Як росіяни вигадали Благодатний вогонь

Ще раз про Святе світло

Одна певною мірою внутрішня дискусія щодо того, як ставитися до цього феномену, спонукає знову висловитися на цю тему.

1. Термінологія важлива. В оригінальній традиції йдеться про «Святе світло». Не про вогонь. І не про благодатний. А про Святе світло. І подія називається «церемонією», а не «сходженням». Називати церемонію Святого світла, звершувану у Велику суботу, «сходженням Благодатного вогню» прийнято в російській церковній традиції. Бо саме їй властиво поширювати акцент на речовині (вогні), а не на світлі та підкреслювати винятково чудесну природу самої появи вогню.

2. Церемонія Святого світла звершується у Велику суботу як знак світла, яке засяяло від Гробу Господнього в час воскресіння, та світла, яким сяяли ангели, що сповістили про це. Тобто, знову ж акцент є на світлі, яке виходить з Гробу – з місця для мертвих, що стало місцем живоносним.

3. Святість світла від Гробу Господнього та ознаки чудес, які можуть відбуватися з ним і через нього – ніяк не суперечать твердженню про цілком природне (а не екстраординарне) походження речовини вогню. Так само, як природне походження води не суперечить визнанню її святою, цілющою і чудотворною, коли вона освячується закликанням Святого Духа. І природне походження хліба та вина не заперечує істинності Євхаристії, коли принесені до вівтаря природні речовини дією Духа Святого стають Тілом і Кров‘ю Христовими.

4. Намагання надати Святому світлу виняткового значення, як певному «доказу істинності православ’я» характерне в першу чергу для московської версії церковності. Бо історично наявний там низький загальний освітньо-богословський рівень, саме у цій версії найбільше бачимо відданості зовнішнім ознакам церковного життя, а не його сутності. Що знайшло відображення у характерному для Московії обрядовірстві.

Саме тому останніми десятиліттями поширився певний культ «вогню», коли дехто навіть полишає великоднє богослужіння і замість нього «везе вогонь» так, ніби саме у його перевезенні та роздачі є сутність Пасхи. А його наявність чи відсутність у храмі навіть сприймається як аргумент «істинності» Церкви.

Все це нагадує історію часів початків іконоборства, коли єретики виправдовували себе надмірними проявами шанування ікон з боку деяких православних. Коли фарбу з ікон додавали до причастя чи ікони брали «за хресних батьків». Відтак скептики, вказуючи на надмірності щодо шанування Святого світла, зовсім відкидають його значення.

5. Історія чудесного виходу вогню з колони при вході до храму, коли в нього не допустили православних, ніяк не заперечує вище сказаного, а навпаки, підтверджує. Бо виняток явного чуда, коли православному патріарху спробували перешкодити помолитися там, де належить – у Кувуклії, лише підтверджує Боже благовоління до самої церемонії Святого світла, а не те, що вона щорічно має винятково надприродний характер появи вогню «нізвідки».

6. Характерно, що у минулі часи, коли не здійснювалися трансляції російським телебаченням у прямому ефірі, час церемонії був різним, виходу патріарха могли чекати і декілька годин. Відколи російське телебачення отримало (і мабуть не за добрі очі) ексклюзивні права трансляції – церемонія стала вкладатися в час менше, ніж година, завжди у той самий проміжок. Що лише підтверджує визначеність події людьми. Адже якби вона відбувалася виключно чудесним чином, то передбачити, що це ставатиметься саме і лише під час прямого ефіру «Газпромівського» НТВ – було би неможливо.

7. Підсумовуючи відзначу, що як сама церемонія Святого світла, так і можливість доставити його в різні куточки православних країн як видиму ознаку зв’язку з Живоносним Гробом, при правильному їх розумінні та поясненні – цілком православна традиція (хоча і абсолютно нова у частині поширення у далекі країни, бо така з’явилася лише в час реактивної авіації).

Але як і у випадку з іконошануванням, важливо не допускати обох крайнощів – і обожнненя святині, і її відкинення.