Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    «Ніщо не лякає більше, ніж перестрашений лікар»

    • Розсилка
    «Ніщо не лякає більше, ніж перестрашений лікар»

    «Ми лікуємо пацієнтів, а не рентгенівські знімки»

    Він є одним із найбільших світил у світі нейрохірургії. Покинув велику лікарню в Лондоні, де працював, і зараз безкоштовно оперує в Непалі, а ще пише книжки. Продовжує роз’ятрювати рани. Від його гострих суджень не можуть уберегтися ні його колеги, ні пацієнти.

    Його великі і мозолисті через роботу з деревом руки (він виготовляє меблі) за чотири десятиліття праці нейрохірургом у британській системі охорони здоров’я копирсалися в понад 15 тисячах голів. Три роки тому він пішов на пенсію: не був згоден із тим, що робиться в лікарнях.

    Але в свої 68 років він не покинув операційну залу. Оперує (безкоштовно) і навчає нових нейрохірургів у медичних центрах України і Непалу. Він розповідає про це в своїх книжках. Перша, «Не зашкодь», розійшлася мільйонним тиражем. Тепер Марш публікує «Сповідь». Він і далі є бунтарем.

    У «Сповіді» ви розповідаєте, що маєте комплект інструментів для самогубства.

    Так, маю. Скористаюсь я ним чи ні, не знаю. Смерть може бути легкою, швидкою і безболісною або може бути жахливою.

    Ви боїтеся болю?



    Зазвичай біль не є проблемою, йому можна зарадити за допомогою знеболювальних препаратів. Я боюся втратити самостійність, гідність, лежати в ліжку з нетриманням сечі… втратити самого себе.

    Ви кажете, що смерть – це не найгірше.

    Найгірше – це помирати, а не сама смерть. Чи знати, що помираєш. Я не хочу бути тягарем для своїх дітей. Намагаюся вести здоровий спосіб життя. Майже щодня бігаю, не курю, не маю надмірної ваги, занадто багато п’ю (сміється)… треба ж мати якийсь гріх. Я п’ю, аби розслабитися. Бі-Бі-Сі, емпірична традиція у філософії і джин-тонік є британським внеском у світову культуру.

    Гадаєте, ми скоро побачимо нове відкриття про мозок?

     Ні, бо в науці не можна передбачити, що станеться. Я читаю статті, в яких роблять великі пророцтва, і вони здаються мені бздурами. Найбільшою революцією в біології в останні роки є CRISPR, повтори генів. Це матиме колосальний вплив на життя, на рільництво, на медицину, на все… Зараз це лише початок.

    Є ті, хто говорить про пересадку мозку (Серджіо Каванеро).

    Це той ідіот з Італії. Це дурниці. Крім усього іншого, ми не знаємо, що станеться, коли переріжемо блукаючі нерви, які є дуже важливими. Та навіть якби це було можливим – воно нам треба?

    Є дуже авангардні дослідження в сфері штучного інтелекту.

    За кілька років комп’ютери, можливо, будуть розумнішими за нас. Це не є бажаним. Але ми навіть не почали розуміти, як функціонує мозок. Коли такі люди, як Ілон Маск чи Стівен Гокінґ, кажуть, що штучний інтелект є величезною загрозою для людства — гадаю, що, ймовірно, це дурниця. Не думаю, що бодай один нейробіолог міркує над цим, бо ми не знаємо, чи мозок функціонує як комп’ютер. Ми дуже мало знаємо про те, як працює мозок. Він занадто складний.

    На Заході…

    Існує манія продовжити життя. Передусім у Кремнієвій долині. Мільярдерам страшно старіти! Вони хочуть жити вічно. Я скептично ставлюся до цього. Гадаю, що американський оптимізм робиться божевільним.

    Американський оптимізм?

    Мені подобається позитивізм американської культури, але часто він не є реалістичним. Здається, що смерть є необов’язковою. Надмірне лікування є однією з проблем американської медицини.

    А які ще проблеми є?

    Медицина стає щораз дорожчою, є більше літніх людей (відношу себе до них) і більше випадків раку, деменції… Ми не маємо відповіді на це.

    Вас лякає деменція?

    Дуже. Я нажаханий!

    Бо на неї страждав ваш батько.

    Через мою роботу, через мого батька, через усе. Великі лабораторії перестають проводити дослідження щодо деменції, тому що нема прогресу. Якщо ти живеш до 80-ти років, то маєш 45-відсоткову ймовірність хворіти нею; якщо доживаєш до 90-та, ймовірність становить 75%. У Європі кількість хворих на деменцію безупинно зростає.

    Що можна зробити?

    Легких відповідей на це нема. Я є палким прибічником евтаназії. Йдеться не про те, аби дати лікарям ліцензію на вбивство пацієнтів, а про те, щоб надати останнім право вирішувати: «Хочу, аби моє життя гідно закінчилося зараз, а не тоді, коли я лежатиму нещасний і обколений наркотиками на лікарняному ліжку». Не розумію, чому ми не можемо мати на це права.

    Ви не любите лікарень.

    Більшість із них схожі на фабрики, це дуже неприємні місця для перебування хворих.

    Нещодавно ви покинули свою роботу в лондонській лікарні Сент-Джордж.

    З мене було досить. Я палко обстоював державну систему охорони здоров’я, але бюрократія довела мене до шалу. Світ тепер є дуже скутим, нам не дозволяли навіть ходити вбраними в костюм і краватку; ми усі були зобов’язані носити білі халати. Я вирішив піти геть. Але мені досі подобається моя робота. Тож я зателефонував своєму старому другові й колезі з Непалу і запропонував, що буду працювати з ним у його клініці в Катманду.

    Пацієнти в Непалі краще сприймають, коли операція закінчується невдало?

    Ні, навпаки. Вони сприймають це гірше. Їм важко усвідомити, що іноді немає сенсу продовжувати лікування і що люди можуть зазнати пошкодження мозку. Також вони не приймають смерті мозку. Це парадоксально, бо там відбувається те саме, що в Америці — люди не є реалістами.

    У «Сповіді» ви згадуєте про сумний випадок однієї дівчинки.

    Я не почуваюся гордим за ті випадки, коли все вийшло добре: то була моя робота. Я краще пам’ятаю випадки, коли все пішло зле. Вони досі мене переслідують. На моєму внутрішньому цвинтарі є багато могил — усі хірурги мають такі цвинтарі. Великим викликом для лікарів є підтримувати довірливі стосунки з пацієнтами і їхніми родинами, коли все йде погано.

    Але ж ви кажете, що лікарі мусять обманювати.

    Іноді ти мусиш це робити і казати напівправду, щоб не налякати пацієнта. Ти ніколи не можеш виглядати наляканим.

    Чому?

    Ніщо не лякає пацієнта більше, ніж перестрашений лікар. Ти мусиш прикидатися. Якщо ми навчилися контролювати нашу емпатію, то це для того, аби захистити себе, бо емпатія болить. Що ближчий і уважніший ти до пацієнта, то більше страждаєш, коли все йде погано. Це велика проблема — знайти баланс між тривогою за твого пацієнта і науковою відчуженістю, щоби працювати краще.

    Ви кажете, що іноді лікарі почуваються богами.

    Зі мною таке було, коли я був молодшим і важка операція закінчувалася добре. Я був дуже вдоволений. Та з роками усвідомив, що деякі операції, які я вважав успішними, вилилися в лихо. Зараз, коли операція закінчується успішно, я відчуваю полегкість, мені пощастило. Відчуття особистої перемоги покинуло мене давно.

    Ви не виглядаєте великим оптимістом.

    У хірургії мозку є багато речей, з якими ми не можемо справлятися ефективно. Ми не можемо усунути рак мозку. Коли операція проходить успішно, це означає, що пацієнт зможе прожити ще кілька місяців — якщо йому пощастить, ще два чи три роки. Але так чи сяк він помре. Ми часто зазнаємо провалу.

    Ви першим у Європі оперували мозок неприспаного пацієнта.

    Це вже робили кілька лікарів у США. У цьому немає нічого особливого. Якби то був не я, це зробив би хтось інший. Пацієнтка продовжує жити. Я гордий з цього. Проте в інших випадках мої рішення не були правильними.

    Коли?

    У мене були пацієнти, яких я оперував кілька разів впродовж кількох років. Їм ставало гірше, і я знову оперував їх, коли не мав цього робити — я мусив дозволити їм померти. Дуже важко зрозуміти, коли мусиш зупинитися. Багато проблем у хірургії мозку полягають у тому, щоб оцінити ризики: оперувати чи ні. І однією з найважчих у медицині речей є сказати пацієнтові: «Вертайся додому помирати».

    Що ви дізналися про мозок, пропрацювавши з ним 40 років?

    Що ми не розуміємо фізичної матерії. Ми й далі не знаємо, як з фізичної матерії виникає свідомість.

    Мабуть, ви дізналися ще щось.

    Дуже мало. Що в людей, які зазнають ушкодження фронтальної частини мозку, змінюється особистість і моральні судження — вони стають людьми, з якими неможливо жити. Я дізнався, наскільки важливим є добре уживатися з твоєю командою. Я не можу працювати, коли нема доброї атмосфери, тому що це дуже стресова робота. Гадаю, тепер вона є навіть більш стресовою.

    Чому?

    Через постійну критику і скарги. Позовів проти медиків стає щораз більше. Понад один відсоток коштів британської системи охорони здоров’я йде на судові витрати. Три роки тому це становило 1,1 млрд фунтів стерлінгів, тепер, мабуть, більше. Він нас вимагають непогрішимості. А ми не є непогрішними. Ми є здатними помилятися людьми.

    Є лікарі, які проводять консультацію, не дивлячись тобі в обличчя.

    Я досі викладаю і кажу своїм студентам: «Ми лікуємо пацієнтів, а не рентгенівські знімки».

    Лікарі зазвичай поспішають.

    Я знаю. Нові покоління лікарів зробилися більш технічними і механічними. До того ж, урізання видатків тягнуть за собою менше часу для кожного пацієнта. Щодня стає все важче.

    Нам треба було би платити більше за охорону здоров’я?

    І що було би з бідними людьми? Нам треба витрачати більше на охорону здоров’я. Проблема в тому, що політики не піднімають податки, бо не хочуть зазнати невдачі на виборах. Та, з іншого боку, ти можеш витрачати весь бюджет на охорону здоров’я, а люди і далі вмиратимуть.

    Бути лікарем — це привілей.

    Так воно є. Цього літа мені видаляли камінь з нирки. Мої колеги поводилися зі мною, як механіки з ролс-ройсом. Я знав усіх, почувався привілейованим. Та за двадцять років, коли мої друзі вийдуть на пенсію, я буду просто ще одним пацієнтом.

    Розмовляла Фатіма Урібаррі
    Henry Marsh: "No hay nada que asuste más que un médico asustado" 
    XLSemanal, 11.11.2018
    Зреферувала Галина Грабовська

    Джерело: Zbruc

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ