Війна в Україні – кінець романтизму в світовій енергетиці

Інтерв’ю з Тедом Нордхаусом, засновником і виконавчим директором The Breakthrough Institute – центру екологічних досліджень, розташованого в Окленді, Каліфорнія.

Тед Нордхаус вважає, що війна в Україні знаменує завершення «епохи після холодної війни»
Фото 3blmedia.com

Яким є історичний зв’язок між економічною потужністю держав та викопним паливом?

Модернізація – це чудовий період, що триває останні пару сотень років. Це розвиток технологічної цивілізації, неймовірний розквіт індивідуальності, свободи втілювати різноманітні плани у життя – ті, які раніше видавалися просто немислимими. Все це стало можливим завдяки викопному паливу. Сучасне технологічне суспільство побудоване на ньому і досі сильно від нього залежить. Близько 80% загальної первинної енергії в усьому світі надходить саме з викопного палива.

Людство також розробило кілька інших технологій, які дозволили нам отримувати 20-25% глобальної первинної енергії з невикопних джерел: сонячна, вітрова, ядерна та енергія гідроелектростанцій. Усі ці речі насправді є наступним кроком до ліквідації залежності від викопного палива. Проте ми ще далекі від заміщення ними 80% енергії від викопного викопного палива. Отже, найближчим часом людство точно не зможе відмовитися від його використання, протягом значного періоду.

Чи справедливо сказати, що війна в Україні прискорила перехід до зеленої енергетики? І чому ця зміна не відбулася раніше?

Я вважаю, що війна в Україні знаменує собою кінець того, що я називаю «епохою після холодної війни». Ця епоха тягнеться від Другої світової до 1990-х і розпаду Радянського Союзу. Дипломатія, розробка ресурсів, геополітичні конфлікти в усьому світі так чи інакше пов’язані з боротьбою між Радянським Союзом та радянською орбітою союзників з американо-західноєвропейською стороною.

Популярність літію як енергоносія зростає з року у рік
Фото ochv.ru

З першої половини 1990-х почався період, що характеризується набагато меншою кількістю конфліктів, гарячих і холодних війн. Він тривав близько 30 років і ознаменувався розширенням глобальної торгівлі та глобальною економічною інтеграцією. У США та Європі існує багато аутсорсингу виробництва, у тому числі виробництва енергії. Кожен, хто бажає, може придбати нафту на Близькому Сході, природний газ з Росії, батареї та сонячні панелі у Китаї. Панувала думка, що у цій інтегрованій глобальній економіці є можливість укладати різні договори, щоби зробити світ кращим. Основною ідеєю було те, що всі збираються разом і домовляться про глобальні правила, яких усі потім дотримуватимуться. Проте насправді це не працює і особливо такий підхід є неефективним у питаннях збереження клімату.

Німеччина може витратити кілька трильйонів доларів на свій запланований частковий перехід на сонячну та вітрову енергію. У той же час вона закриває свої атомні електростанції і таким чином, по-перше, стає більш залежною від видобутку та використання власного бурого вугілля, а це дуже брудна форма енергії, а по-друге, стає залежною від імпортованого російського газу. Немає жодного геополітичного чи економічного імперативу. Німеччина багата, частина населення, (а отже, потенційних виборців) не схвалюють ядерну енергетику і у них є фантазії щодо функціонування всієї країни виключно на енергії вітру і сонця. Тим часом можна підключити пару трубопроводів з Росії і енергетична економіка продовжить працювати.

Так чи інакше те саме відбувається в усьому світі. Багато країн говорять про енергетичний перехід, на ці технології витрачається багато грошей і у них є реальні переваги. З одного боку, йдеться про справжні технологічні інновації. З іншого боку, технологічні можливості для них забезпечує авторитарний, меркантильний режим у Китаї, який використовує примусову працю у трудових таборах на північному заході країни для виготовлення кремнію та сонячних панелей. Тож частина історії, про яку ніхто насправді не любить говорити, полягає у захопленні ринків авторитарним режимом з меркантилістичною промисловою політикою та величезними обсягами використання брудної енергії, що були створені завдяки попиту Заходу.

У підсумку ситуація така: багато грошей витрачається на дуже утопічні енергетичні концепції, які у реальності не можуть працювати так, як вони концептуалізовані. Це підтверджують досі величезні обсяги використання викопного палива. Отже, великого прогресу у запобіганні викидам досягнути не вдасться. Тепер, коли нам потрібно стати незалежними від російського газу, передавати свою економіку чистої енергії на аутсорсинг Китаю, більше не здається гарною ідеєю.

Я думаю, що нова ера ознаменується великими інвестиціями: як у забезпеченні необхідних ресурсів викопного палива – зокрема на Заході, так і у технології та інфраструктуру, спрямовані на те, щоби стати менш залежними від викопного палива. Ми почнемо виробляти більше ядерної енергії. Ми побачимо набагато більше інфраструктури для підтримки змінних систем відновлюваної енергії. Я думаю, що Захід докладатиме чималі зусилля щодо закупівлі як палива, так і технологій, які були передані на аутсорсинг протягом цього періоду глобальної економічної інтеграції, який зараз добігає кінця.

Якщо ми хочемо відійти від газу, нам доведеться використовувати інші джерела енергії. Візьмемо, наприклад, літій, якого країни Латинської Америки, наприклад Чилі і Болівія, мають величезну кількість. На вашу думку, з новими енергетичними перевагами, чи отримають якісь країни геополітичну чи просто економічну перевагу, яку раніше неможливо було уявити?

Я дещо інакше на це дивлюся. Я маю на увазі, звісно, що всі нації певною мірою є геополітичними акторами. У Болівії багато літію. Рішення для них полягатиме у тому, яким буде ланцюжок поставок в інші країни їхнього літію. Частиною того, що визначатиме цей вибір, буде те, хто надасть їм такі можливості, замість того, щоби просто викопати літій із землі та відправити його на державний завод у Китаї чи завод Tesla у Неваді. Я вважаю, що якщо Захід хоче, щоби Болівія була частиною «нашого світу», він повинен подумати про те, як інтегрує цю Болівію у західні логістичні ланцюги, створюючи нові робочі місця та можливості для розвитку їхньої внутрішньої економіки.

З ваших міркувань можна зрозуміти, що викопне паливо ще буде частиною «енергетичного ландшафту» протягом тривалого часу. ЄС озвучив мету стати незалежним від російського газу задовго до 2030 року. Чи це реально?

Можливо. Для цього має статися кілька речей.

Я думаю, що західні країни використовуватимуть набагато більше теплових насосів для опалення приміщень. Німеччина та деякі інші країни вже починають спалювати більше вугілля, що не сприяє енергетичному переходу. А що сприяло б? Перезапуск їхніх АЕС. Східна Європа та Франція почне виробляти більше ядерної енергії. Велика Британія вже взяла на себе деякі значні зобов’язання щодо нової ядерної енергії.

Британія планує значно розширити свої ядерні потужності до 2050 року
Фото Finbalance

Одним зі способів, яким європейці могли би показати свою відданість питанню збереження клімату на глобальній арені, стала би стратегія скорочення фінансування розробки викопного палива в Африці та інших бідніших частинах світу. Але зараз, коли Європа зрозуміла, що в Африці багато природного газу, і коли вона хоче відмовитися від російського газу, африканські родовища, звісно, їй потрібні. Отже, найближчим часом ми побачимо активну розробку африканських родовищ та побудову трубопроводів та інших форм інфраструктури для доставки газу до Європи. Якщо це буде зроблено прозоро і справедливо, це також дозволить використовувати достатню кількість нового газу в Африці, яка вкрай потребує більше палива. У той час як Європа намагається відмовитися від газу, багато країн Африки повинні отримати газ з різних причин, які пов’язані тим, що вони знаходяться на іншому етапі економічного розвитку та модернізації.

Таким чином, можливо стати повністю незалежними від російського газу до кінця десятиліття. У Європи може просто не бути вибору. Водночас це не означатиме, що Європа у принципі відмовиться від газу – вона просто буде його отримувати з інших ринків.

ЄС також нещодавно заявив, що на заміну російському газу вони у короткостроковій перспективі почнуть імпортувати газ з інших країн. Як довго, на вашу думку, Європі потрібно буде імпортувати газ?

Я думаю, що Європа протягом десятиліття могла би відмовитися від переважної кількості газу для виробництва електроенергії. Якась комбінація більшої кількості відновлюваної енергії, ядерної енергії і, очевидно, вони могли би спалити більше вугілля – чого, сподіваюся, вони не зроблять. Електрифікація достатньої кількості опалення приміщення зменшує залежність від газу.

Ви скажете про те, що є ще водень? Але інфраструктура для його використання дуже дорога!

У промисловості, приміром, виробництві добрив, швидко позбутися газу буде набагато важче. Тут повна відмова від газу можлива не раніше 2050 року. На мій погляд, вкрай малоймовірно впоратися з цим до 2030 року.

Те, що відбувається в Україні, жахливо. Існують величезні загрози ескалації війни, і це матиме величезні наслідки для глобальної продовольчої безпеки, і не тільки. Але це також створює унікальну можливість прискорити відхід від викопного палива. Але ми не повинні обманювати себе, зміна клімату – далеко не єдина проблема, з якою сьогодні стикається світ. Війна має нагадати західному світу, що не можна бути маніакально одержимими ризиками, пов’язаними лише зі зміною клімату, які насправді, здебільшого, не є екзистенційними ризиками – і ігнорувати весь комплекс можливих проблем, як от ризики, пов’язані зі збройними конфліктами, бідністю тощо.

Інакше ми можемо знову опинитися у ситуації, у якій зараз перебуває Європа, яка дійсно забула про інші виклики. Західна Європа, яка намагається протистояти війні, розв’язаній Росією, досі надає мільярди доларів на фінансування війни через залежність від російського палива. У сучасних, розвинутих західних суспільствах екологічні дискурси завжди відігравали важливу роль. І вони ж несуть втрати для світу, якщо ми зосередимося виключно на них.

Джерело: Raeson

Переклад: Наталія Сокирчук, «Главком»