Боронив Маріуполь до останнього. Згадаймо Героя – поліцейського Даніїла Сафонова з Донецька
Захисник загинув на заводі «Азовсталь»
Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Даніїла Сафонова.
29-річний Даніїл захищав Маріуполь з першого дня повномасштабного вторгнення Росії, загинув на території «Азовсталі» 2 травня 2022 року. Група виконала бойове завдання, а коли бійці повертались, потрапили під мінометний обстріл загарбників.
Вже один раз я залишав свій дім, вдруге не хочу, тож будемо боротися до кінця! Можливість була вийти, але як я буду дивитися в очі своїм побратимам, з якими стою пліч-о-пліч? Я вже втратив свою бабусю тут, багатьох побратимів. Бабуся моя – місцева, з Маріуполя. Вона померла від пневмонії в укритті...
Даніїл Сафонов
Загиблий захисник «Азовсталі», поліцейський Даніїл Сафонов – родом із Донецька, там минуло його дитинство. Його дід, батько та молодший брат досі лишаються в окупованому місті, мамі ж вдалося виїхати.
Щоліта хлопчик приїжджав до бабусі в Маріуполь. Грав на PlayStation, любив збирати каміння з відбитками давніх рослин, марив знайти уламки амфори. На жаль, велика колекція, яку він зібрав і хотів подарувати синові, лишилась у Маріуполі та, ймовірно, згоріла.
Любов до історії Даніїл перейняв від батька: вони читали багато книжок і потім сперечалися між собою. З друзями теж обговорювали історичні теми. Найкращий друг Віктор згадує, що Даніїл добре знав історію Німеччини. Разом вони часто ходили до музеїв – під час останньої прогулянки завітали до Маріупольського краєзнавчого.
До початку війни на Донбасі Сафонов закінчив Донецький технікум промислової автоматики, здобув спеціальність «автоматизація систем управління». Добре креслив, і рідні хотіли, щоб він став інженером. Але пішов за батьком і дідом – працював шахтарем.
Коли у 2014 році почалась війна, певний час він ще був у Донецьку, згадує Віктор, який теж звідти родом. Спершу Даніїл не надто підтримував Майдан. Одного разу друзі добряче посперечались на цю тему, тож більше її не порушували. «Але потім він сам зрозумів, яка ситуація. Що пропонує та сторона, а що – наша. Усвідомив, що краще йти за своєю країною», – розповів друг загиблого.
У місті відбувалися мітинги за Україну. Вони з Віктором були активістами. «На одному з останніх мітингів, у квітні, нас дуже сильно розбили – і морально, і фізично. Нам із Данею пощастило – не побили того дня. Ми допомогли там іноземному журналістові: його сильно вдарили по голові, текла кров, але ми знали, що робити», – зауважив Віктор.
З настанням повної окупації Донецька Сафонов виїхав на підконтрольну Україні територію. Одружився, у нього народився син Владислав. У Маріуполі працював у СІЗО. Також до міста з рідного Донецька переїхала його двоюрідна сестра Ольга Мацала. Її чоловік був працівником міліції, тож їм небезпечно було залишатися під російською владою.
Коли в січні 2015-го в Маріуполі почали бомбити Східний район і стало нестерпно, перша з родиною поїхала Ольга, а потім уже виїхав Даніїл – у Тернопільську область, до Теребовлі, звідки родом чоловік Олі. Даніїл просто марив службою.
«Ми влаштували його в 44-ту окрему Тернопільську бригаду. Він був артилеристом-навідником. Три роки їздив на ротації в АТО. Розлучився з дружиною, контракт у ЗСУ скінчився, і він дуже довго шукав себе, не знав, де працювати», – поділилася сестра.
Зрештою Даніїл пішов навчатися на поліцейського в Маріупольську академію поліції (Маріупольський центр первинної професійної підготовки «Академія поліції» Донецького державного університету внутрішніх справ). До того ж у Маріуполі він міг бути поряд із родичами – там жили його тітка, двоюрідний брат і бабуся.
Хоча Віктор і переконував друга йти вчитися далі в аспірантуру, адже в Сафонова були великі здібності, Даніїл відмовився: «Це не моє, мені краще з хлопцями бути, воювати». Те ж саме казав іншому другові, також переселенцю з окупованої Донеччини, Михайлові, з яким познайомилися через соцмережі у 2019 році. «Я воїн, боєць. Я прагнув прийти додому в українській формі, зі зброєю – як визволитель».
Той дивувався, чого ж тоді Сафонов покинув лави ЗСУ, не захотів знову підписувати контракт? Товариш пояснив: так званих реформ, про які розповідали на телебаченні, немає. Бойових завдань дедалі менше, а в армії вони займаються маячнею, як за радянських часів: фарбують бордюри, косять траву.
Натомість у реформу поліції Даніїл повірив. Начальником маріупольської поліції став Михайло Вершинін – колишній боєць «Правого сектору», теж воїн із Донецька, переселенець. «Він прагне змін, я йому довіряю, саме тому пішов туди. Я буду не «мусором», а чесним правильним поліцейським», – наголошував Сафонов.
«Ця людина могла знайти позитив у всьому, навіть коли відчай накривав з головою. Данило одним влучним словом міг розрадити та підтримати. І не лише словом, а й ділом. Коли країні вдруге знадобилася його допомога, він не вагався ні хвилини, бо «хто як не ми». За весь час, що я знаю Даню, він порушив лише одну обіцянку – повернутися живим», – з сумом зазначила колега загиблого Євгенія Сальникова.
Коли розвідка західних союзників доповідала, що буде повномасштабна велика війна, Сафонов написав рапорт на звільнення з поліції, щоб знову піти до лав ЗСУ. Однак Вершинін умовив його лишитися: мовляв, в армії і так уже достатньо людей, а поліція зараз теж матиме безліч роботи: треба ганяти мародерів, допомагати цивільним тощо. Даніїл погодився і лишився.
Хабарі для Даніїла були табу. Жив від зарплати до зарплати, з якої оплачував орендовану квартиру, аліменти дитині, власне лікування – після служби в АТО здоров’я сильно похитнулося. Віктор розповідає, що в Даніїла погано заживали рани та синці, а ще почалися панічні атаки. «Я міг би брати... Але починаю думати: я ж воював. І побратими мої гинули. А нащо тоді те все було, якщо я тепер братиму хабарі?» – казав поліцейський.
«Даня веселий і компанійський. У будь-якій ситуації завжди казав: «Сестричко, не переживай, все буде добре!» – пригадала Ольга. — Навіть на «Азовсталі», сидячи в тому пеклі, весь час був веселий». Коли приїжджав на гостину до сестри та племінників, балував їх. Робив подарунки і друзям. Віктору привіз прапор України. Той не міг покинути хвору маму і лишався в Донецьку ще кілька років, аж до її смерті.
Прапор Віктор залишив удома, і хоча жити у зміненому окупацією місті більше не хоче, проте мріє повернутися туди й вивісити стяг на своєму балконі. Для нього цінні спогади про найкращого друга: «Я дуже поважаю Даніїла та його вибір. Є на кого рівнятися. Це людина витримки, людина сили, розуму».
Про загибель коханого чоловіка Валентина дізналася лише місяць по тому – через брак зв’язку. Дуже хотіла встигнути на прощання з ним, але не могла вибратися з Маріуполя. Згодом допомогла сестра та друзі Даніїла. Вони знайшли перевізника, і в середині липня жінка з двома доньками все-таки вибралися з міста.
«Даня Сафонов... З першого дня, як тільки прибув у підрозділ, стало зрозуміло, що це людина зі своєю життєвою історією, зі своєю думкою та філософією. Міг пояснити свою позицію та при цьому шанував думку співрозмовника. Був вихованою людиною, мав високі моральні принципи та дуже любив Україну. Це було відчуття спорідненої душі», – зазначив заступник командира роти Віктор Молчанов.
Відомим серед українців Сафонов став як користувач Twitter (Х) під ніком «Даніїл з міста-героя Маріуполь». Останнім часом за його дописами із заблокованого міста стежили десятки тисяч людей.
Нещодавно трішки прийшлось передислокуватись, йшли пішки не один км, без води та їжі під сильними обстрілами.. майже два дня нічого не їли, дуже важко було...поки командування налагоджували забезпечення, ми зварили кашу з комбікорма та голуба, дуже ситно вийшло)
— Даніїл з МІСТА ГЕРОЯ МАРІУПОЛЬ (@daniil_donetsk) April 19, 2022
Зауважимо, президент Володимир Зеленський посмертно присвоїв звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» патрульному поліцейському з Донеччини Даніїлу Сафонову.
«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.
Коментарі — 0