Україна не для читачів і не для письменників

Українізація журналів – дуже добре діло, але сильно запізніле. Культура читання друкованої преси відчутно знизилася в усьому світі, а наклади сильно впали. Але в країнах, де традиційно виходила преса рідною мовою, держава її підтримує і не дає занепасти.

У Польщі всі літературні журнали мають державну підтримку, видається понад десяток журналів, які присвячені літературній критиці і книжковим оглядам.

Безгонорарний друк приречений на те, що туди будуть присилати свої твори автори, які не мають значної популярності, а також різні невдахи і графомани.

Попри брехливі заяви, що СССР – це «самая чітающая страна», цифри свідчили протилежне. У 1982 році в СССР на душу населення припадало 5,3 кілограма друкованої продукції, в Польщі – 5,7, в Угорщині і НДР – 13,1, у Великій Британії – 32,2, у Франції – 38,7, в Канаді – 39,5, в Бельгії – 48,8, у ФРН – 50,2, у Швеції – 60,1, в США – 62,0, у Фінляндії – 63,2 кг.

Такий спосіб статистики на кілограми може когось здивувати чи насмішити, але він найбільш правдивий.

А книготоргова статистика інших країн враховувала лише комерційну літературу, сюди не належали урядові та церковні публікації, університетські та шкільні підручники, різні звіти, буклети і т. д.

СССР давно нема, а українська видавнича статистика та сама совкова. Тому й не дивно, що за назвами книг Україна (22 612) переганяє Фінляндію (4015), Норвегію (6340) і Бельгію (5548) разом узятих, а насправді – ні! Бо в нашу цифру входять також некомерційні видання.

Щодо того, скільки в Україні припадає книг на душу населення, то цифри скачуть, як зайці, від 0,1 і до 1,6.

А тепер поглянемо, скільки є видавництв у різних країнах. У США – 120 тисяч, у Великій Британії – 60 тисяч, у ФРН – 20 тисяч, у Франції – 25 тисяч, у Японії – 12 тисяч. Треба сказати, що у цих даних фігурують видавництва, які можуть видавати одну книжку в рік, а також шкільні й університетські.

А скільки в Україні? 1260(!)

У 2018 році в Україні було близько 42 млн населення, а кількість книгарень – 222. Отже, одна книгарня припадає на 189 тисяч населення. У Німеччині одна книгарня припадає на 15 тисяч мешканців, у Польщі та Данії – на 12 тисяч, у Нідерландах – на 10 тисяч, у Фінляндії – на 7 тисяч.

Коли я прочитав, що в Італії (60 млн населення) працює аж цілий мільйон письменників, то добряче здивувався. Розподілилися вони приблизно так: прозаїки – 200 тисяч, поети – 300 тисяч, автори детективів, фентезі, наукової фантастики і жахів – 150 тисяч, есеїсти і критики – 50 тисяч, сценаристи – 50 тисяч, драматурги – 30 тисяч.

Решта – творці коміксів, фотороманів, кіносюжетів, текстів для пісень і т. д.

Італійські видавництва завалені рукописами. До одного з найбільших видавництв «Мондадорі» щороку прибуває 2–3 тисячі рукописів, а критики все одно волають, що бракує нових авторів рівня Лампедузи, Леонардо Шаші або Моравіа. Кількість виданих книжок росте, але й росте кількість читачів, незважаючи на експансію телебачення.

Конкурси породжують графоманію. Бажання заробити добрі гроші спонукають писати навіть тих, хто ніколи про це й не мріяв. У фільмі «Рим, 11 година» можна побачити велетенську чергу на посаду машиністки. Причому більшість людей ніколи друкарської машинки не торкалися.

Скільки може бути у нас потенційних авторів? Російські соціологи на початку 1990-х років називали цифру 800 тисяч для всього СССР. Тоді всього населення було 290 млн, а в Україні – 51 млн. Отже, ділимо, множимо – і маємо 140 тисяч українських потенційних авторів. Спілка письменників СССР у той час нараховувала 10 тисяч, «Литературная газета» писала, що для країни з поголовною грамотністю і населенням у 290 млн це дуже мало. Але сюди не входили різноманітні дисиденти, авангардисти і діаспора.

У Франції великий успіх має телепрограма «Апостроф». Кожна книжка, представлена нею, збирає відразу 30–50 тисяч покупців. Ведучий демонструє книги лише ті, які прочитав, запрошує відомих людей, які діляться з ним враженнями від прочитаного. За статистикою 37% покупців купили книжки під впливом рецензії в пресі. Цей відсоток зростає до 63% у людей з вищою освітою і до 52% – з середньою. Критика хвалить або ганить, але ніколи не мовчить. Окрім того, що автор отримує оцінку, він також здобуває підвищений авторитет у видавця, що позитивно відображається на наступних угодах.

Видавці присилають свої книжки і на телепрограми, і в газети. Літературна рубрика «Книга» щоденника «Le Mond» з'являється щоп’ятниці і має 4 сторінки. Вона отримує щотижня до 200 нових книжок. Рецензії пишуть 5 постійних редакторів і двоє оглядачів, яким платять за кількість рядків. Вони ж і вибирають книжки, які, на їхню думку, варто оглянути. Видавництва витрачають на рекламу від 4 до 9 відсотків з обігу.

Коли журналіст «Le Mond» брав у мене інтерв’ю, я розпитав і його про те, що мене цікавило. «Твір, про який не пише «Le Mond» – не існує», – відповів він.

Інші газети у Франції мають теж літературні рубрики або додатки. Звичайно, і тут бувають кумедні ситуації. Критик Бернар-Анрі Леві писав: «У панорамі нової французької літератури Філіп Соллєрс займає місце найбільшого французького письменника». Але Соллєрс не залишився в боргу: «Мав я рацію, коли практично перший серед французьких інтелектуалів сказав, що Бернар-Анрі Леві пише в наш час найкращу французьку літературну критику».

Початківець, який має щастя видати свою книжку у «Gallimard», може отримати 500 євро плюс шалений успіх; менш престижні видавництва («Grasset» або «Albin Michel») заплатять і тисячу, і півтори. За роман, який тягне на бестселер, видавець може платити 2–3 тисячі невідомому автору. А коли автор з іменем, то отримує 40–60 тисяч.

Як видавці цінять критиків, свідчить той факт що «Grasset» платив щомісяця за рецензії 20 тисяч франків одному лише Жоржу Суфферу. Але й письменникам видавці видають платню. Так, «Grasset» платив Максу Галло 50 тисяч щомісяця протягом чотирьох років за обіцянку написати 5 книжок як завдаток за продаж 60 тисяч екземплярів однієї назви.

Правда, такі операції не відбуваються без ризику. Часто наступні книжки бувають слабшими за попередні. Так, зокрема, сталося з Рене-Віктором Пієм після його успішного роману «L'Imprécateur» та і з Галло. До обох читацький інтерес упав. Але видавці часто грають навгад. Вони інколи відкривали письменників, якими самі не захоплювалися.

Американський видавець Беннет Серф, який мав особливий нюх (видавав Вільяма Фолкнера, Джона О'Гару, Юджина О'Ніла, Трумена Капоте, опублікував повний текст «Улісса» Джойса і навіть виграв суд проти цензури), признавався, що категорично не згоден з поглядами Айн Ренд, хоча й видав «Атлант розправив плечі», а в нотатках «На полях книжки» писав: «Я пишаюся, що є видавцем Гертруди Стайн, але не буду приховувати, що не дуже розумію те, що вона пише».

Наприкінці літа французькі видавці починають пожинати літературні премії. Три видавництва «Gallimard», «Grasset» і «Seuil», прозвані «бандою трьох», загрібають до 80% премій, участь у яких беруть 150 романів. Кожен член журі мусить ковтнути три романи щодня.

Лауреат премії «Femina» міг розраховувати на наклад в 100 тисяч, премії «Interallié» і «Renaudot» – 50 тисяч.

Разом з перекладами, люксусовими виданнями й екранізацією Гонкурівська премія може підняти прибуток видавництва до 3-5 млн євро. Премійований автор отримує 10% від продажу книжки, але чистий зиск видавця дещо менший. Видавці признаються, що витрати на те, аби вибороти премію для свого автора (реклама і т. д.), коштують стільки, що і зиск. Але це все одно варте, бо видавництво, яке здобуло премію, має більший престиж.

А нам до цього, як до неба рачки.