Гарант Конституції чи узурпатор: кого обирають українці?

У запеклій передвиборчій кампанії кандидати на посаду президента обіцяють в разі обрання все що завгодно - від «європейських» зарплат до низьких тарифів на комунальні послуги. Здається, ніхто вже й не пам'ятає, якими повноваженнями наділений президент України Конституцією. А вони 2014 року були суттєво урізані, коли було відновлено дію конституційної реформи 2004 року. Обидва рази основний закон міняли для того, аби зменшити ризики узурпації влади главою держави.

Зовнішня політика і оборона

За результатом конституційної реформи, за президентом залишили передовсім ініціативу у зовнішній політиці і в обороні. Саме глава держави вносить до Верховної Ради кандидатури міністрів оборони і закордонних справ. Решту міністрів пропонує прем'єр, кандидатуру якого висуває парламентська коаліція, а не президент.

Так само за прем'єром в діючій останні п'ять років Конституції право подавати кандидатури голів обласних держадміністрацій. Тобто основна влада і відповідальність в економічній і соціальній сферах, на яких акцентують провідні кандидати в президенти, сконцентрована на уряді, а не главі держави.

Інвестиції у владу, а не в «гаранта Конституції»

Тим не менше, в українській політичній культурі президент залишається центральною владною фігурою. Схоже, з цього виходять і кандидати, які за підтримки щедрих спонсорів інвестують у передвиборчу кампанію. 654 мільйони гривень було витрачено ключовими учасниками перегонів лише на рекламу у ЗМІ станом на початок березня, підрахували аналітики громадського руху «Чесно». Щоправда, часто джерело походження цих коштів викликає запитання. Зокрема, значні суми в передвиборчі фонди надходять від студентів або пенсіонерів. Або ж взагалі кандидати відмовляються розкривати донорів, нарікають у «Чесно».

Дослідника міжнародного Центру Карнегі Балаша Ярабіка великі інвестиції у вибори в Україні не дивують. «Президентська посада дає в Україні всю повноту формальної і неформальної влади. Саме тому передвиборча кампанія є такою емоційною і вимагає від кандидатів таких великих інвестицій», - зазначив у розмові з DW політолог. Ярабік написав низку аналітичних статей про те, як український президент зміцнює свою владу поза конституційними рамками.

Потрібні люди на посадах

Найяскравішим прикладом розширення президентом контролю над виконавчою владою за каденції Порошенка було призначення на посаду голови уряду його близького соратника Володимира Гройсмана, вважає Ярабік. Кандидатуру голови уряду у березні 2016 року внесла коаліція у складі двох фракцій - БПП і Народного фронту, - які навіть на папері не мали більшості у парламенті. Хоча саме цього вимагає Конституція. Порошенко, утім, проігнорував покладену на нього основним законом контрольну функцію і подав цю кандидатуру на розгляд Верховної Ради. Для затвердження кандидатури прем'єра й Кабінету Міністрів потрібно 226 голосів. За склад нового уряду проголосували лише 197 депутатів з числа формальних учасників коаліції. Решту потрібних голосів дали позафракційні депутати і депутатські групи «Воля народу» і «Відродження», які не брали самостійної участі у парламентських виборах. Ці групи складаються переважно з мажоритарників-бізнесменів.

Петру Порошенку на всіх ключових голосуваннях вдається заручитися підтримкою цих депутатів. Саме їхніми голосами, наприклад, було обрано генеральним прокурором ще одного близького соратника президента - Юрія Луценка. У Луценка не було навіть юридичної освіти, через що спеціально під нього довелося міняти закон - тепер мати таку освіту генпрокурору необов'язково.

Неформальні «бенефіти»

В такому самому складі «тіньова коаліція» - ББП, Народний фронт і мажоритарники-бізнесмени - щороку ухвалює і державний бюджет. «Це предмет кулуарних домовленостей, які відбуваються в парламенті. Рішення ухвалюються або в обмін на економічні бенефіти, або в обмін на бюджетні асигнування на округ депутата», - зазначила у розмові з DW аналітик громадського руху «Чесно» Віта Думанська. Вона вважає, що Петро Порошенко змарнував історичний шанс змінити правила гри в українській політиці, отримавши величезний кредит довіри від виборців у 2014 році. Зокрема, Порошенко обіцяв домогтися зміни виборчого законодавства, за яким половина депутатів обирається в округах, і запровадити вибори за відкритими партійними списками.

«Замість реформ Порошенко обростав олігархічними зв'язками. Наслідком цього є і корупційні скандали, такі як викриті факти збагачення на схемах в «Укроборонпромі», - каже Думанська, вказуючи на нещодавнє розслідування журналістів програми «Бугус.інфо» про те, як група молодих людей заробляла мільйони на продажі втридорога запчастин українським оборонним заводам. Прикривалися корупційні схеми, як стверджують журналісти, неформальним впливом заступника секретаря РНБО Олега Гладковського, син якого Ігор, імовірно, був причетний до оборудок. Гладковський-старший - багаторічний бізнес-партнер Петра Порошенка. Маючи дуже скромну за повноваженнями посаду в РНБО, він, вочевидь, мав великий неформальний вплив на державні оборонні підприємства.

Що змінять вибори?

Балаш Ярабік, дивлячись на основних конкурентів Петра Порошенка, скептичний щодо змін у політичній культурі після президентських виборів. «Не варто багато очікувати від Юлії Тимошенко, яка є продуктом системи, контрольованої олігархами. Багато хто сподівається на «нове обличчя» Володимира Зеленського. Але і він пов'язаний з олігархом Ігорем Коломойським», - каже політолог. Водночас Ярабік зауважує, що Зеленський найменш передбачуваний для нинішніх еліт кандидат, тому в разі його обрання можна очікувати найбільших зрушень у системі влади. Щоправда, чи варто очікувати більшої прозорості у політиці - велике питання.