Ігор Краснобриж. Історія азовця, який обороняв рідний Маріуполь
країна героїв
Захисник загинув, прикриваючи друзів
Він любив історію. Планував, якщо буде син, назвати його Святослав: як великий князь київський. Ігор Краснобриж народився і жив в Маріуполі. Справжній воїн сучасності, віддав життя, обороняючи рідне місто.
Ігор Краснобриж добровольцем долучився до лав «Азову» 2014 року, тоді йому було вісімнадцять.
У 2017 році тимчасово покинув службу. Ігор займався більше громадською діяльністю, але все ще мав стосунок до полку. Повернувся до «Азову» в 2021 році.
Дружина Елла Краснобриж згадує: Ігор їй неодноразово казав, що він без вагань віддасть своє життя за свободу України.
Ігор Віталійович Краснобриж (15 березня 1995 – 16 березня 2022) старший солдат Збройних сил України. Боєць полку «Азов», старший навідник 1-го вогневого розрахунку мінометного взводу.
Народився і виріс у Маріуполі, дуже його любив. У 2014 році, разом з друзями з-поміж футбольних фанатів, вступив до «Азова». Брав участь у Широкинській операції, мав позивний Козацький.
Захищаючи рідне місто, разом із побратимами потрапив у засідку. Він боровся до останнього, але отримав серйозне поранення і втратив багато крові. Герой загинув на місці, прикриваючи друзів.
Перед повномасштабним вторгненням подружжя переїхало до нової квартири, облаштували кімнату для дворічної донечки Майї. Але пожили там лише два місяці. Старший навідник 1-го вогневого розрахунку мінометного взводу Ігор Краснобриж із позивним «Козацький» став на захист міста. Елла з дитиною перебралася у підвал батьківського будинку, він був великий та добре облаштований.
Захисник зумів вирватися до родини двічі. На свято 8 березня. І ще 12 березня. То була їхня остання зустріч.
«Я дуже добре пам'ятаю той день. Ми були у підвалі, я приготувала доньці їсти і сіла її годувати. Забігає військовий і так швидко, що ніхто не зрозумів. Підбігає до мене і починає обіймати, каже: «Я так переживав». А я не розумію, хто це обіймає. Повертаюсь – і бачу свого чоловіка. Ігор приїхав на інший бік міста, щоб дізнатися, як ми і привезти продукти разом зі своїми побратимами. Він був дуже схвильований і сумний. А ще – розгублений. Майже нічого не казав, тільки обіймав. Казав, що все буде добре, і як тільки з'явиться можливість поїхати, щоб ми нею скористалися. І попросив сфотографуватися на пам'ять з дочкою. Так і вийшло, що на пам'ять. Після чого коханий поїхав», – розповіла Елла виданню «Свої.City».
15 березня у нього був день народження. Виповнилось 27 років. А на наступний день Ігор загинув неподалік заводу «Азовсталь» – потрапив у ворожу засідку. Прикриваючи побратима отримав кулю в ногу.
«У той день ми поїхали до Елли, щоб віддати рештки продуктів цивільним, які переховувалися разом з нею в підвалі. І потрапили в засідку до спецназу російського ГРУ. Ми не знали, що це противник. Думали, що це свої. Коли зрозуміли, що ворог, вирішили не здаватися в полон. Взяли автомати, спробували відкотитися до машини. Ворожі солдати почали вести шквальний вогонь – і я отримав поранення. Ігор намагався мене прикрити і теж отримав поранення в ногу. Куля потрапила в артерію. Допомогти не було можливості, тому що бронежилети залишилися лежати на асфальті, а в них – аптечки з турнікетами», – згадує врятований Ігорем азовець.
Елла Краснобриж із донькою зуміла виїхати з окупованого Маріуполя. Вони знайшли прихисток у Самборі Львівської області. Коли запитуєш маленьку Майю, де її тато, вона підіймає очі до неба. Дівчинка знає, що «тато ‒ хмаринка на небі і звідти за нею дивиться».
Тіло Ігоря Краснобрижа вдалось повернути рідним лише через п’ять місяців.
Українська художниця Ольга Вілсон на прохання родичів захисника намалювала його портрет.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, зразкове виконання службового обов’язку – Ігор Краснобриж посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Коментарі — 0