окремого обговорення. Тут ми підходимо до найважливішого.

Зараз, щоб здобути підтримку світової спільноти, треба боротися самим. Росіяни, на відміну від нас, розгорнули небачену роботу в інформаційному полі, переконуючи американців та європейців, що «Україна вже і сама не хоче боротися з Росією». Російські «експерти» виступають на всіх експертних майданчиках, їхні слова та аргументи скоординовані, їхній посил простий: не було ніякого патріотичного підйому в Україні, був «сплеск націоналізму» та «громадянський конфлікт». Ці тези повторюють і деякі європейські політики, яких Москва навчилася купувати.

Мовчанка Києва тільки підтверджує ці тези. Особливо дивно це спостерігати нашим друзям від Британії до Литви, які готові сприяти, але не бачать чіткої української позиції. Шість країн ще минулого тижня були готові підтримати Україну по позиції щодо ПАРЄ. Але ми так ще до сих пір чіткої позиції не сформували. Народні депутати від владної коаліції багатозначно мовчать, і рішення немає досі.

Хочеться нагадати і президенту, і його команді, що повноваження представляти Україну на міжнародному рівні не означають, що він може вести всі ці перемовини сам. «Представляти» потрібно узгоджену і підтверджену позицію, зрозумілу людям, спільну, а не розроблену групою невідомих радників. За Конституцією захист держави — обов’язок кожного громадянина. І ми маємо право знати, як саме ми захищаємося від Росії.

За кілька місяців роботи нового президента я вже бачуфірмовий стиль: говорити речі, які людям подобаються, натомість часто робити трошки інші речі. Говорити про «нову політику» — і повторювати часто помилки попередніх президентів. Наприклад, як це було зроблено з розпуском ЦВК. Говорити про народовладдя — при цьому збільшувати власні повноваження. Говорити про мир — при цьому закидати в інформаційний простір з різних сторін суперечливі тези, щоб «зняти соціологію». Зовнішня політика повинна базуватися на стратегії, і потрібно пояснювати та аргументувати її громадянам, чесно кажучи правду.

Саме тому ми не можемо допустити «швидкого миру», який через кілька років обернеться поразкою України. Ні новостворене гуманітарне міністерство, ні відеоролики в соцмережах, ані дружні телеканали не зможуть пояснити це громадянам.

І наприкінці у мене питання. Я хотів його задати вже не один місяць, і зараз, в тому числі за моїм наполяганням, ми отримали такий майданчик, щоб почути на нього відповідь. Питання дуже просте, і воно до всіх трьох представників владної команди — і до пана віце-прем’єра, і до пана міністра, і до представника Офісу президента: чи ми готові публічно заявити, що ми не проведемо вибори на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської області до того, як Україна поверне контроль над кордоном?..