Вадим Скуратівський: Україна досі існує. Це наше найбільше досягнення
«Через півгодини спілкування з Тимошенко я хотів тільки одного – втекти…»
У ці святкові новорічні дні заведено підбивати підсумки і будувати плани на майбутнє. Соціологи переконують, що у 2018-му 60% українців почувалися щасливими. Водночас головними проблемами люди називали війну та корупцію.
Прийдешній рік є особливим для українців. Це – рік президентських і парламентських виборів. Саме у 2019-му громадяни матимуть шанс змінити країну і своє життя на краще демократичним способом.
Ініціативна група «Першого грудня», до якої входять авторитетні інтелектуали країни, наприкінці 2018-го звернулася до громадян з «двома справедливими правдами». Першою є те, що Україна вистояла у боротьбі з Росією. А друга правда полягає у тому, що держава пробуксовує. Подекуди на крок вперед відповідаємо двома кроками назад.
Один з учасників групи «Першого грудня» – Вадим Скуратівський, публіцист, доктор мистецтвознавства, академік Національної академії мистецтв, історик, професор кафедри Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. В інтерв’ю «Главкому» пан Скуратівський розповів, чому не варто очікувати швидких змін в Україні, згадав про слабкодухість західних політиків та про квіти, які він дарував Юлії Тимошенко, коли вона вийшла з в’язниці.
Пане Вадиме, група «Першого грудня», до якої ви входите, опублікувала звернення про дві правди. Перша – позитивна – ми боремося, друга – ми пробуксовуємо, часто скочуємося назад. Влада винна?
Та чому влада? Вона не схожа на попередню. Таке враження, ніби тоді, за минулої влади з усіх сторін слов’янського світу зібрали найбільших ідіотів і вони десантувалися тут, у Києві.
Може нині ми пробуксовуємо тому, що наші очікування вищі за можливості?
Інакше й бути не може, тому що ця країна не просто пробуксовувала, вона напівіснувала впродовж останніх трьохсот років. Ви хочете, щоб це змінилося так скоро? Ні, тепер доведеться цим займатися ще десятиріччями і десятиріччями. Маса звикла до красивих легенд про революцію, після якої все має змінитися: спочатку це була революція 1917 року, потім події кінця 80-х – початку 90-х. Але не чекайте чудес від якихось історичних змін. На превеликий жаль, людський час і час історії не збігаються. Що, власне, трапилося з цією ж Україною десь із 1991 року…
Після Другої світової війни Індія, Бірма відкололися від Британської імперії, від Нідерландів відійшла Індонезія, а потім від останніх імперій відійшла уся система африканських етносів. І ви бачите, як важко пробуксовує там історія. Це ситуація антропологічна. Треба робити все, щоб прискорювати історію. Але як її можна прискорювати, якщо сусідня країна вирішила не змінюватися?
Я, відверто кажучи, не знаю, що може зробити Україна сьогодні. У кращому випадку вона може робити те, що вона зараз робить – вона ще існує. 9 травня 2014 року Путін уже збирався провести свій парад на Хрещатику, цього не трапилося і це – максимум.
Нас дратують так звані олігархи, але ж ми погодилися на капіталізм!
«Рабіновича не можна пускати у політику»
Критика на адресу української влади часто розцінюється її прихильниками як «робота на Путіна». Як у цій ситуації правильну критику не сплутати з роботою на ворога?
Це діалектика – одне переходить в інше. Який-небудь Рабінович, який ставить ситуацію на вуха, це персонаж з кругозором харківської фарци (спекулянта) 1970-х років. Я зблизька цього самого персонажа знаю, я десять років пропрацював в газеті, господарем якої він був. Був колумністом і займався переважно історико-культурними сюжетами. Спочатку все було добре, а потім, коли він пішов у політику…. Він здав якимось українофобам цю газету, не попередивши нікого. Його не можна пускати в політику! Він політик, який програє, а поряд з ним який-небудь Бойко може навіть виграти. А що таке Бойко? Частково це суверенний кар’єризм, а частково – це вже не фарца, це Луб’янка, вулиця Фрунзе, там, де генштаб (Генштаб Радянської Армії у Москві). Річ у тім, що ми трагічно залежимо від Росії. Треба подивитися на те, що відбувалося у Європі десь у 1930-х роках. Десь із 1935-го – перші агресивні жести німецького канцлера. Все, що робилося у Польщі, Чехословаччині, частково в Югославії, частково в Італії, не кажучи про Австрію і систему скандинавських країн, включаючи Нідерланди – все це залежало від цього ж персонажа. Намагалися щось зробити, але нічого не виходило. Матимемо надію, що світ зараз чомусь навчився.
У чехів була одна з найсильніших армій світу – не тому, що вони великі воїни. Вони вирішили, що не зможуть втриматися перед цією силою (Німеччиною). У нас зараз практично така ж ситуація – ми залежимо від Росії. В цій ситуації треба принаймні зупиняти тих самих персонажів, які є на повну силу представниками Луб’янки. Канали «112» і «NewsOne» треба було б просто заборонити. Там, окрім гостей, майже всі ведучі – проститутки… А хто дивиться «5-й канал»? Ніхто, бо можна дивитися той самий «112-й». І ці всі персонажі, ці всі «мураєви» – їх треба викинути за межі політики, хай займаються бізнесом.
Чому ж ці канали не закривають?
Бо частково відбувається те, що відбувалося у 1930-х роках, коли королівська Югославія, Албанія думали, що якось обійдеться. Згадайте Другу світову. Із Заходу прийшов Гітлер, а зі Сходу Сталін. Багато хто думав, що може до нас не дійдуть, не хотіли воювати… Але не обійшлося. Довелося воювати, довелося ультраконсерватору Черчелю йти на союз з ультраконсерватором Сталіним. Однією тоталітарною країною стало менше. Залишилася велика тоталітарна країна під назвою Росія, яка зробила кілька рухів у напрямку демократії наприкінці 80-х, а потім пішла знову в той самий бік. Ми живемо у дуже складному світі. Що треба робити в цій ситуації? Насамперед – опиратися Росії. Чим це може закінчитися, якщо не буде доброї волі? Тут може з‘явитися сильна солдатсько-офіцерська рука, але це буде мінусом для національної історії. Ексцентрична Надія Савченко – це, сказати б, проспект цього самого солдатсько-офіцерського бунту. Мовляв, прийдемо до парламенту і наведемо там те, що наведемо. Таке вже було 1929 року, коли литовські пілоти підійшли до парламенту, а там були такі, умовно кажучи, ліберали, яких пілоти за комір розкидали. Потім у них була сяка-така диктатура. Демократія має залишатися.
Яка вірогідність, що наступного року на виборах люди оберуть «солдатсько-офіцерську руку»?
Я думаю, що повториться все десь на рівні попередньої п’ятирічки, якщо можна так висловитися. Вибори виграють або Порошенко, або Юлія Володимирівна Тимошенко, не дай Боже. Але річ не в тім. Знову буде приблизно те ж саме – десь будуть сидіти «мураєви», «рабіновичі», «кацмани» і підсміюватимуться над Україною. І знову буде канал «112» у режимі проституції мовити, а це призведе до того, що краще не буде.
«Порошенко подобається тому, що не схожий на ідіота, який був тут раніше»
Ви дорікаєте, що влада не може закрити окремі медіа. Чому звичайні люди не тиснуть на владу у цьому питанні?
Не можуть вони вплинути тому, що 300 років мовчали. Україна – це простір поміж європейським лісом і азійським степом, тож безперервно через цей простір текли інші етноси, народи. І тут людина навчилася лише одного – перетерпіти цю історію на своєму хуторі.
Але п’ять років тому терпець урвався...
Щось змінилося, так. Немає ідіота-президента, дурня-прем’єра, бандитів-міністрів, але ж цього замало. Залишається та сама система і народ, замучений тисячолітньою залежністю. Вся українська історія за тисячу років – це геноцид. 1933 року загинуло більше українців, ніж під час Другої світової війни.
Я народився на окупованій території, мати стала партизанською зв’язковою і два роки носила мене на всі явочні квартири, відстежувала там рух німецького транспорту. 1958–го мій старший брат отримав стільки-то років хрущовського табору. Я вам це кажу як свідок тієї епохи. Українська людина вміла вижити в тих умовах.
Добре, що зараз Порошенко. Він мені подобається тому, що не схожий на ідіота, який був тут раніше. І мені подобається той самий вінницький прем’єр-міністр, бо він вголос наважився сказати в Ізраїлі: «Визнайте 1933 рік як геноцид». Та цього настільки мало! Треба схопити олігархів за комір.
Самого Петра Порошенка досі вважають олігархом.
Ніхто якось не оцінив, що це єдиний кондитерський олігарх у світі. Якби він робив танки або гармати, ми б насьорбалися з ним, а так я заходжу в магазин і питаю, чи нема там якогось подарунку кондитерського від нашого пана президента? І він свої гроші все ж таки примушує працювати на себе в доброму державному значенні. Він тримається на цьому. Якби він тримався ще й на газі, то було б як з Юлею Володимирівною, моєю великою симпатією. Пам’ятаю, я працював на радіо «Свобода», коли вона вийшла із в’язниці, і прийшла до нас на інтерв’ю. Я на останні гроші купив їй великий букет троянд. Вона розцвіла, бо все-таки жінка. Посадили нас у цю ізольовану кімнату (мова про студію на радіо – «Главком»). Побув з Юлією Володимирівною наодинці десь півтори години. Я ніколи не бачив такої волі, як у неї. Через півгодини я хотів тільки одного – втекти звідси. Тому що я побачив людину, яка може пройти через кам’яну стіну. Гралася вона зі стихіями, які набагато сильніші за неї: газ, нафта, залізничне сполучення. Людина з цим себе остаточно втрачає. Трохи гуманніше те, чим займається наш президент-кондитер. І дяка історії за це.
Ви прихильні до нинішнього президента. Але опоненти закидають йому чимало гріхів. Він ніяк не відреагував на російський паспорт у першого заступника голови Служби зовнішньої розвідки Сергія Семочка. Громадські активісти і журналісти б’ють на сполох, вказуючи на нечувані масштаби олігархізації в енергетиці…
Те, що Україна зараз бандитська країна, я бачу на наших вулицях. Але я не думаю, що за всім цим стоїть саме пан президент. Щодо цього самого українського псевдошпигуна – я не розумію ситуацію. Якби я знав цю саму ситуацію впритул…Іноді мені здається, а якщо там якась ідіотська гра?
На відміну від Заходу РФ знає, яка тут ситуація. А весь Захід нарешті може зрозуміти, що кілька тижнів тому назад могла трапитись ситуація, яка називається «світовою війною».
Маєте на увазі події у Керченській протоці?
Саме так.
Повернімося у 2018 рік. Часто серед його досягнень називають впровадження мовних квот у медіа, ухвалення «освітнього» закону, укріплення армії. А щоби відзначили ви?
Тільки одне – тут не стоїть російський гарнізон. Більше нічого особливо позитивного я не бачу. Росія, очевидно, вже зрозуміла, що вона може «обламати зуби» об цю саму українську армію. Річ у тім, що яка-небудь Америка увійшла в Ірак, тому що за кільканадцять годин їхня авіація перетворила «військовий» Ірак на руїни. Я не думаю, що Росія зважиться на українські руїни, тому що коли вона прийде сюди на ці ж руїни, то це буде війна на найближчі 100 років. Вона шукає якусь стратегію, хоче нависнути над країною. Вона нібито воює, і нібито й ні. А це страшна річ, бо тоді в цій країні всі на нервах, у всіх претензії один до одного. 60-80% хочуть, щоби був мир і з’являється якийсь Рабінович і говорить про те, що мир, мир, мир.
Що не вдалося у 2018-му?
Треба було таки вводити війська ООН на Донбас. За цим поступово поновлювати там українську адміністрацію, проводить вибори. Можливо, вибрали б якихось дурнів... Та ООН боїться цього. ООН вже має досвід на Балканах і думає «чорт з вами, займайтеся цими речами». А тут знаходяться якісь ентузіасти і кажуть, що будемо брати приклад з Хорватії (мова про великомасштабну операцію хорватської армії «Буря», у якій взяли участь майже 200 тисяч хорватських вояків (4 — 7 серпня 1995 р.). У ході операції всього за 84 години було відновлено хорватський конституційно-правовий порядок на всіх захоплених сербськими сепаратистами хорватських територіях, окрім східної Славонії – «Главком»).
«Прем’єр-міністр» «ДНР» Олександр Бородай – син мого знайомого філософа»
Але провести вибори – це значить піти за російським сценарієм, пустити маріонеток Москви в український парламент. Хіба ми цього хочемо?
Ви ж бачите, що це все залежить частково від Росії і частково від Заходу. Для Заходу ми як якийсь сюрприз. І як виявилося, грандіозний сюрприз світової історії. Ми опинилися посередині цього світу. Що міг зробити Захід?
Ще у 1990 році в Женеві тамтешній русист, перекладач і ліберал, друг Олександра Солженіцина Жорж Нива сказав: «Ну навіщо вам сваритися с Росією, ви ж одне й те саме». Потім він 5 років приїздив сюди і придивлявся. Згодом став почесним професором Києво-Могилянської академії. Він лояльно ставиться до України, допомагав у різних напрямах.
Так от, це повільний процес. Але уявіть собі бюрократа, який сидить у якомусь західному МЗС. У нього стільки проблем. І тут ще якась Україна і ще треба вводити війська. Дозволили ж вони, скажімо, українським військам з’являтися в Африці. Все в порядку, виявилося, українські солдати цивілізовано поводяться. Але продумайте і про те, як допомогли цій армії: ввели б на Донбас свої війська (мова про миротворчий контингент ООН), Росія б не замовкла в ганчірочку. Вона б аж вила від люті, але не посилала б туди свою псевдогуманітарну допомогу, не було б там придурків із Москви. Я пам’ятаю так званого прем’єр-міністра з цієї ж «ДНР» Олександра Бородая. Він – син мого знайомого філософа, з яким я добре спілкувався десь у 60-80-х роках (Юрій Бородай – радянський і російський філософ. У 90-х роках минулого століття – провідний науковий співробітник Інституту філософії РАН – «Главком»). Я пам’ятаю його матір, Піаму Павлівну Гайденко, яка була моїм шефом. Тобто Олександр Бородай є її сином від першого шлюбу. Я бачив, у якому напрямі йшов його батько десь у 80-х роках. Саме у напрямі якогось російського фашизму. І цим шляхом пішов його син.
«Племіннику дали півтора року умовно»
Те, що ми не добилися введення миротворчого контингенту, – це політична поразка України?
Не може Україна сама зробити все це. Це поразка Західної цивілізації. Це як в 1935 році Гітлер увійшов у Рейнську область. Потім була Австрія, потім Чехословаччина. А потім пішло-поїхало, і вже ніхто не міг зупинити. Вони самі винні, тому що лібералу хочеться добре жити. Знаєте, як у Парижі говорили в 1938 році, коли все-таки міг через Польщу виникнути конфлікт з Німеччиною? «Чи маємо ми помирати за якийсь Данциг?». А тоді помирали і за Данциг, і за Варшаву і, зрештою, за сам Париж.
Ви кажете, що найбільше наше досягнення – збереження України. А чого очікувати у 2019-му, що буде успіхом?
Я гадаю, що нинішній процес з його деяким позитивом в розвитку країни буде продовжуватися і буде трохи більшим. Зараз наш Генштаб не думає про те, що хтось може з’явитися на вулицях Києва (мова про ворожі війська – «Главком»). Але щось влаштувати на півдні ворог може. Тому треба зрозуміти всім молдовам, румуніям і болгаріям, що їм буде теж несолодко і непереливки аж до Ісландії.
Великий протест, подібний до 2004 чи 2013-2014 років, можливий?
Ні, і не треба його. Бо все це перетвориться на Київську Русь. В Києві поганий князь? У 1240 році закінчилося тим, що князь втік і країна залишилася сама. Кияни, воїни і ремісники захищалися, але закінчилося тим, що залишилося кілька дворів від Києва. Майдан не треба, треба зробити, щоби не було солдатсько-офіцерського Майдану. Бо це може бути серйозно. Людина, яка сидить в окопі, не зовсім розуміє всієї ситуації, думає, що усе знає. Кажу вам про це, бо сам я колишній військовий. Ось на такому рівні їм здається, що вони знають про цей світ і вони можуть влаштувати порядок на 24 години комендантського часу. А далі полковник проти генерал-майора, генерал-майор проти генерал-лейтенанта і пішло-поїхало.
Як не допустити такого?
Не треба принижувати ні солдата, ні офіцера. Це дуже важливо. У мене племінник із Правого сектора. Як не дивно, я ходив до нього і молочко йому носив. Загалом вони виявилися розумними хлопцями. Племінник був на фронті і його тричі «довбонуло». Раз було, вони дізналися, що десь на Івано-Франківщині принижують когось з Правого сектора. Вони сіли в автівку, а їх зупинила поліція. Автівка була переповнена зброєю. Племіннику дали півтора року умовно. Ну, дурість, закінчена дурість була. Але зупинитися він не може, тягне його на фронт, хоч і після поранень… Таких як він тисячі людей. До цих подій він ніколи не був націоналістом. Він то й не дуже говорив українською мовою. Я до нього дуже прив’язаний, тому що батько його помер і я маленьким його няньчив, тому у мене таке сентиментальне ставлення…
Час від часу в Україні піднімають тему розпаду Росії. Але допоки не схоже, щоби вона розвалювалася.
А нікому не спадає на думку, що розпадеться Росія і раптом виявиться, що у Смоленській народній республіці є воднева бомба? Не думайте про те, що вона розпадеться, думайте про себе. Все настільки складно у цьому самому світі... Розпадеться Росія, так поряд буде Смоленська народна республіка яка скаже Білорусі, наприклад, приєднатися до них. Воно звичайно було б не погано (якби РФ розпалася), але вже в історії таке було. У 1917 році почався цей самий процес. На початку 18-19 років цей процес почався в Україні, Білорусі, пізніше Прибалтика, починаючи з весни 18-го Кавказ і так далі. Процес цей закінчився у 22-му році. Війська Йони Якіра (учасник встановлення радянського ладу в Україні – «Главком») увійшли у суверенний Владивосток. Може бути розпад, але ніколи не думайте, що якщо у сусіда щось горить, то це дуже добре, бо ця пожежа може перекинутись на ваш дім.
Не обійти увагою питання церкви. З одного боку, нова церква утворилася, з іншого – єпископи УПЦ Московського патріархату не поспішають до неї переходити. Чи є це проблемою?
Так, утворення помісної церкви – це позитивний процес. І не дай Боже, якби вони (єпископи церкви Московського патріархату) сюди побігли... У 90-х роках приїхав тодішній російський патріарх сюди (Алексій II). Ну і, звичайно, до Софії Київської. Його не пустили туди. Стояли на вході українські хлопці та ще деякі з булавами… А Константинопольська церква взагалі найдавніша християнська церква. Вона давніша за Римську. У 1998 році покликали мене на телебачення, щоби я поговорив про те, чи може бути в Україні помісна національна церква. Я прийшов туди і сказав, що я трохи схожий на чорта в церковній огорожі. Бо я – агностик, що ж ви в мене питаєте про таке? Проте я цілком за утворення такої церкви, і тоді про це сказав. Знаєте, хто мене інтерв’ював? Дмитро Кисельов, той самий. Воно, паскудник, так «хотіло», щоби Україна мала свою церкву…
Наскільки цей релігійний чинник є сильним подразником для Росії?
Різне можна говорити про російську людину, але вона себе вважає православною. Як казав один мій знайомий російський інтелектуал: «марксист хрещений у православ’я»... Знаєте, я вже не вірив, що Константинопольська церква візьме реванш, а вона мала взяти його у Москви ще давно. Так от створення помісної церкви – серйозний тиск на Росію, але це бомба дуже сповільненої дії. Це час. Ті самі тітоньки, які біжать до лаври, зрозуміло, що свого ставлення до церкви Московського патріархату навряд чи змінять. Але їхні діти солдатами будуть давати клятви і поряд буде вже інша церква.
Колись одна моя студентка запросила мене зіграти в її фільмі «Шинель» за Гоголем. Роль демона, диявола. Я знявся у цьому фільмі і мої рідні кажуть мені, що ти ж розумієш, що тобі треба піти в церкву після цього (посміхається). І що ж, я пішов у Володимирський собор, я часто туди заходив. Так от, вийшов я з церкви, а назустріч колега з нашого інституту, «старовинна» моя симпатія Тетяна Дмитрівна, онука професора Київської духовної академії часів Булгакова-старшого. Вона запитала: що ви тут робили, Вадиме? Я сказав, що ось, знімався у відомої студентки у ролі диявола, тепер треба замолити все це. І вона мені: «Считайте, что вы там не были». Так що просто треба дати час.
Хоча, не виключено, що часу у людства залишилося мало… Розумієте, це якщо в РФ є лідер, який каже, що навіщо нам мир без Росії? Знайомий російський націоналіст Балашов у 1916 році говорив, що як рухне Росія, то це катастрофа, тому що без Росії нема цього світу. І справді, без Росії нема світу цього, але з такою Росією його теж не може бути.
Коментарі — 0