«Санкт-Петербург має бути незалежною державою». Інтерв’ю з координатором руху «Вільна Інгрія»

Всю свою історію територія, де розташований поки ще російський Санкт-Петербург, була просякнута демократичними віяннями. Воно й не дивно, адже більшість часу ці землі належали до володінь західних держав. Спершу це були фінські, а згодом шведські території. І завжди цей клаптик суші носив назву Інгрія  (Інгерманландія, Інкеріма – різними мовами), а його мешканці мислили себе зовсім не росіянами. Сьогодні, коли Росія ослабла у результаті розв’язаної нею війни проти України, Інгрія може розраховувати на шанс стати незалежною державою.

Координатор громадського руху «Вільна Інгрія» Павєл Мєзєрін в інтерв’ю «Главкому» розповів, чому Інгрія – не Росія, як зародився рух за незалежність краю від РФ, у якому стані він зараз та чи має Інгрія вдосталь ресурсів для самостійного існування після розпаду сучасної Росії.

Розкажіть більше про Інгрію.

Почну з того, що ми кілька разів намагалися створити матеріал про «Вільну Інгрію» у «Вікіпедії», ще багато років тому. Але, на жаль, у нас достатня кількість недругів, котрі все це саботували. Після багатьох невдалих спроб створити статтю у російськомовній версії «Вікіпедії», ми врешті-решт зрозуміли, що це безнадійне заняття. А на те, щоби створити відповідний матеріал у англомовній версії, у нас не вистачило сил, бажання і терпіння.

Говорячи про рух «Вільна Інгрія», треба для початку розповісти про сам край.

Інгерманландія – шведською, Інкерімаа – фінською, або Інгрія в україномовному варіанті – це історична територія, яку також називають Невським Краєм. Розташована вона між Фінською затокою Балтійського моря і Ладозьким озером. Цій назві більше тисячі років.

Майбутній великий київський князь Ярослав Мудрий, коли був молодим і княжив у Великому Новгороді, взяв собі за дружину доньку шведського короля, принцесу Інгігерду. Остання отримала ці землі як посаг. Легенда каже, що назва цих земель пішла саме від її імені, бо вона ці землі дуже любила.

Якраз на початок XI століття припав період першого розквіту Інгрії. Цьому сприяла, окрім покровительства принцеси, добре налагоджена транзитна торгівля Швеції, завдяки використанню Великого Шовкового Шляху.

У подальшому Інгерманландія мала дуже бурхливу політичну історію. Вона була частиною Новгородської Республіки дуже довгий час. Потім це була територія, за яку постійно воювали шведи та московити. Далі, за підсумками Північної війни (у 1700-1721 роках війна коаліцій Швеції та Московії за панування у Північній, Центральній та Східній Європі), вона увійшла у склад Російської Імперії.

Петро I заклав Петропавлівську фортецю неподалік вже зруйнованої на той час фортеці Нієншанц. Так і народився Петербург. Але йому потрібна була нова імперська міфологія. І тому доімперський період було стерто з офіційної історіографії. Таким чином з’явилася відома всім концепція виникнення міста на болотах.

Картина Вадима Іванова «Нієншанц»

Насправді ж ця територія була дуже щільно заселена. Згідно з картами XVII століття, там було багато селищ, причому були вони слов’янські, шведські та фінські.

З початком імперського періоду Інгрія отримує своєрідний, але тим не менш новий етап розвитку. Шведське, фінське і німецьке населення добре тут почувалося у ті часи. Не в останню чергу тому, що за часи Петра І імперія добре ставилася до всього європейського.

Найстрашніший період в історії Інгрії був під час сталінського терору. Відбувалися страшної сили репресії, які почалися з Ленінградської справи (серія судових процесів наприкінці 1940-х – початку 1950-х років проти радянських партійних та державних керівників, – «Главком»). У результаті репресій населення краю змінилося на 80%. Тим не менш, історичну пам’ять ніхто не скасовує. І саме тому зародився феномен ленінградської культури чи субкультури, як її по іншому називають.

Переходячи безпосередньо до історії політичного руху за вільну Інгрію, зазначу, що до 1980-х років, коли стало очевидним майбутнє банкротство радянської ідеї, у Ленінграді вже побутували дуже прозахідні настрої. Причому, серед усіх верств населення.

На початку 90-х років було створено Ленінградський народний фронт (найбільша неформальна російська політична організація у 1989-1990 роках, що будувалася на широкій ідеологічній платформі, щоб консолідувати людей різних поглядів, але загальнодемократичної спрямованості; багато активістів Фронту продовжили політичну діяльність, переважно у партіях «Яблуко» і «Демократичний вибір Росії»/Союз правих сил, – «Главком»). Ленінградський народний фронт був абсолютно масовим антирадянським політичним рухом у ті дні. Демонстрації на Палацовій площі у тоді ще Ленінграді збирали до одного мільйона прихильників Фронту. Ленінградський народний фронт здобув перемогу на перших же вільних місцевих виборах.

У 1991 році гасла у майбутньому Санкт-Петербурзі були дуже антимосковські. Люди готувалися до приїзду танків із Москви. Всюди стояли барикади. Практично протягом усіх 90-х ідея автономії була на рівні національної у Санкт-Петербурзі. У 1993-му місцеві законодавчі збори складалися з прихильників автономії різного рівня радикальності. Тоді ще не було руху «Вільна Інгрія» як такого.

Предтечою була політична сила під назвою «Регіональна партія центру». Пізніше, вже у кінці минулого століття, утворилася ще одна партія – «Вільний Петербург». У 1993-му відбувся референдум, на якому 76% мешканців виступили за статус республіки. Це все дуже не сподобалося Єльцину і у підсумку справу швидко зам’яли.

У 2001-му президент Путін заборонив регіональні партії. Надалі рух за незалежність Санкт-Петербурга пішов на спад, поступово перейшовши до функціонування в інтернеті. Востаннє представники нашого руху збиралися 1 травня 2014 року.

Павло Мєзєрін із прапором вільної Інгрії на Майдані Незалежності у Києві, під час Революції гідності

Фото: Twitter/ Ingria will be free!

А чи є зараз серед тих, хто просуває ідею вільної Інгрії, готові обійняти посади у високих кабінетах, у випадку набуття регіоном незалежності?

Ситуація може розвиватися дуже по-різному. Особисто я, як політик в еміграції, розглядаю для себе найрізноманітніші сценарії розвитку подій. Сценарії, які дуже різняться між собою. Але при цьому вони рівноймовірні.

Перший з них передбачає пряме військове зіткнення НАТО з Росією. Наприклад у випадку застосування Путіним ядерної зброї. За таких обставин на Росію чекає доля нацистської Німеччини.

Мені б цей варіант підійшов би більше, вибачте за цинізм. Тоді буде хоча б зрозуміло, з ким розмовляти, бо будуть сформовані окупаційні адміністрації на всіх територіях вже колишньої РФ.

На превеликий жаль, а, може, для когось і на щастя, Путін боягузливий і ядерної зброї не застосує. Раніше, чи пізніше за таких обставин його усунуть невдоволені московські еліти. Наступним президентом стане умовний Патрушев (секретар радбезу РФ Микола Патрушев, – «Главком»), з яким Захід тут же буде готовий домовлятися про що завгодно. Відбудеться якась мінімальна лібералізація. Можливо, під тиском з боку Заходу будуть звільнені політичні в’язні. У такому разі доведеться вирішувати, чи повертатися назад у Росію. Я готовий повертатися. Для мене повернення у Петербург – це мета всього мого життя.

Загалом у нас дуже бойовий актив і якщо нам дадуть хоч пів шансу, то ми створимо дуже велику фракцію регіоналістів (регіоналізм – ідеологія і стратегія, призначенням яких є забезпечення інтересів регіонів, – «Главком») у місцевій раді. Я це вам обіцяю як петербурзький політик в еміграції.

А чи розглядається варіант із приєднанням до Фінляндії або Швеції, скажімо? Після розпаду Росії.

Це все не більше, ніж фантазії, будьмо відвертими. Ми можемо скільки завгодно цього хотіти, але це непотрібно ані Фінляндії, ані Швеції. Для Інгрії є два шляхи: вона або стане незалежною, або перетвориться на частину постросійської держави.

Якщо Інгрія стане самостійною, які ресурси вона матиме? Чи є можливість економічної стабільності?

Хочу сказати, що якщо Інгрія стане незалежною, вона протягом 10-15 років стане міксом Гонконга, Сингапуру, Лондона і Гамбурга. Все ж таки Санкт-Петербург – це п’ятимільйонне місто із розвинутою промисловістю та величезним інтелектуальним потенціалом. До того ж маємо вигідне географічне розташування, торгові порти. У тому числі з нафтогазовими терміналами.

Наш економічний потенціал такий, що ми дуже легко можемо бути незалежними. Та навіть сьогодні, у напівавторитарній Росії, Петербург – це регіон-донор, 80% грошей, зароблених містом, Москва забирає собі, а потім розподіляє на свій розсуд серед депресивних регіонів. І навіть у таких умовах рівень життя у Петербурзі досить високий.

Бізнес-центр «Інгрія» у Санкт-Петербурзі. Із такою ж назвою у Росії є житловий комплекс і пиво

Фото: офіційний сайт адміністрації Санкт-Петербургу

Враховуючи, що Путін – виходець із Петербурга, чи не вважаєте ви, що російська система ФСБ робитиме все для того, щоби проєкт «Інгрія» не відбувся? І до якого політичного лідера вона може стати ближчою, якщо таки відокремиться?

Те, що Путін родом з Петербурга – велика біда для самого Петербурга. Це надзвичайно деструктивний елемент. Хоча Путін, як будь-який інший глава імперії, не має національності. Очільник імперії може бути ким завгодно.

А те, що спецслужби і на руїнах Росії вестимуть деструктивну діяльність, – це очевидно. І це буде окремий фронт роботи для західних спецслужб та безпосередньо для нас.

Знаю, що у Петербурзі є бар, де подають коктейль «Вільна Інгрія». Як це можливо у країні, де людей саджають за одиночний пікет з чистим аркушем у руках?

Наскільки я знаю, вже не подають. Назва «Інгрія» популярна у Петербурзі, в усіх сферах життя міста. Це такий собі регіональний модний бренд, який користується повагою і серед «єдиноросів».

У магазинах вільно продають пиво «Інгрія», у центрі міста стоїть однойменний бізнес-центр. Тут треба розуміти, що є люди, які не сприймають назву як частину політики. І це у певний час також зіграє нам на руку.

Богдан Боднарук, для «Главкома»