Годі ходити навшпиньки перед Росією

Сьогодні у впливовому Foreign Affairs надрукована стаття Александра Віндмана, аналітика, екс-директора по европейським справам в Раді нацбезпеки США. Стаття, як ніколи ясно, ставить діагноз сьогоднішнім коливанням адміністрації Байдена щодо поставок нам важкої зброї, так необхідної для успіху у назрілому контрнаступі та, взагалі, для Перемоги.

Все наведене в статті відомо в Україні, втім, це мають добре зрозуміти і в США. Довільно зазначу лише кілька позицій з цього відвертого та точного в його оцінках аналізу. Отже:

Перше

Після колапсу СРСР та остраху розповзання ядерної зброї, а потім протягом останніх трьох десятиліть, вгамовуючи тривоги Росії щодо її безпеки та побоюваннями, що двосторонні відносини з Кремлем можуть перерости в чергову холодну війну або, що ще гірше, у гарячу війну, Штати будували відносини з Росією за рахунок відносин з Україною.

Внаслідок їх бажання пристосуватися до змін у Росії Сполучені Штати відторгли демократичний прогрес в Україні після продемократичних рухів у 2004-2005 роках та підірвали перспективи більш плідних довготермінових стосунків з Києвом.

Друге

Буш у його сумно відомій як «Чікен Київ» промові у серпні 1991 р. відмовлявся визнавати самовизначення України як прояв «суїцидального націоналізму». Промова поклала початок [невдалим] Американо-Українським стосункам, чого можна було легко уникнути. Це зупинило можливість передбачити майбутню небезпеку геополітичного суперництва Росії.

Разом з відновленням військової потуги Росії, щоб не провокувати Москву, Штати прямо визнали вплив Росії щодо України в уявному пострадянському геополітичному просторі. США піддалися міфу про російську винятковість і ввели себе в оману спотвореним баченням двосторонніх відносин, здебільшого ігноруючи ознаки авторитарної консолідації всередині Росії та не звертаючи уваги на застереження партнерів із Балтії та Східної Європи.

Третє

А коли схильність Росії до авторитаризму стала незаперечною (2004 р. Росія втрутилася у вибори в Україні, у 2008 р., коли Росія вторглася в Грузію), США виправдовували це стабільністю, побоюваннями повернення напруженості часів холодної війни. Замість пошуків партнерів для співпраці, політики США продовжували свої марні залицяння з Кремлем. У результаті вони втратили можливості інвестувати у відносини США з Україною, які завжди були більш перспективним двигуном демократизації в регіоні.

Були втрачені можливості: запропонувати щось більше, ніж розпливчасті «гарантії безпеки» в Будапештському меморандумі 1994 р. з доленосним рішенням України відмовитися від ядерної зброї, яку вона успадкувала після краху СРСР; підтримати фінансово і технічнологічно зусилля України щодо реформ та плекати українські амбіції щодо Європейської та трансатлантичної інтеграції після Помаранчевої революції 2004 р. Якби так сталося, то сьогодні була би інша історія.

Четверте

Навіть якби цього і не сталося, то Захід міг би сильніше відповісти на вторгнення Росії в 2014 році. Більш жорстка реакція могла б стримати подальшу російську агресію або принаймні краще підготувати Україну до більшого конфлікту. Сполучені Штати та їхні союзники допомогли модернізувати українську армію, але оскільки вони не хотіли провокувати Москву, вони відмовилися запроваджувати достатньо жорсткі санкції проти Росії чи надавати важке обладнання чи інтенсивне навчання українським військам. Путін все одно здійснив напад. Зараз Захід намагається надолужити згаяне.

Сполучені Штати обрали політику нічийної землі щодо України. Цей історичний провал став більш очевидним сьогодні, оскільки колишні урядовці США захищають свою політику щодо України. Практично всі експерти, які працювали на уряд США протягом останніх 30 років, були підготовленими радянологами, а не україністами. Як наслідок, вони були погано підготовлені визнавати та розуміти Україну як цілком окрему культурну, етномовну, історичну та політичну сутність. Для них ментальні кордони української геополітики все ще прикуті до імперського центру в Москві. За кількома винятками (зокрема, Український науково-дослідний інститут Гарвардського університету), більшість університетів США навчають своїх студентів російською мовою з акцентом на російську історію, культуру та літературу.

П'яте

Старі звички важко вмирають. В адміністрації Байдена вище керівництво Ради національної безпеки діяло як духовний наступник упереджених попередників. Адміністрація Байдена, здається, не може погодитися з тим, що поки Путін при владі, найкраще, на що Сполучені Штати можуть сподіватися, – це холодна війна з Росією. Офіційні особи РНБО прагнули обмежити військову підтримку України, виходячи зі знайомої логіки – що це може посилити напруженість у стосунках з Москвою та порушити надії на нормалізацію відносин із Кремлем, які залишаються. Хоча Байден, держсекретар Ентоні Блінкен і міністр оборони Ллойд Остін пообіцяли надати Україні всю необхідну підтримку для перемоги у війні, представники РНБ заблокували передачу Україні літаків радянської епохи, відмовилися надати Україні достатню кількість протиповітряної оборони дальньої дії, лімітували кількість ракетних систем великої дальності та боєприпасів, необхідних для знищення російських цілей, і припинили обговорення передачі пілотованих та БПЛА, необхідних для нейтралізації російських дальних атак на міста України.

Керівництво РНБО вважає, що війна створить значно більші ризики для Сполучених Штатів і глобальної стабільності, якщо Україна «занадто багато виграє». «У той час як ключова мета Сполучених Штатів полягає в тому, щоб зробити все необхідне для підтримки та захисту України, інша ключова мета полягає в тому, щоб ми не опинилися в ситуації, коли ми прямуємо по дорозі до третьої світової війни», нещодавно сказав Джейк Салліван, який очолює РНБО як радник Байдена з національної безпеки.

Шосте

Адміністрація Байдена зробила демократичне оновлення наріжним каменем своєї внутрішньої та зовнішньої політики. Немає кращого способу продемонструвати демократичну рішучість, ніж захист цінностей та інтересів США в Україні. Перемога України не тільки обмежила б можливості Росії для майбутньої військової агресії, але й зміцнила б опору демократії у Східній Європі, запропонувавши потужний урок як для потенційних авторитарних агресорів, так і для демократичних держав. Програш України, навпаки, означав би прискорення хвилі авторитаризму та занепаду демократії, яка захлиснула світ за останнє десятиліття.

Щоб забезпечити тріумф демократії в Україні, Сполучені Штати повинні спочатку змінити свої моделі мислення та навчитися на десятиліттях помилок. Визнання отруйного русоцентризму зовнішньої політики США є першим кроком до кращого підходу до американо-українських відносин. У міру того, як російські військові зусилля занепадають, а перспектива прямої конфронтації між Сполученими Штатами та Росією знову починає виглядати немислимою, виникне спокуса повернутися до старих способів мислення та планувати нормалізацію відносин із Росією після Путіна. Але такий результат знову призведе до привілеювання Росії над Україною.

США ніколи не мали впливу, щоб в односторонньому порядку змінити внутрішню політику Росії. Але була можливість досягти більш перспективного результату з більш охочим партнером – з Україною. Якщо Штати фундаментально не переорієнтують свою зовнішню політику, вони втратять ще більшу можливість створити мирну, демократичну Східну Європу.