На тлі «Рамштайну»: яке майбутнє на нас чекає

Широкомасштабне вторгнення Росії в Україну, яке розпочалося 24 лютого 2022 року, ставило за мету оперативну зміну влади в найбільшій державі Європи. Цього не сталося, і – безперечно – не станеться. Завершення російсько-української війни здатне призвести до демонтажу Росії та зміни світової політики. Звичайно, нам усім доведеться над цим попрацювати.

24 лютого 2022 року війна Росії проти України з волі Володимира Путіна перейшла з гібридної фази на повномасштабну, швидко перетворившись на найбільше військове зіткнення у ХХІ столітті в усьому світі. РФ планувала шляхом заходу військового угруповання з території Білорусі оперативно захопити Київ, змінити українське політичне керівництво й надалі діяти вже зі своїми маріонетками, використовуючи перевірений принцип «Їх там немає». Цього не сталося, більше того – Росію та Україну фактично поміняли місцями у сприйнятті навколишнього світу. Якщо кремлівська пропаганда стверджувала, що Україна є failed state (що не відбулася державою), то 11 місяців активної фази російсько-української війни дозволяють так говорити саме про Росію. Сама поява паралельної військово-політичної та судової реальності у вигляді ПВК «Вагнер» та її господаря Євгена Пригожина говорить про неспроможність РФ як держави, яка претендує на лідерство у світі. Далі проблеми Росії лише поглиблюватимуться, чому сприятимуть санкції, введені Заходом, та процеси саморуйнування всередині самої РФ.

Вторгненням в Україну Росія продемонструвала прагнення здійснити демонстративну «за три дні» агресію проти найбільшої країни Європи, яка мала поставити Україну на коліна та знищити волю до опору багатьох європейських держав. Опір Сил оборони України за підтримки громадян дозволив не лише дати відсіч, а й суттєво змінити парадигму ситуації – як глобальну, так і регіональну. Світ протягом 2022 року від багатополярності перейшов до фактичної біполярності, на думку лідера КНР Сі Цзіньпіна, і Росії у цій моделі немає.

Агресія Росії стала каталізатором зближення України з Євросоюзом та НАТО. Подавши заявку на вступ до ЄС наприкінці лютого, наша країна отримала статус кандидата разом із Молдовою у червні 2022 року. Євросоюз не лише прийняв Україну в єдиний політичний простір і продовжує надавати масштабну фінансову допомогу разом із США. Логіка очевидна: Брюссель розглядає майбутній процес відновлення України як імпульс для зростання економіки ЄС, адже масштаби української шкоди, спричиненої російською агресією, вимірюються сотнями мільярдів доларів/євро.

Після того, як Росія провела у вересні 2022 року псевдореферендуми на окупованих територіях України про їхнє «входження» до складу РФ, Володимир Зеленський оголосив про подання «прискореної заявки» на членство в НАТО. Ця ініціатива не викликала наснаги серед членів Альянсу, а його генсек Єнс Столтенберг наголосив, що Україна зможе стати членом НАТО після закінчення війни з Росією. Такий підхід не повинен дивувати, адже навіть члени найпотужнішого військово-політичного альянсу у світі не готові до ескалації відносин із ядерною Росією. Однак Швеція та Фінляндія, які залишалися нейтральними під час холодної війни, подали заявку на вступ до НАТО.

Не менш значущим виявилося грудневе комюніке «Великої сімки», в якому G-7 наголосила на своєму бажанні притягти Путіна до відповідальності. Російська агресія породила появу нового формату – «Рамштайн», який був названий на честь військової бази США в Європі. Він об'єднав понад 50 країн, включаючи всіх учасників НАТО та ЄС, щодо надання військової допомоги Україні. Варто згадати ухвалений у США закон про ленд-ліз, який зараз є символічним проявом солідарності. Однак у квітні 2022 року Збройні сили України отримали 155-мм гаубиці, влітку – РСЗВ HIMARS, а наприкінці грудня – рішення США про передачу батареї протиракетного комплексу Patriot. Його також підтримали Німеччина та Нідерланди. Військово-технічна допомога Україні протягом 2022 року зросла кількісно та якісно, а позиція західних лідерів — «Росія не може виграти цю війну» — звучала дедалі впевненіше.

Якщо позиція західних країн виглядає дуже показово (зокрема, колишній прем'єр-міністр Великобританії Борис Джонсон був і залишається послідовним двигуном постійного тиску на Росію) і втілюється у нарощуванні фінансової та військово-технічної допомоги Україні, то за межами «золотого мільярда» ситуація дещо інша. Китай та Індія купують енергоресурси у Росії зі значним дисконтом, країни Азії, Африки, Латинської Америки не поспішають запроваджувати санкції та псувати відносини з Росією.

Відверто кажучи, РФ не викидають на узбіччя світової політики, але її глобальний вплив значно зменшився. Бажання Росії використати нафту і газ для шантажу Заходу обернулося для Москви втратою іміджу надійного партнера щодо постачання енергоносіїв. Вибухи на нитках NordStream не змогли змінити ситуацію в енергетиці на користь Росії, її «енергетична зброя» була остаточно «розряджена». Країни G-7 встановили граничну ціну на купівлю російської нафти, Німеччина позбавилася протягом 2022 року енергетичної залежності від Росії, ЄС розраховує, за словами Жозепа Бореля, злізти з російської енергетичної «голки» у 2023 році. Фраза «Путін усіх переграв» звучить як відверте знущання з Кремля, і найголовніше: Росію перестали боятися і сприймати всерйоз, навіть незважаючи на наявність у неї ядерного арсеналу.

Російсько-українська війна суттєво вплинула на сусідів обох держав, особливо на пострадянські країни. Білорусь на чолі з Лукашенком стала чи не єдиним офіційним військово-політичним союзником РФ. Принаймні саме на території цієї держави російські військові почуваються найбільш вільно, і територія Білорусі використовувалася для бойових дій проти України. Агресія Росії проти України підриває спокій у Молдові, де Росія намагається розхитати внутрішньополітичну ситуацію, використовуючи наявність невизнаної ПМР та настрою всередині Гагаузії – автономії у складі Молдови. Чорноморський регіон після 24 лютого 2022 року став фактично ареною бойових дій, і Кремль використовує цей факт для нагнітання ситуації.

Країни Південного Кавказу стали об'єктом підвищеної уваги з боку Росії. У вересні 2022 року тисячі чоловіків призовного віку перебралися до Вірменії та Грузії після оголошення «обмеженої» мобілізації. Цікаво, що прикордонники в РФ входять до системи ФСБ, і такий масовий результат видається невипадковим.

Аналогічно невипадковою виглядає і позиція прем'єра Вірменії Нікола Пашиняна, який продемонстрував не лише прагнення замінити «миротворців» із Росії у Нагірному Карабаху на сформований іншими країнами миротворчий контингент, а й не приховував розчарування ОДКБ. Ось у цьому питанні позиція Пашиняна виглядає дуже цікавою через одну важливу причину: буквально в січні 2022 року контингент із країн ОДКБ висадився в Казахстані для «стабілізації ситуації», але був там зовсім недовго. Публічні заяви Пашиняна оголили той факт, що агресія Росії проти України не дозволяє їй зберігати в полі зору навіть військово-політичні проекти, які подавали як «альтернативу НАТО». Сьогодні це звучить особливо показово.

Є, втім, ще один момент: накопичення громадян Росії в країнах Південного Кавказу може нести за собою загрозу гібридних дій проти влади Вірменії та Грузії, оскільки Кремль серйозно зацікавлений в інтернаціоналізації конфлікту та грі м'язами. Пострадянські держави в цьому випадку можуть виглядати для нього легкою здобиччю. Але є один нюанс: якщо росіян вдасться виштовхати хоча б із території однієї з кавказьких республік, вони втратять досить швидко і свою військову присутність у регіоні загалом. У Кремлі, мабуть, це розуміють, тому формулою кавказької політики Кремля й надалі буде «Розділяй і володарюй».