«Женевський» післясмак і рудименти холодної війни

Зустріч президентів США та Росії показала, наскільки живучими є рудименти холодної війни та стереотипи, і наскільки вправно Кремль вміє грати на страхах та очікуваннях. Проте ситуація у розвитку, Джозеф Байден та Владімір Путін повернулися до своїх столиць, звідки будуть реалізовувати власну політику.

Буде помилкою сприймати кількагодинні переговори у Женеві на віллі La Grange як кульмінацію відносин між Росією та США. Натомість це був фінальний акорд європейського турне Джозефа Байдена, під час якого він взяв участь у самітах G-7, НАТО та саміті США – ЄС. Це означає, що готовність відновлювати союзи та альянси, про яку 46-й президент США говорив у своїй інавгураційній промові, була предметно реалізована. Публічні заяви під час подібних самітів зазвичай – лише верхівка айсберга, запущено і процеси трансатлантичної взаємодії.

Якщо адміністрація Байдена не демонструє підвищеної активності стосовно NordStream2, це не привід її сприймати як виключно вегетаріанця-місіонера у наповнених людожерами джунглях.

Пригадайте визнання Байденом геноциду вірмен у Османській імперії та спалах активності у розслідуванні вибухів на складах боєприпасів у Чехії восени 2014 року, який спричинив суттєве охолодження відносин Праги з Москвою.

Справді, Путін завдяки показовій грі м’язами біля українських кордонів прискорив зустріч з американським візаві. Кремль непогано розуміється на механізмах функціонування західної демократії та готовий використовувати їх на власну користь. Джозеф Байден не міг дозволити собі продемонструвати слабкість. Натомість він показав готовність говорити з незручним співрозмовником. Хоча предметний зміст переговорів залишився за закритими дверима, ризикну стверджувати, що основні теми перемовин поступово з’являться у американській пресі.

Оцінюючи зустріч Байдена та Путіна, ми часто перебуваємо у полоні стереотипів. Можливо, з тієї причини, що тривалість перебування російського керівника при владі запросто може конкурувати з генсеками ЦК КПРС. Путін не залежить від результатів виборів, у своїй політиці він спирається на потужний поліцейський апарат та залишки радянської геополітичної могутності, зокрема, ядерний арсенал. Саме завдяки ядерній зброї з Росією рахуються на Заході. Це зауважив і Байден, мовляв, Путін не хоче, щоб Росію вважали «Верхньою Вольтою з ракетами», як називали на Заході Радянський Союз.

На відміну від часів зустрічей Рональда Рейгана та Михайла Горбачова сьогодні говорити про паритет можливостей США та Росії (правонаступниці СРСР) можна хіба що у сфері ядерних озброєнь. Власне, тому питання стратегічної стабільності та обмеження ядерних арсеналів було, є і буде у порядку денному двосторонніх контактів. Саме тому Росія робить ставки на кібератаки та спроби втручання у демократичні процедури, адже витримати реальне протистояння з Сполученими Штатами її економіка не зможе.

Під час зустрічі у Женеві Джозеф Байден звернув увагу на необхідність дотримання прав людини та показово опікувався долею двох громадян США – Пола Вілана та Тревора Ріда і Алєксєя Навального, наголосивши, що смерть останнього у в’язниці матиме для Росії руйнівні наслідки. Долею Навального активно опікувалися і в Європейському Союзі, що дозволяє припустити, що США зробили ставку на людський вимір зближення зі своїми партнерами з ЄС.

Є ще один факт: у Білому домі можуть пам’ятати про те, як захоплення заручників у Ірані зруйнувало шанси Джиммі Картера на збереження президентського крісла у 1980-му. Байден, який тоді був сенатором, напевне пам’ятає цю драматичну історію.
Значний політичний досвід Байдена дозволяє припустити, що США робитимуть висновки не лише з останніх подій, насичених гібридним протистоянням, але і з часів холодної війни, коли Москва намагалася зіграти на антиамериканізмі частини західноєвропейської політичної еліти. Сподіваюся, що Джозеф Байден знайшов «заповітні слова» для партнерів зі Старого Світу, у всякому разі питання про збільшення військових витрат НАТО буде вирішуватися не «тут і зараз», а під час наступного саміту Альянсу, який у 2022 році пройде в Іспанії.

До речі, про НАТО. Часом багато з нас вважає, що це – «агресивний блок», який ставить на меті здобути глобальне панування та «поневолити мешканців 1/6 частини суші» (тобто громадян Радянського Союзу). Меседжі радянської пропаганди Кремль використовує з мінімальною корекцією та набагато інтенсивніше завдяки зростанню темпів поширення інформації. Мета Росії очевидна: стримати подальше розширення НАТО та зростання впливу Альянсу. Думаю, у Брюсселі це чудово розуміють, тому створюють підвалили не лише військового позиціонування, не забуваючи про відносно нові виклики (Китай). Показово, що Альянс має наміри розвивати відносини з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону, де Китай постійно нарощує власні позиції. НАТО, спираючись на потужність США та амбіції Британії після Brexit, демонструє готовність діяти більш глобально.

Зрозуміло, що у контексті останніх подій нам всім цікаво, як сприймається Україна в глобальному контексті. За повідомленням правозахисника Павла Лиснянського, Владислав Сурков повертається до впливу на ОРДЛО. Архітектор «русской весны», який вважає, що Україну до сфери впливу РФ доведеться повертати силою, на початку 2020 року пішов у відставку. Зараз він повертається, причому до публічної політики – з великою вірогідністю Сурков стане восени депутатом Думи. Аналогічні перспективи – у лідера «Союза добровольців Донбасу» Бородая, очевидно, депутатські мандати отримають ще кілька колишніх бойовиків, які цілком можуть згодом з’явитися у складі російської делегації у ПАРЄ.
Кремль форсує процес примусової паспортизації населення ОРДЛО не лише з огляду на прийдешні парламентські вибори у РФ. Мета російського керівництва – створити достатню кількість «співвітчизників», захист яких заявлений Росією як один з пріоритетів зовнішньої політики. Отже, мова йде не про прагнення Росії шукати компроміс для врегулювання конфлікту на Донбасі, а про зміну формату гібридної окупації.

Чим має відповідати Україна? Відповідь схована у заяві Джозефа Байдена, який назвав умовами вступу нашої країни до НАТО подолання корупції та виконання інших критеріїв для кандидатів на вступ до Альянсу. Саме корупція, з якою гучно обіцяла боротися команда Зеленського у 2019 році, виявилася головним гальмом євроатлантичної (і європейської) інтеграції. Корупція, яку не лише толерують, але і здійснюють «нові обличчя» під патронатом Володимира Зеленського. Тому боротьба з нею стає запорукою не лише інтеграції, але виживання України. Наша держава опинилася у центрі інтересів великих політичних гравців, і їй конче необхідно нарощувати власну зовнішньополітичну суб’єктність, яку протягом останніх років Україна лише втрачала.

Євген Магда, Інститут світової політики