«Ми на школу навішали багато обов’язків». Психотерапевт про останню хвилю дитячих суїцидів

Хвиля самогубств серед підлітків, яка прокотилась Україною, перелякала батьків дітей шкільного віку. Десятки випадків, коли діти жменями ковтають пігулки чи викидаються з вікон, змушують бити на сполох: дорослі почали допитувати дітей, перевіряти їхні речі, обривати телефони психологів. Про те, чому діти з благополучних родин долучаються до «груп смерті», що підштовхує їх до суїциду, як бути батькам, від яких закриваються сини і доньки, та як налагодити контакт у родині, в інтерв’ю «Главкому» розказала лікар-психотерапевт, автор книг, керівник Центру психосоматичної терапії Алєся Бивалькевіч.

Як так стається, що діти потрапляють до «груп смерті»?

Треба пам’ятати, що психіка дитини, підлітка значно тонша і тендітніша за психіку дорослого, і відповідно, чутливіше реагує на якісь події. Одна з найбільших і найстрашніших батьківських помилок – це обезцінювання переживань дитини. Коли дитині сумно, коли вона намагається поділитися своєю неприємністю, у відповідь часто чує щось на кшталт: «Та хіба це проблема? От виростеш – тоді зрозумієш, що таке проблема» чи «Це дрібниця, у твоєму віці проблем не буває, от у дорослому житті все інакше». Це і є обезцінювання. Я часто закликаю батьків згадати себе у такому ніжному віці і пригадати, як вони переживали перше нещасливе кохання, першу розбиту дружбу або неприйняття у колективі. Для дитини ці «дрібниці» – її найбільші біди на цей момент у житті, а дорослі транслюють меседж: «це – пусте, незначне». У голові дитини це трансформується у «я – пустий, незначний, нікому непотрібний», і підліток лишається фактично тет-а-тет зі своєю бідою, не відчуваючи підтримки вдома.

У такому випадку ситуація може розвиватися у двох напрямках. Перший – дитина знаходить компанію, яка складається з таких саме самотніх дітей, які відчувають, що вдома їх не розуміють. Якщо ви подивитеся на ці реальні чи віртуальні «погані компанії», на ці спільноти, групи в соцмережах, то побачите, що вони складаються з таких «відкинутих», самотніх дітей. І уже всередині цих компаній складається своя внутрішня ієрархія: у них починають керувати ті підлітки, які мають більш сильні внутрішні якості. До яких ідей дійде колективний розум цих обезцінених дітей – велике питання, адже умовне шефство над ними може взяти, наприклад, педофіл чи людина з маніакальними нахилами, чи садист. Чого прагнуть діти в цих компаніях? Любові, визнання, щоб хтось підійшов і сказав: «Я – такий самий, як ти, ми молодці, просто решта нас не розуміє». Вони стають один для одного фактично сім’єю.

Другий варіант – дитина замикається у собі, у неї починає розвиватися депресія, обсесивно-компульсивні розлади. Батьки, як правило, починають хапатися за голову тоді, коли дитина або опинилась на межі суїциду, або вже скоїла його.

Ви кажете, що підлітки з таких «груп» прагнуть любові. Де ж та любов, якщо їм дають завдання, наприклад, порізати собі руки, викинутися з вікна?

Якщо ви подивитеся, яким чином побудовані звернення до дітей у цих групах, то побачите, що до них звертаються з повагою, м’яко привертають на свій бік. Подумайте, яку колосальну різницю у спілкуванні і ставленні до себе відчувають діти у цій групі і в сім’ї, де чує, що вона – дурна, двієчниця і з поганими оцінками стане двірничкою. У групі йому пропонують варіанти зцілення її болю, але роблять це з повагою. Дитині кажуть: «Ти – дуже важливий і цінний, але інколи ти заслуговуєш на той біль, який тобі вчиняють. Інколи біль може бути твоїм рішенням і принести полегшення. Ми так робимо, роби як ми». Це дуже психологічні методи підкорення, отримання влади над людиною. При цьому дитину ніхто не принижує і не ображає.

Після отруєння дівчат у Боярці міська рада відсторонила директора ліцею, де вони навчалися, та призначила службове розслідування. На вашу думку, яка міра провини школи?

Знаєте, ми на школу навішали багато обов’язків та сподівань і зовсім забули про те, що головна задача школи – це освітня функція, забезпечення навчального процесу. А любити, зігрівати, розвивати, приймати, підтримувати має у першу чергу сім’я, батькb, яким дитина в ідеалі довіряю. Я кажу «в ідеалі», бо така ситуація складається вкрай рідко. А вкрай часто складається так, що з часом батьки і діти, які трохи підросли, стають просто співмешканцями. Часто і батьки з людей, які кохають один одного, перетворюються просто на партнерів, які мають спільну квартиру, яку складно поділити, спільних дітей і лишаються разом, бо так легше виживати. Карантин дуже чітко показав проблему сім’ї в Україні. Люди не вміють проводити час разом, не знають, кому що подобається, якими взагалі є особистості усіх членів сім’ї.

Я б хотіла повернутися до боярської трагедії. За даними ЗМІ, одна з дівчат писала прощальне смс. Це свідчить про те, що ми не можемо звинуватити якийсь інтернет-канал у тому, що сталося. Цей канал пропонував перевірити: що буде, якщо…? Коли дитина п’є таблетки і прощається, вона розуміє, що буде. Це означає, що усе його оточення підвело дитину до такого стану. Зауважу: доросле оточення.

Нині дуже динамічне життя. Батьки багато часу приділяють роботі, матерів-одиначки теж працюють, аби прогодувати дитину. Що зараз робити батькам, які раптом усвідомили, що мало уваги приділяють дитині?

Не можна змінити лише один стан – це смерть. Все інше ми можемо і повинні змінювати. Перше, що не можна робити батькам, – це посипати голову попелом. Цей варіант не допоможе нікому. За своєю дитиною у будь-якому випадку треба постійно пильнувати. Якщо ж ви бачите низку певних симптоми, то слід виявити обережну увагу або навіть звернутися до дитячого психолога. Ось ці симптоми:

• Дитина різко втратила інтерес до життя і до занять, які її захоплювали, а ті речі, які радували, раптом стали байдужими;

• Підвищена дратівливість. Дитину дратує усе: як ви запитали, що ви приготували, як ви входите у кімнату, як привіталися;

• Розлади системи травлення: діарея, закреп, спазми в животі – у випадку, якщо у вашому харчуванні нічого не змінювалось;

• Дитина постійно втомлена, у стані апатії – це ознака розвитку депресивних станів, за лікування яких треба братися якомога раніше;

• Кардинальна зміна поведінки. Приміром, дитина, яка була тихою і слухняною, раптом стала з усіма сваритися, кричати, або ж навпаки: дитина, яка раніше поводилася провокативно, стала тихою і мовчазною;

• Поява нових страхів;

• Поява обсесій – коли дитина постійно переживає якісь нав’язливі стани.

Що ж робити?

Повторюсь: самобичування як спроба батьків себе пожаліти не допоможе. Перше, що треба зробити, – це переключитися на особистість дитини. Дуже часто усі батьківські «як справи у школі?» обмежуються лише успіхами у навчанні. Дитина – це не лише учень! У дитини є особистість, у неї є якесь життя поза межами школи. Хочете знати, як у дитини справи, – запитуйте не лише про школу.

Друге: коли ви розмовляєте з дитиною, не стійте до неї спиною, не мийте посуд, не готуйте їсти. Виключіть усе на 10 хвилин, приділіть цей час бесіді віч-на-віч, на рівних. Повірте, від того, що ви сядете вечеряти на 10 хвилин пізніше, ніхто не помре, а от від того, що ви вчасно не поспілкуєтеся, дитина справді може постраждати.

Третє. Дуже важливо, щоб у сім’ї були спільні заняття: наприклад, настільні ігри – «Монополія», «Джанга» чи «Твістер». Коли сім’я грає у «Твістер» – це, по-перше, весело, а по-друге, це об’єднання у психо-емоційному стані.

«Твістер» – це рухлива гра. Ігрове поле з розмірами складається з низки кольорових кіл великого розміру. Гравці повинні рухати їх відповідну руку або ногу в точку належного кольору

Не хочете таких ігор – займіться разом спортом, рушайте у спільні поїздки. Часто батьки вважають, що їхній дитині поїхати кудись буде цікавіше з друзями. Так, але не можна з друзями проводити усе життя. Від батьків ми отримуємо досвід, дізнаємося, як вони справлялися з тією чи іншою ситуацією. Звідси випливає ще один важливий момент: місце та обставини спілкування з дітьми. Погодьтеся, коли ми сідаємо за стіл і починаємо щось розпитувати, зазвичай усі почуваються ніяково. А от якщо ви разом кудись ідете, на чомусь катаєтеся, у щось граєте, десь влаштовуєте пікнік – це вдалий час, щоб поговорити, чимось поділитися.

Якщо ваша дитина уже закривається у своїй кімнаті, і своєму світі – не ломіться туди. Вона там заховалась від вас. Якщо ви вломитеся туди, то будете в її очах ще більшим диктатором. Не можна встановлювати ультиматуми на кшталт «Поки ти живеш у моєму домі, твої двері мають бути відчиненими». Це лише питання часу, коли дитина піде звідти. Треба розуміти, що погрози і обшуки – теж хибний шлях. Потрібно потихеньку виманювати його з його території – запросити на спільну вечерю, наприклад, просити пораду. Запам’ятайте: не ви йдете до дитини, а дитина має потихеньку виходити до вас. Якщо не хоче – не тисніть. Дитина, яку знецінювали роками, за добу не піде на спілкування. Це велика робота. Зіпсувати стосунки легко, налагодити буває дуже важко, але можливо. Не справляєтеся – йдіть до психолога, читайте книжки з порадами, пробуйте. Вдається це тоді, коли батьки починають казати дитині не про оцінки, а про те, що вони її люблять, і ця любов жодним чином не пов’язана з успішністю у школі.

Що робити батькам у моменти, коли після роботи просто немає сил на спілкування?

Звичайно, таке буває. У мене троє дітей – мені це знайомо. У такі моменти достатньо просто знаходитись на їхньому фоні, сидіти поруч. Це такий меседж: «Я тут, якщо я тобі потрібна». Крім того, у такі моменти можна разом дивитися фільми, мультфільми, які потім можна обговорити.

Наталія Сокирчук, «Главком»