Рік «закону Мазепи»: як захистити спільне майно. Розмова про практику, яку формує Верховний Суд

Рік тому парламент вніс зміни до Цивільного кодексу України, які стосувалися добросовісного набувача. Цей Закон № 4292 прозвали «законом Мазепи» на честь одного з його лобістів – бізнесмена Ігоря Мазепи, якого підозрювали у створенні злочинної організації та заволодіння землею і Київської ГЕС. За законом, якщо пройшло 10 років, то ані громада, ані держава не може повернути собі зелені зони, узбережжя чи об’єкт культурної спадщини. А якщо 10 років ще не минуло, то на рахунок суду треба внести з бюджету депозит – ринкову вартість об’єкта.

Першою жертвою такого закону став Протасів Яр. Це зелена зона в столиці, яку від забудови захищав разом з громадою загиблий розвідник Роман Ратушний. Коли прокуратура подала позов, їй відмовили без депозиту розглядати справу по суті. Через рік прокуратура відстояла у Верховному Суді своє право судитися за Протасів Яр без депозиту. Судді Касаційного господарського суду сказали своє слово: депозит з бюджету для того, щоб розглядати справу по суті, не треба, якщо позивач вважає набувача майна недобросовісним. Таку саму позицію у схожих справах підтримали і судді Касаційного цивільного суду. Саме суд встановлюватиме, чи був набувач добросовісним.

Раніше Велика Палата Верховного Суду захистила садибу Терещенків, Сирецький гай, історичні кургани, а судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду – Біличанський ліс. І Верховна Рада України замість того, щоб врахувати судову практику й внести відповідні зміни до законодавства, вирішила цю позитивну для держави судову практику знищити. А зараз народні депутати повністю переписують Цивільний кодекс України, що суттєво погіршить ситуацію.

До річниці підписання президентом «закону Ігоря Мазепи» громадська ініціатива «Голка» підготувала спецвипуск «Києве мій, справедливий» і запросила до розмови суддів двох касаційних судів, – голову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Ларису Рогач і суддю Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Дмитра Гудиму. Саме вони разом із колегами сформували судову практику, яка дає можливість захистити зелені зони та культурну спадщину й заощаджує бюджетні кошти і державі, і громадам.

Ми будемо говорити і про новий закон, і про те, як захищати за нових умов зелені зони і культурну спадщину. Але з огляду на те, що проєкт «Києве мій» покликаний формувати київську ідентичність, спершу хочемо поцікавитися, чи відчуваєте ви себе киянами? Знаємо, що Дмитро Гудима родом зі Львова, а Лариса Рогач – із Ужгорода. Які у вас в столиці улюблені місця?

Лариса Рогач: Я приїхала з Ужгорода на навчання в Київ і жила тут з 1986 до 1991 року. Це, звісно, студентське містечко і славетний 38-й автобус, якщо хто пам'ятає такий. На ту пору до студмістечка не ходило метро… Той, хто бував раніше там і приїде зараз, побачить, що місцина докорінно змінилася. Тоді майже не було забудови: росли сади, було де гуляти. Розуміємо, що прогрес неминучий, місто розростається. Але ті часи і ту місцевість можна тепер згадувати з ностальгією.

Згодом повернулася до Києва в 2005 році і живу та працюю тут понад 20 років. Я полюбила це прекрасне місто, хоча воно значно відрізняється від Ужгорода. У столиці я люблю ботсад на Печерську. Ми ходили туди на толоку, на жаль, лише раз.

Судді Верховного Суду на толоку ходять, і я закликаю киян робити те ж саме. 

Судді Верховного Суду на толоці у ботсаду столиці

Ще люблю, звісно, Національний музей народної архітектури та побуту в Пирогові, бо там можна буквально не їздити далеко і побачити всю Україну, зокрема і Закарпаття.

Дмитро Гудима: А мої відносини з Києвом не такі тривалі. Уперше я побував у столиці у 1999 році. Тоді це місто мене захопило, прийняв рішення, що буду жити і працювати в Києві. Так склалася доля, що я знову тут, у місті, де я мріяв жити і працювати, і з Києвом у мене пов’язані приємні сторінки. Особливі відчуття виникають, коли відвідуєш Національний заповідник «Софія Київська», Михайлівський Золотоверхий собор ‒  культові споруди, які для нас, українців, особливо цінні. Нещодавно, відвідував виставку саме у заповіднику «Софія Київська». Мені особливо близький Поділ, зокрема Андріївський узвіз. Тут низькоповерхова забудова, як у центрі Львова. До речі, не так давно ми з колегами були в театрі «Колесо» на Подолі. Я його для себе відкрив. Дуже приємно провели там час.

Прогулянки Подолом і парками – це те, що надихає, але за браком часу я рідко буваю на Подолі і так само рідко вдається прогулятися парками. Найбільш близький до місця роботи – Маріїнський парк, але після повномасштабного вторгнення там закрита частина переходів. Ще один з гарних парків – Солом’янський ландшафтний парк недалеко від Касаційного цивільного суду.

Зелені зони і культурна спадщина – це саме те, що намагаються зберегти кияни. Рік тому парламент прийняв «закон Ігоря Мазепи» (№ 4292) і активісти забили на сполох, а Верховний Суд одразу звернувся до Конституційного Суду України. Чому?

Лариса Рогач: Я недаремно згадала про період навчання у Києві і життя в студмістечку. Тут ми говоримо про те, що є невід'ємним правом кожного громадянина України. Це ‒ вільний доступ до берегів річок і право відвідувати зелені зони, милуватися краєвидами…

Щодо згаданого Закону, то Пленум Верховного Суду, дійсно, звернувся до Конституційного Суду України. Нас цікавить, як бути, коли справу відправили на повторний розгляд, а в цей час набув чинності ось цей Закон. Судді розпочали вперше розглядати справу до прийняття Закону: судовий збір сплачений, суд вже перевірив, чи достатньо матеріалів, щоб розпочати провадження, і розпочав його. Тобто стадія для прийняття рішення, чи відкривати провадження, вже у минулому. Так от цим Законом законодавець запровадив такий дивний нюанс, що суд має переглянути своє власне рішення, яке він прийняв тоді, коли Закону ще не було. І тоді постає питання вже згаданого депозиту. Фактично, це є втручанням у дискрецію і повноваження процесуального суду. Тому ми просимо Конституційний Суд України перевірити, чи можна надати цьому Закону зворотної дії у часі. 

Першою жертвою «закону Ігоря Мазепи» став Протасів Яр. Суд першої інстанції після того, як підписали Закон одразу зазначив прокурорам, що без депозиту розгляду не буде. Тут додам, що у держбюджеті коштів не передбачили, а місцеві громади мали б теж перепланували свої бюджети. Втім, якщо місцева влада у змові із забудовником, то коштів для позовів прокурорів не дадуть. Десятирічний строк так поволі спливає, а позови не розглядаються. Але Верховний Суд уже сформував судову практику, зокрема, у справі щодо Протасового Яру і депозитів. Яка вона?  

Лариса Рогач: До Верховного Суду справи доходять пізніше, і тому ми бачимо, в якому напрямі це рухається у першій та апеляційній інстанціях. Була різна практика судів. То чи може прокурор самостійно визначати: набувач добросовісний чи недобросовісний? І що має в такому випадку робити суд? І Касаційний цивільний суд, і Касаційний господарський суд дійшли спільної думки, що це повноваження прокурора. Саме прокурор визначає, що він хоче від суду. А тоді вже суд розглядає справу і вирішує, чи підтвердив прокурор свої вимоги, чи не підтвердив. 

Не можна сказати прокурору, коли він тільки звернувся з відповідною заявою, що її подано неправильно, а тому суд повертає йому заяву. Це, знов-таки, не та стадія розгляду справи.

Наша колегія розглядала справу щодо Протасового Яру. Коли виникають питання, як застосовувати закон, то завдання Верховного Суду визначити цю судову практику. Тут ми підтримали апеляційну інстанцію, яка сказала, що прокурору не потрібно вносити депозит. Прокурор визначився: він хоче звернувся до суду. А далі м'яч на стороні прокурора. Він має навести докази, які спонукали його подати цей позов. 

Ведучі Наталія Соколенко та Сергій Костянчук разом із суддями Верховного Суду Дмитром Гудимою та Ларисою Рогач під час запису проєкту «Києве мій» 

Тобто саме прокурор, коли йде до суду, має на підставі документів обґрунтувати свою позицію і зазначити, що хтось недоброчесний забрав у громади чи держави набережну Дніпра. А якщо прокурор побачив, що це дійсно доброчесний набувач, тоді що – вносити гроші з бюджету як депозит на рахунок суду?

Лариса Рогач: Так. Недобросовісний – це той, хто бачив, що набуває озеро, річку, набережну, але ‒ проігнорував згадані обставини. Він вирішив: «Ну якось воно і так зійде. Нічого, мине час, через 10-20 років майно залишиться у мене, тому що так мені вдалося. Ось такий я молодець!»

Але ж у бувають й інші випадки. Дуже важливо, щоб суд знаходив баланс і зважав на те, чи мав бізнес умисел вчинити певне порушення, бо інакше можна порушити правовий порядок у державі – правову визначеність. Втім ми говоримо зазвичай про «кінцевого набувача», якого «наздоганяє» прокурор. Але поки майно з’явилося в нього, то були ж рішення органів місцевого самоврядування чи органів державної влади. А їхні посадовці часто залишаються поза полем зору. Можливо, була якась домовленість між ними і цим набувачем. Можливо, вони свідомо вчинили так, що майно вибуло з власності громади чи держави.

Якщо не буде покараний той представник влади, то така історія у нас буде безкінечною. Прокурор постійно «наздоганятиме» останнього набувача, а особа, яка почала це порушення, залишиться безкарною і буде далі так само вчиняти, відчуваючи безкарність.

Так а кого тоді притягнути до відповідальності, якщо, наприклад, у місцевій раді десятки депутатів? У Київраді, до речі, їх 120.

Дмитро Гудима: У Верховному Суді не було ще таких справ. Але, дійсно, цілковитий нонсенс, що органи влади залишаються за кадром, бо саме вони ухвалюють рішення про відчуження майна держави чи громади.

Втім, якщо говорити про згаданий Закон, треба звернути увагу на його ідеологію. У пояснювальній записці були два основні мотиви його прийняття. Перший – практика Європейського Суду з прав людини. І це загалом правильно. Але те, що прописали законотворці, навряд чи має з практикою Євросуду багато спільного, бо у ній не йдеться про обов’язок сплачувати з бюджету ринкову вартість майна в усіх без винятку випадках. Такому набувачеві закон надає можливість повернути кошти, зокрема, від того, у кого він це майно придбав. 

А ще у пояснювальній записці був другий мотив – переглянути сформовану практику Верховного Суду. І цей мотив з погляду суспільного поступу – сумнівний. Розвиток законодавства мав би йти шляхом впровадження висновків Верховного Суду в законодавство, а не навпаки. Судова практика щодо об’єктів культурної спадщини, які не підлягають приватизації, земель історико-культурного призначення, природно-заповідного та водного фонду чітка та передбачувана. 

У випадку з узбережжям його набувач може побачити, що саме він отримує у власність. Пам'ятки архітектури, які не підлягають приватизації, землі історико-культурного призначення чи природно-заповідного та водного фондів – це ті об'єкти, де набувач може, проявивши розумну обачність, переконатися, що він бере у власність: приватизує безкоштовно чи купує. 

Наприклад, хтось купив ділянку біля потічка, який у певний сезон розливається і стає річкою. І він каже: «Я не бачив, що це річка. Не видно було, коли я до неї підходив. Але коли ти купуєш майно, то ти мав би збирати інформацію, і односельці точно могли сказати, що то річка і що відбувається з руслом навесні. Тобто набувач такого майна чудово розуміє, що таке майно не може йому належати ніколи. І це позиція Верховного Суду.

Для повернення таких об’єктів позовна давність триває впродовж усього часу порушення прав держави чи громади. І позивачами у таких справах здебільшого виступають прокурори. 

Лариса Рогач: Навіть люди без спеціальної освіти добре розуміють, що є об’єкти, які не продаються. Це, до прикладу, Національний заповідник «Софія Київська». З римських часів є крилата фраза: «Хай покупець буде обережним». Якось у справі було таке, що відповідач заперечував, коли у нього забирали землі біля Дніпра. Це там, де Київське водосховище. Він казав: «Я, коли купував ділянку, не знав, що вона розташована на узбережжі. Я не їздив і не дивився, де вона знаходиться». Ви повірите? Звісно, що ні. Є майно, яке не може бути в обігу. 

Що ж до позовної давності, то нам її треба збільшувати. У Німеччині, Австрії передбачено, що для нерухомого майна позовна давність становить 30 років. Тридцять! Чому ми встановлюємо якісь інші правила? Позовна давність у нас залишається три роки. А оці 10 років – це строк, після якого поновити позовну давність неможливо.

Втім, буває випадки, що продавали приміщення і на продаж майна можна було вплинути, але заперечень не висувалося. Минуло 20 - 30 років, приміщення перепродали і у нового власника хочуть забрати майно, яке було придбано без жодних обмежень. То тут Верховний Суд сказав своє слово: доброчесний набувач є доброчесним набувачем. 

Але тепер виходить, що Верховна Рада краще захищає приватну власність, а не державну чи комунальну. Якщо у тебе вкрали, до прикладу, квартиру, то ти можеш позиватися будь-коли, а державу і громади обмежили строком у 10 років. І так само громадянин, коли судиться за свою власність, не має вносити на депозит ринкову вартість свого майна. Чи дійсно може бути такий дисбаланс?

Дмитро Гудима: Дуже цікаве і правильне запитання. Можливо, після цього інтерв’ю знайдуться ті, хто зможуть порушити перед Конституційним Судом України відповідне питання. Ось уявіть, що без мого відома хтось колись переоформив моє майно, яким я не цікавився. То тут згаданий Закон, який передбачає обмеження у 10 років і внесення депозиту, діяти не буде. Це видається досить дивним для цивільного права, в якому є принцип рівності всіх суб'єктів права власності. 

Стаття 13 Конституції України, яка передбачає рівність всіх суб’єктів права власності перед законом

Ще хотілося б додати, що в багатьох випадках позивачі ‒ а це можуть бути, до прикладу, не лише прокурори, а й органи влади ‒ не використовують всі можливості, аби довести недобросовісність набувачів державного чи комунального майна. Дані публічних реєстрів і кадастрової карти могли б використовуватися більш ефективно. Так, зараз кадастрова карта обмежена, але це лише незначний період часу порівняно з тим проміжком, коли на ній були доступні всі дані. 

Реєстри і кадастрова карта дають можливість простежити зв’язки між тими, хто набув ділянку, і тими, хто сприяв її відчуженню. Це можуть бути і родинні зв'язки, і бізнесові, коли ці люди разом могли працювати на одних підприємствах, бути учасниками товариств, могли мати спільні контракти, які висвітлюються в інтернеті. І це можна побачити та підтвердити.

 Упровадження Закону, який ми обговорюємо, мало б підштовхнути позивачів, щоб подбати про аргументи для доведення недобросовісності набувачів державного та комунального майна. 

Лариса Рогач: І Цивільний кодекс, і Господарський кодекс, який скасували, ‒ про чесні і нормальні правовідносини. Я думаю, якщо йдеться про шахрайські дії, то, по-перше, є правоохоронні органи і вони мали б реагувати. Якщо встановлено факт шахрайства, (громадяни у нас винахідливі, тому я не знаю, що це може бути: приміром, якась самочинна забудова), то без втручання правоохоронних органів не можна просто оскаржити це цивільно-правовими засобами.

То коли ми говоримо про обмеження у 10 років, то втрачається право на судовий захист.  Але якщо питання депозиту розглядали вже у Верховному Суді, то питання оцього строку – ні. Тому я, на жаль, щодо формування відповідної судової практики обмежена у можливості висловити свої думки.

Але може бути і так, що власник отримав майно на публічних торгах в результаті виконання судового рішення і приватизації. І у нас бувають такі ситуації, коли Фонд держмайна чи місцева влада продає саме в порядку приватизації і потім правоохоронні органи порушують кримінальне провадження. Тут новий власник мав всі підстави довіряти, бо держава ж продає. То чи за таких обставин набувач може бути добросовісним?

Лариса Рогач: Дійсно, має бути презумпція доброчесності. І якщо прокурор або інший позивач звертається до суду, то мають бути докази протилежного. Велика Палата Верховного Суду стикалася з такою ситуацією, коли майно продали з торгів, але під час розгляду справи суд виявив змову між покупцем і організатором торгів. Чи можемо ми вважати у такому випадку покупця добросовісним? Мабуть, ні. 

Але тут є й інший момент. Якщо держава продає майно з торгів, то наскільки обачним має бути покупець? Чи повинен він перевіряти, наприклад, дії виконавця, який виставляє майно? Чи немає щодо цього майна якихось заборон, обмежень? І от це питання якраз щодо здорового глузду. Якщо майно продається силою держави, то, мабуть, відповідає тут той орган, який здійснює продаж. Звісно, якби продавали з торгів, наприклад, ядерну бомбу (це я спрощено пояснюю), то очевидно, що таке майно не могло бути продане у приватну власність.

Але щодо строку давності хочу навести приклад зі своєї практики. Мова про земельну ділянку, яка була частиною проїжджої частини і розташована над станцією метро Хрещатик, там де підніматися до Національного банку України. Так от цю ділянку продали на земельних торгах за грубі гроші за часів Леоніда Черновецького. 

Її забудували, хоча очевидно, що це ‒ дорога і будувати там не можна. Не можна було не побачити міжбудинковий проїзд. Прокурор просив визнати рішення Київради недійсним, і суд задовольнив цей позов, але ділянка залишилася у покупця. Далі до суду звернулося ОСББ з будинку поряд. І суд теж задовільнив їхній позов. Рішення суду не виконується, ділянка залишається у власника, і він її перепродає. І от новий власник каже, що він є добросовісним. Перші позови були в 2010 році, а до нового власника  ‒  у 2024 році. То постає питання: навіщо було ініціювати позови, коли рішення не виконувалися? Рішення суду має мати наслідки, а не щоб про нього написали в пресі чи оприлюднили в реєстрі. 

Можливо, у вас будуть поради і підприємцям, що краще не купувати, щоб не було очікувань, що можна пересидіти?

Дмитро Гудима: Я, слухаючи це запитання, повернувся десь на років 15 назад, коли викладав етику на юридичному факультеті університету. Один із розділів цієї дисципліни –  економічна етика. Співвідношення інтересу підприємця, щоб заробляти, із дотриманням норм моралі, – це дуже складне питання. У сфері бізнесу в багатьох випадках загальна людська мораль може не спрацьовувати. І це питання знову ж таки до кожного, хто відповідним бізнесом займається. 

Якусь універсальну відповідь на це запитання дати навряд чи можна. Люди різні, немає такої держави, немає такого суспільства, де всі поводяться правомірно, і всі моральні. Це  ‒ утопія. Суд, безперечно, має різні інтереси збалансовувати. Між підприємцями, громадами, державою. 

Як громадянин України і як людина, яка тут збирається жити, я переконаний, що ідеологія нашої держави має бути звернена на те, щоб зберегти історичну пам'ять і мова тут не тільки тут про архітектурні шедеври. Це можуть бути, зокрема, і давні кургани. Мова ж не тільки про те, що над землею – ліси, культурні пам’ятки, а й про археологію. На жаль, останнім часом є регіони, які передають історичні кургани в оренду для сільського господарства. Зрозуміло, що підприємець, який бачить, що у нього земля сільськогосподарського призначення, він зрізає курган, щоб була земля під посіви. Це знищує пам’ятку, це шкодить історичній пам'яті народу України, який має пам’ятати про своє дуже давнє минуле, коли ці кургани були сформовані. Але якщо їх зруйнували, то про певне минуле вже ніхто не дізнається. 

Верховний Суд із цього приводу виробив судову практику, згідно з якою такі землі  теж можна повернути незалежно від будь-якого строку. Той, хто претендує на такі об'єкти, не лише має бути обачним, а й свідомим й моральним. Суд працює для того, щоб розставляти крапки у спорах. 

Лариса Рогач: Господарські суди минулого року долучилися до Міжнародного форуму господарських судів. Нас одразу запросили відвідати зібрання, куди приїхали судді з Австралії, Нової Зеландії, Руанди, Південно-Африканської Республіки, з Європи, Німеччини, Франції, Великої Британії, Катару, Арабських Еміратів. От як ви гадаєте: що в них спільного для обговорення? 

Уявіть лише, яке різне законодавство може бути. Але про що вони всі разом можуть поговорити? Питання екології, збереження водного фонду, забезпечення екологічних норм у кожній країні – це дійсно проблематика всього світу. 

Мені подобається зараз те, що відбувається в Україні, в Києві. Мені подобається те, що громадяни поводяться свідомо, розуміють, що в багатьох випадках їм потрібно піднімати свій голос на захист своїх прав, не залишатися байдужими, не толерувати мовчки. Звісно, що передусім цей голос має бути спрямований до тих органів, які наше право порушили. Також слід пам’ятати, що у нас є право й обов’язок формувати склад цих органів. 

Щодо судів, то я розумію, чому така прискіплива увага до формування суддівського корпусу. Це добре, і так має бути. А суди, відповідно, будуть працювати і формувати свою практику з огляду на спрямованість суспільства, забезпечуючи, водночас загальний правовий порядок у державі. Має бути загальне розуміння того, як держава рухається, які цінності вона сповідає.

Інтерв'ю проєкту «Києве мій» виходять в рамках партнерського проєкту «Голки» та «Главкома». Проєкт покликаний згуртувати спільноту Києва задля формування ідентичності киян і їхнього розуміння важливості збереження культурної та історичної спадщини столиці та її зелених зон. Ця спільнота зрештою має впливати на владу, аби зберегти наш Київ та впливати на розвиток міста.

Наразі створена мапа столиці, на якій всі охочі можуть зробити позначку-сердечко і коротко написати про свою романтичну історію чи просто описати свої відчуття, які виникають під час прогулянок Києвом.

Знімок екрану з інтерактивної мапи «Києве мій, романтичний»

Автори трьох найкращих історій отримають від громадської ініціативи «Голка» подарунки до Дня Києва.

Наталія Соколенко, Сергій Костянчук, «Голка»