Варто відмовитися від ілюзії, що з Росією можна домовитися про щось, окрім капітуляції

Коли російський президент Путін та інші керівники країни говорять про те, що західні держави своєю військовою допомогою Україні лише «заважають» переговорному процесу, недосвідчена в політиці людина може подумати: а що, коли Путін і справді «втомився» від війни, «хоче зберегти обличчя» та домовитися з українцями про мир. Та що там недосвідчений! Навіть досвідчені у політиці західні лідери можуть так подумати! І я постійно чую звідусіль: будь-яка війна завжди завершується переговорами!

Ну, припустімо, не будь-яка і не завжди. Але російські «переговори» завжди мають цілком конкретну і просту мету – послабити ворога та підготувати ґрунт для його подальшого повного знищення. Я б навіть назвав цю мету історичною, так часто вона застосовувалася Московською державою практично з перших днів її існування.

. І вже потім, коли фактично відбувається «демілітаризація», починається рішучий штурм і відбувається знищення противника. Цієї тактики дотримувався ще Іван Грозний, коли ліквідував Казанське та Астраханське ханства. Цій ліквідації передувала серія виснажливих воєн, які, по суті, поставили обидві держави у залежність від Москви. Москва не шкодувала коштів на роз'єднання населення обох країн, на оплату послуг промосковської знаті. І вже після цього для ліквідації держав було зроблено останні зусилля, що добре відомі за штурмом Казані – на честь цього чергового геноциду, влаштованого наймиролюбнішою державою на землі, був навіть збудований собор Василя Блаженного. Втім, я не здивуюсь, що на честь різанини в Бучі наші сусіди теж якусь церкву збудують – з них станеться!

Те, що під час штурму Казані було знищено тисячі захисників стародавнього міста, добре відомо. Менш відомим є те, що населення виганялося з орних земель і торгових шляхів, а звільнені землі заселяли царськими рабами. Майбутній московський патріарх Гермоген, який приїхав в обозі окупантів, займався насильницьким хрещенням «невірних» – так Російська церква вкотре стала співучасницею знищення ідентичності підкорених народів. Астрахань здалася практично без бою, але на її жителів чекала така ж доля – вигнання та хрещення. Якщо казанські татари, що боролися за свободу, ще змогли зберегти домінування на землях колишнього Казанського ханства і навіть створити у майбутньому Республіку Татарстан, астраханські татари перетворилися на меншість у черговій російській області.

Підхід Івана Грозного застосовувався російськими правителями завжди і всюди. Приклад вже імперських часів – Крим, коли Кримське ханство було позбавлене частини території та зв'язку з Османською імперією. Здавалося б, треба лише радіти появі незалежної держави! Але незалежність була пасткою Петербурга: позбавлене османського захисту, Кримське ханство стало легкою здобиччю імператриці Катерини ІІ, яка перетворила недовговічну державу на ще одну губернію. Губернію, з якої стало видавлюватися корінне населення, яке невдовзі також перетворилося на меншість у своїй Батьківщині.

Приклад із XX століття багатьох здивує: Фінляндія. Як часто я чую розмови про те, що нам повинен сподобатися такий досвід: Фінляндія втратила частину території, проте захистила суверенітет.

Але цей приклад не враховує історичного контексту. Фінляндія справді пожертвувала частиною території – але не від хорошого життя, а тому, що вже не мала реальної можливості стримувати наступ ворога. Крім того, фінські керівники знали про наміри Берліна розпочати війну проти Радянського Союзу та планували повернути захоплені росіянами території. І, між іншим, коли після червня 1941-го Фінляндія дійсно перейшла у наступ і повернула ці території, її не засудили навіть вороги Рейху.

Але питання не про фінів, а про росіян. Чому з компромісом погодився Сталін? Бо розумів, що Червона Армія є виснаженою, та побоювався масового опору фінів. Але диктатор був упевнений, що без частини території Фінляндія стане простішою здобиччю у майбутньому. Для непокірної сусідньої країни Сталін вже й «пастку» змайстрував – Карело-Фінську РСР, «шістнадцяту республіку». Її частиною і мала стати Фінляндія після остаточної окупації. Просто потім була Друга світова війна і зацікавленість союзників у тому, щоб фіни з війни вийшли. Гарантії суверенітету Фінляндії давали і Сталін, і Черчилль. Саме тому країні вдалося не стати ані частиною СРСР, ані частиною «соціалістичного табору», але довелося надовго відмовитися від зовнішньополітичної самостійності. А Карело-Фінську РСР ліквідували через непотрібність, між іншим – порушуючи всі радянські закони.

Думаю, так задум Путіна виглядає зрозумілішим. Російський президент хоче окупувати східні та південні регіони України та приєднати їх до своєї «імперії». А з Україною, що залишилася, «домовитися» про «демілітаризацію» і «денацифікацію». Ну і про нейтралітет, звичайно ж. Пройде зовсім небагато часу – і в цю «дружню» та мирну Україну увірвуться для вирішального штурму російські війська, переб'ють її захисників, Путін прийматиме парад свого непотребу на Хрещатику, а патріарх Кирілл проводитиме святковий молебень свого непотребу у Лаврі. А у російських «підручниках історії» розповідатимуть про «нацистську Україну» ті самі небилиці, які розповідають про Казань, Астрахань чи Крим. Та що там будуть – уже розповідають!

Саме тому варто відмовитися від ілюзії, що з Росією можна домовитися про щось, окрім капітуляції. Будь-які домовленості з Путіним – це лише хронологія відстроченої загибелі.