Сергій Рахманін: У січні-лютому наступ відновиться, причому це спробує робити і ворог, і ми

«Це – наша війна, і у нас немає союзників, є лише партнери»

Ще ніколи Україна не входила в новий рік у такому тривожному стані. Постійні обстріли з боку ворога, загроза ракетних ударів, безліч версій про напрямки можливого нового наступу та й прості побутові складнощі через відсутність електрики та інших благ суттєво впливають на новорічні настрої та плани українців.

Із настанням холодів ситуація на фронті теж невизначена: обидві сторони не можуть записати собі в актив якесь суттєве просування, а найбільш гарячою точкою залишається невелике містечко Бахмут на Донеччині, яке вже називають «новим Сталінградом».

Член парламентського з питань національної безпеки, оборони та розвідки Сергій Рахманін після початку повномасштабної агресії чимало часу проводить у поїздках на Схід країни. Інколи видається, що колишній політичний оглядач, відомий знаковими статтями у вже закритому тижневику «Дзеркалі тижня», сам не надто комфортно себе почуває саме всередині політичного процесу. Принаймні, повноваження голови фракції «Голос», яку останнім часом роздирали скандали, Рахманін склав ще наприкінці 2020 року. Тепер він повністю зосередився на питаннях, які після 24 лютого цього року вийшли на перший план.

В інтерв’ю «Главкому» Сергій Рахманін розповідає, чим може загрожувати відступ українських військових з Бахмута, у якої зі сторін більші проблеми з боєприпасами, чому не треба «молитися» на розрекламовані комплекси Patriot та як війна змінила Верховну Раду та його рідну фракцію зокрема.

У розумінні пересічного спостерігача, що в Україні, що в Росії, воєнна ситуація на сході наразі застигла. І до Нового року навряд чи відбудуться якісь кардинальні зрушення, що підтверджує і наш головний розвідник Кирило Буданов. Як би ви оцінили нинішню диспозицію?

Ситуація не застигла, але її можна назвати «оперативною паузою». У першу чергу, це пов’язано з певним вичерпанням ресурсів, у другу – з погодними умовами. Поки недостатньо промерз ґрунт, пересування техніки, особливо колісної, дуже ускладнене.

На донецькому напрямку ворог веде наступальні дії, насамперед, в районі Бахмута, Мар’їнки та Авдіївки, а українські сили ведуть там активну оборону. Тобто не просто відбиваються від атак, а й проводять контратаки. На Луганському напрямку навпаки – наші війська намагаються наступати, а ворог веде активну оборону, намагаючись контратакувати. На обох напрямках є населені пункти, які по кілька разів переходять з рук в руки. На решті територій відбувається обмін ударами, тривають локальні операції, контрбатарейна боротьба. Тобто активних бойових дій не проводиться.

За великим рахунком, на сьогодні стратегічна ініціатива є в українців, а ворог зайняв стратегічну оборону, проводячи обмежені наступальні дії. Теоретично активізація може відбутися, коли промерзне ґрунт. На мою думку, яка збігається з позицією деяких військових, у січні-лютому на нас чекають більш активні бойові дії. Питання тільки в тому, де буде напрямок головного удару, і чи ми будемо розвивати свою ініціативу, чи росіяни спробують її перехопити. Безумовно, певні плани є у обох сторін, але це залежатиме від багатьох обставин.

Якщо в Києві віддадуть наказ відійти з Бахмута, аби зберегти життя військових, до яких незручностей це призведе – тільки до необхідності переміщення лінії оборони?

Бахмут – невеликий навіть за мірками області населений пункт, який зараз практично повністю зруйнований. Цей пункт не стратегічно, але достатньо важливий через свою транспортну розв’язку. Бо через нього проходять шляхи і на Сєвєродонецько-Лисичанську конгломерацію, і на Слов’янсько-Краматорську конгломерацію, а також дороги на Луганськ та Костянтинівку.

Поточна лінія оборони ЗСУ на цьому напрямку вибудувана по лінії Сіверськ – Соледар – Бахмут. Втрата одного з цих пунктів означатиме необхідність вирівнювання лінії фронту – треба буде передислоковувати війська, аби не було «виступів» і загроз охоплення й подальшого оточення. Крім того, після взяття Бахмута росіяни можуть отримати певний оперативний простір, який теоретично дозволить їм розвивати подальший наступ. Але стратегічного значення це не матиме, хоча росіяни, які давно не отримували більш-менш значущих перемог, безумовно, можуть це використати для піару.

Такий вигляд нині має зруйнований Бахмут. Відео Юрія Бутусова

Наскільки ви вважаєте вірогідним варіант, коли українське політичне керівництво прийме рішення залишити Бахмут, який вже називають українським Сталінградом?      

Я би послався на думку головнокомандувача Валерія Залужного, який сказав, що дуже потрібно зараз припинити віддавати території, бо звільняти їх потім буде в 10-15 разів складніше, ніж обороняти. Так що, думаю, українські військові, принаймні на сьогодні, не вважають, що є доцільність відходити з Бахмута.              

Чого росіяни зараз намагаються досягти на іншому стратегічному напрямку – Запорізькому, куди стягують сили та здійснюють маневри? Це, скоріше, сили для оборони чи для можливого наступу?

Запорізький напрямок – один з найскладніших і найперспективніших як для нас, так і для росіян. Для росіян він розглядався як один з найпріоритетніших ще в перші місяці вторгнення, бо надавав змогу розвивати наступ в кількох напрямках, створюючи потенційну загрозу для великих міст.

І зараз такий ризик зберігається. Наприклад, мій колега з комітету Михайло Забродський зазначав нещодавно, що один з найнебезпечніших варіантів розвитку подій – коли росіяни, накопичивши достатню кількість сил і засобів і створивши два ударні угруповання на Запорізькому та Сумському напрямках, спробують завдати двох одночасних ударів на напрямках Суми-Полтава-Дніпро та Запоріжжя-Дніпро. Це може призвести до загрози оточення нашого угруповання на лівому березі Дніпра.

Але наразі там лінія фронту стабілізувалася і дуже довго нічого суттєвого не відбувається. Якщо ж наступати будемо ми, то удар, наприклад, в напряму Мелітополя відкриває для нас багато пов’язаних між собою опцій. Це – суттєве відсунення лінії фронту від Запоріжжя, можливість більш швидко та ефективно звільнити лівобережну частину Херсонської області, перспектива наступу в напрямку Маріуполя, перерізання сухопутного коридору на Крим, вихід на півострів з перспективою повного звільнення українського півдня. Недаремно після того, як було звільнено правобережну частину Херсонщини, і ЗСУ, і росіяни перекинули певну частину оперативних резервів, які вивільнилися, саме на Запорізький напрямок.

Тепер питання – хто більше готовий до наступу, який пов’язаний з багатьма проблемами. І ми, і вони готуємося одночасно і до наступу, і до відбиття атак противника. Всі укріплюють позиції, і хто перший ризикне щось розпочати, я не беруся стверджувати. У нас, на превеликий жаль, частину резервів зараз забирає донецький напрямок, де росіяни створили дуже насичене угруповання.

«У них – боєприпасний голод, у нас – недоїдання»

Яка зі сторін відчуває більші проблеми з боєкомплектом? Нібито у росіян має зберігатися більше радянських запасів, але в той же час у них складніша логістика. Британська розвідка зауважила, що саме нестача боєприпасів зараз сковує наступальні дії росіян, попри всі намагання наростити перевагу в живій силі.

З цією проблемою стикнулися обидві сторони. Я б ще не говорив про повноцінний боєприпасний голод, але у противника вже спостерігається боєприпасна дієта, у нас триває боєприпасне недоїдання. У чому різниця? Вони вже теж економлять, але ЗСУ змушені економити більше. Незважаючи на поступове збільшення західних зразків озброєння, наші військові все ще переважно використовують боєприпаси радянського зразка, які вичерпуються, – снаряди 122-мм та 152-мм. Зараз до цього переліку додалися ще й 125-мм танкові постріли. Бо коли для причепної й самохідної артилерії хронічно не вистачало снарядів, танки фактично використовувались як артсистеми – вони працювали із закритих позицій осколково-фугасними снарядами, яких тепер суттєво поменшало.

Виробництво снарядів 122-мм та 152-мм калібру вітчизняний ОПК налагодив, але його обсяги є обмеженими. Наші виробники нині об’єктивно не зможуть повністю закрити потреби Збройних сил. Кількість боєприпасів до радянських зразків озброєнь вичерпалася не тільки на наших складах і арсеналах, а й в тих країнах, до яких ми можемо дотягнутись. Зрозуміло, що ми не зможемо купити боєприпаси в таких країнах як, наприклад, Сербія чи Вірменія, а ті, у кого можемо, значну частину нам уже продали.

Є варіант, який вже обговорювався з нашими західними партнерами: інвестувати кошти у підприємства на території країн Східної Європи, які свого часу виробляли радянську номенклатуру боєприпасів, і таким чином забезпечити наші поточні потреби. Але це питання нешвидке – воно потребує часу, грошей і відповідних розрахунків. Аби запустити таке виробництво, треба чітко розуміти, що в цьому є економічний зиск. За всієї поваги до України іноземні підприємці навряд чи будуть працювати собі у збиток. Отже, потрібна політична воля держав і пошук джерел фінансування таких процесів.

Є другий варіант – максимально насичувати наші Збройні сили західними зразками, але з цим теж є проблеми. По-перше, в західних країнах закінчуються надлишкові запаси певних видів озброєнь, по-друге, існують певні застереження політичного характеру, наприклад, щодо надання нам танків, авіації, далекобійних систем, складних зразків безпілотних літальних апаратів. Ну, і нарешті, до певних зразків західного озброєння теж бракує боєприпасів. Тому треба розглядати комбінований варіант – виробляти власними зусиллями скільки зможемо, прагнучи наростити обсяги, шукати боєкомплекти там, де можна, і наполягати на тому, аби поступово кількість західних зразків озброєння у нас збільшувалась і ми невпинно збільшували відсоток озброєнь під натовський стандарт боєприпасів – 120-мм постріли для танків і 155-мм снаряди для причепної й самохідної артилерії.

Ви зауважували, що проблеми є у обох сторін...

У росіян ця проблема є не такою гострою, але теж є. Ще в 2014 році, з’ясувавши, що у них запаси боєприпасів не такі великі, як здавалося, вони запустили програму відновлення боєкомплекту, що знаходився на арсеналах. За три роки вони відновили, якщо не помиляюся, 1,7 млн мін, снарядів і ракет різного типу. Виробництво боєприпасів у Росії не відповідало потребам їхніх збройних сил, а кожна нова війна (дві Чечні, Грузія, Сирія, Донбас) поступово зменшувала запаси. Інтенсивність використання боєприпасів після 24 лютого виросла в рази, а їхній ВПК не встигає безболісно відновлювати запаси. Саме тому вони змушені тягнути боєкомплект з білоруських арсеналів, звертатися по допомогу до іранців і північних корейців і думати про повноцінний перехід економіки на військові рейки.

Зараз вони, принаймні, на словах, вже на ці рейки переходять.

Проте це не так просто. Частину підприємств росіяни перевели фактично на цілодобовий режим, опікуються відкриттям нових. Але з іншого боку виявилося, що деяка частина підприємств, на які вони розраховували, або перебувають у стані банкрутства, або потребують суттєвих інвестицій і часу на модернізацію. Тобто вони намагаються перебудувати свій ВПК, але він у них кульгає.

Друга їхня проблема – неймовірна залежність від іноземних компонентів. Це стосується всієї номенклатури – від безпілотників до ракет, від КамАЗів до танків, від радіостанцій до гелікоптерів. США, Німеччина, Франція, Японія, Ізраїль, Південна Корея, Канада тощо багато років постачали величезну кількість пристроїв, вузлів, компонентів, елементної бази, матеріалів практично для всього, що є на озброєнні в путінських вояків. Зараз росіяни намагаються або використовувати старі запаси, або завозити їх «сірими» і «чорними» схемами.

Ну, і додаткова проблема – це логістика постачань озброєнь і боєприпасів. Вони не завжди і не скрізь можуть використовувати транспортну авіацію, бо її будуть збивати. Не завжди можуть використовувати залізничний транспорт, частина  автомобільних доріг прострілюються, мінуються і не скрізь знаходяться в якісному стані. Плюс зруйновані мости. Якщо у нас найбільша проблема в кількості боєприпасів, то у них – в постачанні, у відстанях і довжині «плеча постачання».

«Я б застеріг від ставлення до Patriot, як до вундерваффе, що повністю закриє нам небо»

Чи про всю зброю, яку нам поставляють партнери, широко заявляється? Якщо про той же розпіарений Patriot – просто вал інформації, чи є й таке озброєння, що тихо йде «таємними тропами»?

Це взагалі чутлива тема. Інколи, наскільки можна судити, заявляють про майбутнє постачання зброї, коли вона вже перебуває на території Україні і навіть вже працює. З одного боку, це є психологічним ефектом впливу на противника, з іншого – спроба ввести його в оману, аби забезпечити безперешкодне та безпечне переправлення певного озброєння на нашу територію.

Щодо згаданого Patriot, то, думаю, ми ці системи точно отримаємо наступного року, але не на його початку. Американці взагалі дуже прагматично ставляться до постачання озброєнь. Коли вони вважали, що головне дня нас – зупинити танкові колони ворога, які йдуть на великі міста, то в великій кількості надавали нам ПТРК, в першу чергу, Javelin. Коли виникла необхідність в далекобійній артилерії, вони надали нам гаубиці М777, а згодом Himars М142 і MLRS М270. Коли було багато ударів по об’єктах інфраструктури, пріоритетом було визначене постачання систем ППО. Тоді з’явилися Nasams і Hawk. І надалі вони будуть зважати на характер війни і власні національні інтереси перед тим, як надати нам ту чи іншу зброю.

Я б застеріг від ставлення до Patriot, як до якогось вундерваффе, що повністю закриє нам небо. Це достатньо дорогий і складний вид озброєння, який потребує жорстких умов щодо його зберігання, експлуатації, захисту, потребує відповідного вишколу персоналу. Але це просто висококласна система ППО, повноцінне бойове використання якої відбувалося тільки на Близькому Сході під час двох іракських кампаній. Застосування цих зенітно-ракетних комплексів під час сирійського та йєменського конфліктів було обмеженим. Під час першої іракської війни Patriot перехоплювали більше 80% ракет у небі над Саудівською Аравією, але менше 50% – над Ізраїлем. І це тоді йшлося про старі балістичні ракети «Скад». Під час другої кампанії відсоток перехоплень «Скадів» був уже вищий. Але наскільки ефективний Patriot проти сучасних ракет – питання до певної міри відкрите.  

У 2015 році ЗМІ повідомляли, що було проведення комп’ютерне моделювання, яке начебто підтвердило, що модернізований Patriot  здатний успішно протистояти «Іскандеру». Але в реальних двобоях вони не зустрічалися. Безумовно, Patriot – класна система, але я б не радив ідеалізувати будь-яку зброю. Цей комплекс стане нехай і важливим, але лише одним з компонентів системи вітчизняної ППО.

Скільки часу може зайняти опанування українськими військовими цих чутливих комплексів ППО?

Зазвичай, щойно ухвалюється відповідне політичне рішення, ще до оформлення відповідної угоди, персонал вже починає відбиратися та навчатися. Фахівці, з якими я розмовляв, кажуть, що необхідний термін для опанування Patriot – кілька місяців, десь до пів року.

Не треба забувати і про франко-італо-німецький проєкт SAMP/T. Це теж непоганий ЗРК, який, відповідно до заявлених характеристик, здатний перехоплювати балістичні ракети. Є шанси, що Україна може його отримати навіть раніше, ніж Patriot.

Наскільки ці комплекси є мобільними і чи не стануть вони самі першочерговою ціллю для російських ракет?  

Вся сучасна протиповітряна техніка є мобільною і розрахована на те, аби швидко переміщуватися, і забезпечена системами захисту від уражень.

У цій війні велику роль грають безпілотники, які з розвідувальних апаратів перетворилися на руйнівну та смертельну зброю. Наскільки в української армії їх наразі достатньо?

Зараз велика кількість безпілотників виробляється і приватними, і державними компаніями. Є успішний приклад мого друга, колеги по комітету й товариша по фракції Романа Костенка, котрий знайшов фахівців, які самотужки розробили й зробили власний БПЛА – «Перун», спочатку один, потім – ще декілька. І тепер його пташки вже вполювали десятки одиниць техніки – від БМД-4 до САУ.

Як показує досвід, безпілотників ніколи не буває забагато. Є запит на розвідувальні, на ударні й на дрони-камікадзе. І є підстави вважати, що протягом найближчих місяців безпілотна авіація буде більшою й кращою.

Якщо безпілотники, в принципі, не так важко зробити, то чому Росія у Ірану ледь не технології купує для їхнього виробництва власними силами?

Я б не сказав, що нескладно зробити, бо все залежить від того, які саме це безпілотники.

Чому у росіян цей компонент недостатньо розвинений? По-перше, як завше, вплинула корупція. Відповідні кошти не стільки інвестувалися, скільки «освоювалися», тобто тринькалися або розкрадалися.  По-друге, росіяни зараз обмежені в можливостях через нестачу іноземних компонентів. По-третє, вони настільки були впевнені у потузі своєї пілотованої авіації, що не дуже переймалися розробкою безпілотної, зокрема баражуючих боєприпасів. Нащо їм було ставити на потік, приміром, дрони-камікадзе «Ланцет», коли в них море різних «сушок» і «мігів»? Вони ж були впевнені, що домінуватимуть в повітрі. Коли ж коштовні «сушки» та «міги» почали горіти пачками, простіше виявилось закуповувати готовий продукт – ті ж «шахеди». Вони, з одного боку, є простими, з іншого, на жаль, – достатньо ефективними. Хоча наші зенітники щоразу збільшують відсоток їхнього збиття.

Наскільки ці копійчані «шахеди» виснажують наше ППО?

Наші Збройні сили постійно демонструють вміння адаптуватися до нових викликів, як, скажімо, до нестачі далекобійної артилерії чи пускових систем. Дрони намагаються збивати у різний спосіб, починаючи від тактичних ЗРК, закінчуючи такими нехитрими засобами як ЗУ-23-2 або навіть архаїчні С-60.

Тож все-таки виснажують.

Так. Але у того ж Hawk, який нам передали, попри те, що це вже немолодий комплекс, є великий плюс – до нього просто безліч боєприпасів. На відміну від тієї ж Iris-T, до якої їх не вистачає. І якщо до нас в контур заведуть достатню кількість комплексів Hawk, то кількість збитих «шахедів» неминуче збільшиться.

Чи Україна не використовує збиті «шахеди» для копіювання, якщо вони такі ефективні та недорогі?

Можливо, цей варіант проробляється. Але не факт, що у наших військових та інженерів є достатня кількість неушкоджених «шахедів», аби досконало їх дослідити та розібрати. До того ж, маю надію, що наші фахівці здатні зробити кращий виріб.

Олександр Лукашенко та Володимир Путін зустрічаються протягом буквально тижня аж два рази на тлі нарощування російського угруповання в Білорусі та розпускання чуток щодо наступу на Україну з півночі. Чи розглядаються в принципі варіанти можливих ударів по військовій інфраструктурі Білорусі, зокрема, по аеродромах, звідки регулярно підіймаються у повітря винищувачі і виникає зовсім не примарна загроза?

Питання точно не до мене, але давайте порозмірковуємо відсторонено. Соціологія, хоча вона й умовна за диктаторських режимів, демонструє, що абсолютна більшість білорусів проти більш активної участі їхньої країни проти України. Різкий крок може змінити ставлення принаймні частини білорусів.

До того ж, зверніть увагу, як змінювалася риторика наших західних партнерів. Спочатку вони визнали, що вважають виправданими удари по цілях, які знаходяться в Криму, потім аналогічно висловилися щодо ударів по військових об’єктах у РФ. Але не пам’ятаю згадок про Білорусь. Можливо, це збіг, а можливо, ні.

Проте не виключаю, якщо на території Білорусі виникне потужне ударне угрупування, що реально загрожуватиме Україні, у військових з’являться підстави принаймні розглядати можливість завдання превентивного удару по агресорах.

На тлі візиту Зеленського Штати знову пішло багато розмов про нариси нових мирних планів. Один з цих планів раніше запропонував в своїй черговій статті колишній держсекретар США Генрі Кіссінджер, думкою якого дуже зацікавились в Росії. Заяви Кіссінджера можна сприймати як консолідовану думку частини американського істеблішменту, яка так чи інакше зацікавлена в перезавантаженні стосунків з Росією? І як Україні реагувати на появу цих численних планів, де наші інтереси часто виносять за дужки?

Давайте не забувати про те, що Кіссінджер завжди надавав перевагу не стільки суперництву США з Росією, скільки прагматичному партнерству. Років десять тому він публічно заявляв, що багато чому навчився у Путіна, а в 2016 році став академіком Російської академії наук.

З одного боку, в США є певна кількість людей, зокрема, серед еліт, які зацікавлені, аби активна фаза бойових дій припинилася якомога скоріше. І так, щоб це влаштувало і росіян, і українців. З іншого боку, в Росії є частина людей, яким набридло втрачати статки, але вони не знають, як саме зупинити війну і шукають варіанти. І тим, і другим – пряма дорога до Кіссінджера.

Його заява – це рамки для майбутньої дискусії щодо компромісу і зондаж ґрунту, але точно не реальні пропозиції і не чіткий план. Колонка ексдержсекретаря розрахована, в першу чергу, на західну і російську аудиторії. Не на українську. Але творці цієї дискусії марно сподіваються, що Україна просто спостерігатиме, як хтось намагатиметься щось вирішуватиме за неї.

Зрозуміло, що в України – маскималістські цілі в цій війні, але очевидно, що вони не завжди збігаються з цілями наших партнерів. Зокрема, тому нам і допомагають зброєю так неквапливо.

Політика є простою тільки в художніх фільмах та в деяких текстах в «телеграмі». Ми маємо формувати свій порядок денний і доводити власну суб’єктність, чого нам з різних причин не вдавалося багато років. Якби ми не вимагали (саме вимагали) надати певні види озброєння, нам би їх врешті-решт і не надали. Певні вироби, які навіть не обговорювались ще у січні до війни, і навіть у лютому, коли вона вже почалася, опинились у нас на озброєнні у квітні-травні.

Ми не маємо робити невиправдано різких кроків, що могли б поставити під сумнів наші стосунки з партнерами, але при цьому не маємо боятися висловлювати власну точку зору чи зазирати комусь у рота. Урешті це – наша війна, бо воює Україна, і наші партнери (при всій повазі до них та вдячності до їхньої підтримки) для нас саме партнери, а не союзники. Дуже складно вибудовувати стосунки, аби отримати максимальний зиск від партнерства, зберігши суб’єктність і не зіпсувавши відносин. Але в цьому і полягає ефект справжньої політики.

Наразі лунає дуже багато оцінок, коли саме і чим завершиться війна. Кому саме ви довіряєте в цих прогнозах і які у вас самого думки з цього приводу?

Неможливо  заздалегідь передбачити деталі кінцевого результату, якщо ти не мольфар. Проте можна прогнозувати сценарії. Політика і тим більше війна – це історія з багатьма обставинами і факторами, велика кількість яких від нас не залежить. Є речі, які не вписувалися в прогнози, але з’являються і змінюють ситуацію докорінно. Тому робити висновки, що вона закінчиться тим-то і тоді-то, дещо легковажно. 

Можна будувати сценарії до певної точки, а потім вже дивитися далі. Я прогнозував, що найменше до середини літа можна буде робити висновок – чи війна буде тривалою, чи вдасться Україні перехопити ініціативу. Наприкінці літа стало зрозуміло, що восени ми, скоріше за все, ініціативу перехопимо і ця війна точно не закінчиться цього року.

Звісно, я, як і будь-який українець, впевнений у нашій перемозі. І вважаю, що перемогою для нас буде повне відновлення територіальної цілісності. Але коли це відбудеться і якою ціною... Якщо говорити про короткостроковий сценарій, то вважаю, що взимку відновляться наступальні дії, – причому це спробують робити і ворог, і ми. Наскільки вони будуть успішними, залежатиме від ресурсів сторін. Далі – спираючись на те, кому вдасться розвинути свою ініціативу, можна буде говорити про те, чи ця війна триватиме до кінця наступного року, чи вона, на жаль, буде більш тривалою.

«З 24 лютого всі тертя і нез’ясовані питання у «Голосі» відкладені»

Є багато свідчень того, що за попередніх часів українська армія цілеспрямовано розвалювалася, через що виявилась мало готовою до російської агресії. Чи є в вашому комітеті ініціативи щодо розслідування діяльності колишніх міністрів оборони, чи зараз це вже не на часі?

Це питання скоріше до Державного бюро розслідувань, Служби безпеки, Офісу генпрокурора. Бо вважається, що Верховна Рада у нас займається всім і щоб не сталося, вона в усьому винна. Припустимо, вона створить ще одну тимчасову слідчу комісію з цього приводу, але все одно наслідками роботи цієї комісії мають займатися відповідні компетентні органи.

Добре, тоді про те, що стосується Ради. Парламент на своєму останньому пленарному тижні цього року посилив кримінальну відповідальність бійців ЗСУ за невиконання наказів керівництва, що викликало хвилю невдоволення та критики. Чи дійсно це був настільки терміновий законопроєкт, що його треба було проголосувати одразу в цілому?

Одразу зауважу, що це була ініціатива не Верховної Ради, а військового керівництва. Чи є така потреба? За словами військових, є потреба підвищення дисципліни, бо існують випадки невиконання наказів, є проблема самовільного залишення частин. І в цьому значна частина депутатів, незалежно від партійної приналежності, з військовими солідарна. Але постає інше питання – чи має це набувати настільки жорстких форм? Вважаю, що ні. І наша фракція була єдиною, яка була проти того, аби відповідний законопроєкт голосувався одразу за основу і в цілому. Ми пропонували перед другим читанням внести правки, аби закон став інструментом встановлення справедливості, а не каральним засобом.

Система відповідальності у Збройних силах має бути достатньо жорсткою, але не невиправдано жорстокою. Зараз єдиний можливий варіант – вносити зміни в цей закон вже після підпису президента. Якщо він, звісно, його не заветує.

Ви зараз згадали про фракцію «Голос», яку стрясали скандали, як про єдине ціле. Війна якоюсь мірою нівелювала ваш розкол?

Про партію мені говорити складніше, бо я не є її членом. У фракції були дискусії і суперечки, і, можливо, у нас залишилися якісь незакриті гештальти. Але з 24 лютого всі тертя і нез’ясовані питання відкладені. Частина непорозумінь під час цих десяти місяців стерлася, а решту залишаємо на «після перемоги». Зараз ми існуємо, як колектив людей, які однаково заточені на допомогу державі та Збройним силам, у першу чергу.

Ваша фракція зараз приймає єдине рішення, як голосувати за те чи інше питання?

У нас існує постійний механізм комунікації, обміну думками та вироблення позиції. В абсолютній більшості питань «Голос» голосує одностайно. Є питання, стосовно яких фракція має різні думки, але такі вільні голосування є у всіх фракцій.

Питання навіть не як до політика, а як до відомого політичного аналітика. Як би ви оцінили загальну ситуацію в парламенті воєнного часу, коли є кульгава монобільшість, якій постійно не вистачає власних голосів, депутатські групи, зокрема, з колишніми «ОПЗЖшниками», та інші фракції (той же «Голос»), які допомагають голосами? До чого така конструкція, яка нагадує парламентське болото, може призвести у подальшому?

Я б не назвав це ані болотом, ані конструкцією. У принципових питаннях монобільшість як голосувала одностайно, так і продовжує. У них просто інколи буває проблема з кворумом, коли депутатів фізично немає в залі.

Воєнний стан, хочемо ми того, чи ні, накладає обмеження на все. І цей парламент є парламентом воєнного стану з усіма недоліками та перевагами. Переваги полягають в тому, що набагато менше місця залишається для політиканства. У такому стані парламент є більш мобільним і питання, які раніше могли ухвалюватись довше, зараз ухвалюються швидше. Дуже рідко (особливо це проявлялося на самому початку війни) до порядку денного потрапляють питання, які не отримують згоду керівників усіх фракцій. 

Недоліки ж у тому, що набагато менше часу залишається, власне, для парламентаризму. Прикриваючись вимогами війни, інколи пропонуються сумнівні ініціативи й сумнівні рішення. Поки що ці проблемі є тактичними, але питання в тому, аби вони не пустили корені і не забуяли по завершенню війни.

Павло Вуєць, «Главком»