Ігор Мазур: Якби сюди зайшла Росія, вона б не церемонилася – «Лише 24? Ще маленький, рано воювати…»

«Мій дім – руїна, сім’я – боївка, а заповіт – статут УНА», – співається у старому гімні УНА-УНСО. Ця абревіатура вже, мабуть, нічого не говорить нинішнім 20 і навіть 30-річним. Але наш сьогоднішній співрозмовник пов’язав з організацією під такою назвою усе свідоме життя.

До «Української національної асамблеї» – «Української народної самооборони» Ігор Мазур («Тополя») прийшов у 1992-му, 19-річним. Із парамілітарною УНСО він пройшов усі українські революції та частину війн, які на пострадянському просторі розв’язувала Росія.

Певна річ, що він не оминув і російсько-українську війну, котра триває з 2014-го. Ігор Мазур пішов добровольцем 24 лютого 2022 року і нині є командиром взводу 127 окремого батальйону 112 бригади ТрО ЗСУ. Поспілкуватися «Главкому» з Мазуром вдалося у військовому шпиталі – там він відновлюється після поранення.

Ігорю, у вас взагалі був бодай короткий період цивільного життя? Ви завжди на війні…

Був. Якщо війни брати, то десь після Чечні вийшла пауза.

Бо 1992 рік – це Придністров’я, 1993-й – Абхазія, 1994-1995 роки – Чечня… У Чечні ми були переважно охоронцями журналістів, вони до нас мали більшу довіру. А потім підписали Хасав'юртівські угоди (мирний договір між Чечнею та Росією, після якого перша російсько-чеченська війна завершилась – «Главком»). А там вже більше політика почалася – «Україна без Кучми» сталася, я отримав три роки тюрми за бійки з «Беркутом», вийшов, а тут – Помаранчева революція… Революція перемогла, і почався нецікавий період у моєму житті.

В якому сенсі «нецікавий»?

Влада більше не переслідувала… Мені знайомі казали – давай розбудовувати якусь новітню націоналістичну структуру, яка вдихне життя в УНА-УНСО. Бо ж Росія нікуди не ділася, війна може бути продовжена…

Акція «Україна без Кучми» – понад 23 роки тому. Тож деякі архівні фото тих подій – чорно-білі

фото з відкритих джерел

Та ви ж у цивільній «паузі» встигли отримати дві вищі освіти, хоч і не без пригод…

Так, я закінчив історичний факультет Черкаського національного університету. Починав навчатися у Кам’янець-Подільському, але звідти мене вигнали, коли я поїхав до Грузії, так що довчався вже у Черкасах. Якраз 12 березня 2001 року мав отримати диплом бакалавра, але 9 березня нас «закрили». Пізніше, під час Помаранчевої революції вчився вже на спеціаліста. Мотався з Києва до Черкас і назад. Один дядько хороший зі штабу Ющенка зі мною на екзамени їздив і говорив професорам: «Не валіть його на іспитах. Він вже готовий історик, бо весь час потрапляє в історії».  

А що з націоналістичною організацією?

Нічого. Поговорили і все. Один з народних депутатів з оточення Ющенка (не буду називати прізвище) спитав мене: «У тебе яка освіта?». Кажу: «Я – вчитель історії». А він мені: «То йди в школу і навчай дітей». Я його тоді питаю: «А в тебе яка освіта?». Він говорить: «Ну ти мене із собою не рівняй».

Хамська репліка…

Ну так. Коли треба на Майдан чи у Донецьк охороняти агітаторів, ми потрібні. А коли вони стають владою, нас відправляють до школи.

І що, ви пішли туди? Дітлахів навчали?

Ні. Але вишколи для дітей регулярно проводили. А ще десь у 1998-му я створив фанклуб збірної України з футболу. Тоді Україна грала з Росією (у рамках відбору до Евро-2000 і виграла з рахунком 3:2 – «Главком») Попрацював трохи з ультрасами на ниві українізації. Була у них «кричалка»: «И пусть Москва лежит в руинах, нам на это наплевать, мы – великая Украина, хотим весь мир завоевать». Я кажу: «Хлопці, як на те пішло, то треба так: «Хай Москва лежить в руїнах, нам на це начхати, ми – велика Україна, хочем всіх завоювати». Хоча і те, і те – херня. Попустіться, хлопці. Яке завоювання світу? Кого і навіщо?.. У нас один ворог – був і є».

І отак ми помаленьку зайшли собі в епоху Януковича…

…коли знову почався «цікавий» період…

Так, бо тут і «мовний Майдан», і новий договір стосовно Криму, і незаконні забудови, і бійки різні з якимись хлопчиками перевдягнутими… Отак зайшли у 2013 рік, коли вже було зрозуміло, до чого все йде. Влітку того року була навіть цікава розмова з Петром Олексійовичем Порошенком, який сказав, що треба завчасно готувати силові структури. Я кажу: «Давайте». І пішла гуляти інформація, що опозиція під Києвом тренує бойовиків… Але потім фінансування інструкторів припинили, і про нас згадали вже під час листопадових подій. Тоді на контакт вийшла «сцена Майдану» – назвемо це так.

І що хотіла «сцена Майдану»?

Щоб ми забезпечили їй охорону… А якби революція програла, нас би знову здали, як у 2001-му. Нас тоді посадили, а дехто ходив до адміністрації президента і обіцяв переходити дорогу на зелене світло та грати за правилами, а якщо й протестувати, то «демократично» (співкоординатор «України без Кучми» Юрій Луценко визнав в одному з інтерв’ю, що назвав слідчим СБУ поіменно учасників акції «Україна без Кучми», і така ідентифікація сприяла їх засудженню – «Главком»).

…Я тут днями якраз бачив у шпиталі Юрія Віталійовича. Такий радісний вираз обличчя у нього був – казав, що давно хотів зі мною зустрітися. Так, я розумію – нас хочуть бачити, коли є майдани, війни, проблеми. Тому що ми потрібні як піхота, яка ламає ряди противника. А за інших обставин – ми просто політичні хулігани, котрих ніби і правильно зробили, що посадили у тюрму (у 2006-му Луценко на посаді очільника МВС казав, що політичний характер справи проти учасників «України без Кучми» ще треба довести у суді – «Главком»).

Петро Порошенко під час Революції Гідності. За словами Мазура, майбутній президент ще у 2013-му замислювався над створенням парамілітарних структур

фото з відкритих джерел

Певно, саме статус підсудного по справі «України без Кучми» підштовхнув вас до отримання другої освіти – юридичної?

Юридична освіта мені упала, скажімо, як подарунок. Одним з моїм захисників був Віктор Іванович Шишкін, перший генеральний прокурор України. А його донька була тоді у Юлиній команді (мова про Еліну Шишкіну, депутатку VI скликання від Блоку Юлії Тимошенко – «Главком») – це я про 2009 рік кажу… Ну от, тоді на другу вищу освіту в університеті Шевченка набирали команду, за навчання якої Юлія Володимирівна готова була платити. Тож Віктор Іванович вирішив, що там мають бути не тільки бютівці, але й унсовці та «свободівці». Він розумів, що нам це потрібно для того, щоб бодай себе захистити в майбутньому…

Тобто таки так – це було з прицілом на майбутні суди?

Десь так… Набралось нас чоловік із 30, така собі бютівсько-свободівсько-унсовська група… Юрко Сиротюк (депутат VIІ скликання від «Свободи» – «Главком») із нами вчився… І все було б нічого, але у 2010 році на президентських виборах ми Юлію Володимирівну не підтримали, тож за нас платити перестали. Далі вже самі за себе доплачували. А закінчили університет у 2011-му. Я отримав диплом правознавця, і потім трохи попрацював із цим дипломом.

В офісі Уповноваженого з прав людини?

Так. Пам’ятаєте, у 2019 році був великий обмін полоненими? Тоді і Олега Сенцова вдалося звільнити, і Миколу Карпюка… Ми зустрічали їх у аеропорту, потім повезли у Феофанію. Там був я і ще один мій адвокат за «Україною без Кучми» – Андрій Мамалига. Саме він і сказав, що є вакантні місця в офісі Уповноваженого, і я подумав – чому б і ні?

Фінансово я був на нулях, а тут у другому моєму шлюбі у мене двоє синочків народилося, тож гроші були потрібні. Отак я і став у 2019 році старшим спеціалістом відділу зв'язків з громадянським суспільством. Але за пів року Мамалига пересварився з Денисовою (Людмила Денисова – омбудсвумен у 2018-2022 рр. – «Главком»), і я перейшов до іншого відділу, де захищали права військовослужбовців. З цієї роботи і пішов у 2022-му до військкомату.

Так що бути вчителем історії я свого часу не погодився, але правником попрацював.

«О шостій ранку 24 лютого тероборона Ірпеня складалася з трьох людей…»

Про 2022 рік. Перед «великою війною», з 2014-го по 2016-й, ви теж були добровольцем, потім демобілізувалися, а служили у 131-му окремому розвідувальному батальйоні імені полковника Євгена Коновальця. Чому не повернулися туди ж?

Почнемо з того, що я прийшов у батальйон у березні 2015-го. Потім у 2016-му батальйон вивели з фронту, так що служив я там трохи більше року. А звання молодшого лейтенанта мені присвоїли у 2015-му прямо на день народження – символічно вийшло. Вручили мені посвідчення офіцера 18 березня. Кажуть, у нас для тебе подарунок. Я відповідаю: «Добре, а на війну коли?». Мені кажуть: «Та хоч завтра». А я їм: «Ні, дайте хоч п’ять днів додому з’їздити, своїх порадувати».

Порадували?

Ага. Дружина як почала тоді «радіти», то так і «радіє» по цей день.

А чому все таки не повернулися у 131-й батальйон, а пішли у тероборону?

Ну бо батальйон стояв на Вінниччині, це був його ППД (пункт постійної дислокації – «Главком»), їм на той момент ще ніякого завдання не поставили, а я був у Ірпені. І тут вже всі почали кричати, що москалі в Гостомелі, що вже прорвалися до Києва, москалі вже на Оболоні… Побіг я під міську раду зі своєю помповою рушницею – а була десь шоста ранку – сидить там вже пара людей, каже: «О, а ми вас знаємо. Будете нашим командиром». Я питаю: «А скільки вас?». Вони: «Нас із вами троє». «Оце добре, – кажу, – як знайдемо четвертого, будемо мушкетерами». 

Це так тероборона Ірпеня формувалася?

Ну так… А тут і Саша приїхав (мер Ірпеня Олександр Маркушин – «Главком»), подивився на мою помпову рушницю і каже: «У мене вдома «Сайга» є, я тобі дам». Я – йому: «Давай. А я поки до ментів схожу». Пішов до поліції – а моя квартира метрах у ста від відділку, тож мене всі добре знали. Вони мене побачили і теж такі: «О-о!». А я їм: «Що «О-о»? Давайте людям зброю роздавати». А вони: «А ми думали, що зброю ви принесете. Бо у нас тут тільки АКСУ (автомат Калашнікова складний укорочений – «Главком») і по кілька пачок патронів…».

Справедливості заради: а звідки в поліції інша зброя візьметься, це ж не армія… 

Ну словом, тут якраз мій знайомий комбат 127 батальйону дзвонить з Троєщини. Каже: «А ти де?». Я кажу: «Та тут ось, у теробороні Ірпеня». Він: «Та яка така тероборона Ірпеня? Давай до мене. Я тобі зброю дам, гранатомети…». А тут і мої хлопці почали підтягуватися. «Ну що, – кажуть, – де зброю беремо? Де збираємося?». Я – їм: «На Троєщині, біля кінотеатру «Флоренція». Отак і зібралися… Хтось у натовській формі прийшов, але з травматом, хтось взагалі без зброї… По дорозі долучилися й ті, що мене за руки хапали і кричали «Ми з тобою!», так і йшли хвостиком слідом до воєнкомату…

Потім вже комбат всіх озброїв, почали записуватися-реєструватися. «Це що, – каже, – всі твої?». А там навіть були діди років по 65-67, але затяті патріоти. По Києву вони ще походили, а коли вже на Харків пішли, то почали їх відсіювати. Діди мало не плачуть – як же так, ми ж воювати хочемо… А я що можу зробити? Ідіть, кажу, до Коханівського, у нього батальйон добровольчий, він його ніде не реєстрував (10 червня 2024 року командир добробату «ОУН» Микола Коханівський загинув у боях під Вовчанськом – «Главком»).

Унсовці на захисті Києва. Весна 2022 року

фото надане Ігорем Мазуром

А потім була Харківщина?

Три місяці ми там пробули… Двоє хлопців з моєї роти загинули і десь 15 були поранені… Ми стояли за 12 км перед прикордонниками, біля самого «порєбріка». Психологічно складно хлопцям було – половина ж в армії взагалі не служила. А тут постійно прилітає, і можна лягти спати і не прокинутися. Та й розборка автомата для декого – щось надто складне. А дали нам автомати Дегтярьова (розробка 1940-х років – «Главком»), кулемети «Максим» – всі в солідолі, так що хлопці задовбалися їх чистити…

Жартуєте? «Максим» – це ж 1910 рік… А де сучасніша зброя поділася?

Сказали: «По штату не дозволяється». Тобто у Києві вона дозволялася, а тут, на кордоні з москалями, вже не дозволяється. Ну але хлопці самі почувалися трохи ровесниками «Максима», тож чистили їх, воду заливали, все як треба робили (Мазур розповідає про події 2022 року, а у 2024-му Сили територіальної оборони повідомили про те, що 30 тисяч розконсервованих «Максимів» використовують для збиття «Шахедів» – «Главком»).

Припускаю, що вам на фронті доводиться стикатися із людьми, котрі стояли по інший бік барикад і під час Майдану, і, можливо, під час «України без Кучми». Як відбувалися ці контакти?

Та по-різному… Один «беркут» у мене був, коли я ще служив у 131-му батальйоні. У нього і позивний був «Беркут». Також недавно в моїй роті був мент, котрий стояв на Майдані.

А у мента позивний «Мент»?

Так.

«Мент» і «Беркут» самі себе так назвали?

Ну або їх хтось назвав. А що? Мент він мент і є. Але воює. І я його вже за одне це поважаю.

З ментами зрозуміло. Тепер про ворогів. Росіян ви знаєте іще з Абхазії – вони такі ж, як і були?

З них дещо злетіла їхня зверхність, котра була на початку вторгнення. А зверхність ця сформувалася під враженням російсько-грузинської війни. Адже вони вже за п’ять днів були під Тбілісі і думали так само захопити й Україну. А Україна їм потрібна не лише для того, щоб відновити СРСР – вона потрібна ще й як величезний людський ресурс. Бо українці уміють воювати, і вони це прекрасно бачать – навіть по тих дебілах, яких понабирали в «ДНР» та в «ЛНР». А якби вони зайшли сюди, то точно би не панькалися з ухилянтами. «А-а, тобі лише 24 рочки? Ну то ти ще маленький, тобі рано воювати…».

…Дядьки, котрим по 59, мусять воювати, а ці ще маленькі… По «Спортлайфах» ходять, біцухи качають, татухи понабивали, а на футболах коли стоять, то – руку на серце і – «душу й тіло ми положим…». А насправді нічого не хочуть класти, точніше, кладуть якраз на Україну… Ще й з ТЦКашниками б’ються… Фронт же тим часом тримається на героїзмі тих, хто роками війну тягне, хто геть вже вимотаний. І от чому вони мусять безвилазно на позиціях сидіти, а хтось у цей час на пляжах засмагає?..

«Слабко уявляю французького солдата, який протистоїть орді в умовному Серебрянському лісі…»

Думаєте, що всі вони покірно пішли би у російську армію, якби Росія захопила Україну?

А хто б їх питав? Чи когось би хвилювало, що у тебе там грижа абощо? Вони б або втекли, або – на підвал, або на фронт…

Менталітет росіян змінився за останні десятиліття?

Він зараз змінюється. Ця війна вчить їх ставати сучасною армією. І це реально найсильніша армія Європи.

А ми звикли сміятися над тим, що вони називають себе другою армією світу…

Давайте об’єктивно: так, у німців та французів зброя, напевно, краща. Але я собі якось слабко уявляю французького солдата, який протистоїть цій орді в умовному Серебрянському лісі… Так, я бачив на війні і німців, і французів, і колумбійців, і американців, але то були добровольці – мужики, воїни… А решта військових на Заході, думаю, просто не готова до такої піхотної війни, яку ми ведемо. Тому якщо москалі захопили би Україну, вони досить швидко дійшли б до Берліна, а може і до Лондона, хоча туди ще треба гребти через Ла-Манш.

Тож усім корисно зараз зрозуміти: якщо вони не дадуть зброю, будуть потім самі воювати з москалями. А ще й з українцями, яких путінський режим нагне воювати. А українці, як я вже казав, воювати вміють.

«Бачив на війні і німців, і французів, і колумбійців, і американців, але то були добровольці – мужики, воїни…»

фото надане Ігорем Мазуром

Росіяни з різних регіонів відрізняються? Скажімо, столиця та провінція продукують різних бійців?

З депресивних регіонів вони менш вимогливі, звісно. Так само, як і у нас – дядьки з села та дядьки з Києва відчутно відрізняються. Дядькові з села скажеш: «Посидиш отут у посадці три дні, а потім, може, ще три дні», і він буде сидіти. А київський почне: «Так, я не поняв, що за бєспрєдєл?», і пішов щось строчити у Фейсбуці… А прості дядьки – то прості дядьки, воюють собі як можуть.

Судячи з ваших постів та інтерв’ю, ви налаштовані на краще. «Буде знищена Москва, пиво буде по 8 грн в магазині на Красній площі і старий унсовський тост за мир і спокій на українсько-китайському кордоні», – це ваші слова. А якщо серйозно – ви дійсно оптиміст?

Краще на україно-грузинському кордоні пити вино. З китайцями нам теж нічого хорошого не світить. Але я оптиміст. А чому б і ні? Буде саміт НАТО у липні, і після нього, думаю, москалям передадуть певне послання.

Якого штибу?

Ну, дозволять нам трішечки більше. Бити далі по москалях… Вони поки наступають, то в цю пі*арську армію ще йдуть добровольці, бо ж наступати це круто, можна помародерити, гроші якісь підняти… А якщо будуть сидіти так, як під Бахмутом, охочих йти на війну поменшає. Там їх взагалі не лишилося, тому нагнали зеків, за якими стояли «заградотряди». І чим це закінчилося – Пригожин трохи на Рубльовку не зайшов. Раша – це ж колос на глиняних ногах, підштовхни його, і він розвалиться. Але штовхати треба сильно!

Штовхаєте?

Звісно. У моїй роті, поки я тут вже два тижні як поранений, залишилось 30 чоловік. Ясно, що туди додають новобранців, але ж їх не навчили головних речей. Все те, що їм викладали в учбовому центрі – швидка зміна магазина, пересмикування затвору лівою рукою – все це нахер нікому не потрібно.

А що потрібно?

Взаємодія з товаришем, який поруч. І який дивиться за тобою, а ти – за ним. Щоб ви були разом і не спали. І гранатки під рукою тримали, бо підари можуть звідусіль приповзти… І мали б при собі максимально багато БК. І підтримка арти і БПЛА потрібна. І ще що треба новобранцям – відчувати свою корисність…

Ось ти сидиш в окопі і зброю заряджаєш, а довкруги все бахкає. А ти – попри все – живий, і вже не так страшно. А потім стріляєш – і знову живий. А потім з часом навіть голову з окопу висовуєш, щоб побачити, а куди ж це ти стріляєш – і все одно живий! Ось так новобранці «матеріють».

Це ви зараз інструкцію для новобранців диктуєте? Бо вам таке поступове входження у бойові умови, звісно, не потрібно…

Ну так, бо ті хлопці, які прийшли на фронт з навчального центру, вони ж й у армії ніколи не служили. А так – якщо поступово їх вводити у курс справ – вони стають більш розкутими і більше досвіду набираються…

Один з моментів війни

фото надане Ігорем Мазуром

«Друга половина року буде, мабуть, визначальною у війні»

Ігорю, а це не перше ваше поранення?

Щоб аж ось так порвало, то перше. До того були уламкові поранення. Оце (показує ногу) під Очеретиним. А нинішнє – під Невським (село у Сватівському районі Луганської області, перебуває під контролем ЗСУ – «Главком»).

І як воно сталося?

Я вистріляв свої магазини – встиг зробити п’ять пострілів з гранатомета у бік пі*арів, що нас атакували, а коли заряджав шостий, дрон скинув ВОГ (осколкову гранату – «Главком») в окоп мені під ноги. До речі, тоді у мами тиск перевалив за 200, і саме у цей час нас обстрілювали та атакували – мама щось відчувала…

Тож я кажу одному бійцю – молодий пацан, ходить якось неприкаянно: «Біжи принеси гранати». Покидав «Ф-1» і бачу, що він тягне гранатомет, а я – йому: «Давай стріляй». А він такий: «Ні».

Чому ні?

Ну, бо не готовий, страшно. Бо щоб з гранатомета стріляти, треба піднятися з окопу, щоб позаду був вільний простір. Вилізти треба… А тут за 50 метрів – пі*ари, а зверху вже дрон літає. А цей пацан не може… Кажу: «Ну добре, давай гранатомет сюди, я сам». Поки розбиралися, ота срань з неба мене побачила і скинула снаряд. Так і поранило мене, а потім ще мого кулеметника і кількох бійців.

Заповз я назад у бліндаж з усією цією кров’якою на голові і прорваними руками і ногами кажу: «Очі мені промийте, перевяжіть». Бачу, що на позиції ще троє воюють, а четверо в бліндажі просто так сидять. Я їм кажу: «Хлопці, а чого сидимо, кого чекаємо? Ідіть стріляйте, хоч якось, але стріляйте в бік ворога». Вони: «Та там нагорі немає місця». Я – їм: «Я знайшов місце, і ви знайдете. Уперед! Хай ті пі*ари бачать і відчують, що тут вас семеро, а не троє».

А що потім було?

Лишив старшого, а сам перемотаний якось пошкутильгав помалу на іншу позицію, щоб звідти надіслали підкріплення. А хлопцям кажу: «Давайте воюйте, бо в полон вас брати не будуть, розстріляють і будете гнити в цій посадці»… Ні, ну я розумію, що їм потрібна хоча б якась обкатка – не у таких боях, а у трохи простіших умовах. Бо для двох то взагалі був перший бій. 

Війна колись завершиться, рано чи пізно. А що далі? Чим будете займатися?

Не знаю. Може, повернуся до Уповноваженого. А, може, піду у політику – наприклад в команду до Залужного. Хоча там мабуть така черга вже стоїть, що куди там черзі до військкоматів 24 лютого 2022-го…

Нам вдасться повернути ті території, які були захоплені у 2022-му?

Може, й вдасться. Може, знову знайдеться в москалів ще один Пригожин… Або якийсь Дерипаска скаже: «Та задовбало мене вже це колективне КДБ при владі…». Зараз мінус ситуації у тому, що не піднімають голови народи Росії – всі ці буряти, «чудь і мєря» (літописні назви племен, що жили на території майбутньої Московії – «Главком»), всі ці Татарстани…

От не стали вони у цій своїй «пе*ерації» Балтією чи Україною, де у 1990 році в першому парламенті засідала Народна рада (демократична опозиція у Верховній Раді І скликання – «Главком»). Більше 100 депутатів було в ній… А в москалів і одного «буйного» в Думі не знайдеш. Але якщо Кадиров здохне, то, може, й закрутиться там на Кавказі якась цікава карусель… Може, Дагестан згадає нарешті Шаміля – не Басаєва, а того земляка, що колись воював проти царських військ

А загалом війна чим завершиться? Ваш прогноз.

Як відомо, всі війни завершуються переговорами. Якщо нас нормально підтримуватиме Захід, Росія буде змушена у багатьох питаннях поступитися… Стосовно Криму, можливо, запровадять окремий статус і буде щось а-ля Косово, така собі проросійська територія, що є, звісно, не найкращим варіантом…

А втім, хто знає, що буде далі і як розставлять фігури на великій шахівниці, як сказав Бжезінський. Може, фактор Тайваню вистрелить і довкола нього почнеться нова гра… Та в кожному разі російський ВПК точно не сидітиме без діла.

Словом, друга половина року буде, мабуть, визначальною у цій війні. Побачимо, як пройде саміт НАТО: або вони «впишуться» за Україну серйозно, або… Втім, не забуваймо, що з початку 2024-го москалі так і не змогли добитися скільки-небудь значних успіхів. Та в кожному разі, життя триває – точиться війна.

Наталія Лебідь, для «Главкома»