Жодна каденція ізраїльського парламенту за останні 15 років не досиділа до кінця
Розмови про перехід до парламентської республіки жвавішають в Україні щоразу у виборчий період. Прихильники цієї форми правління вважають її оптимальної для нашої держави. Але перш, ніж втілити ідею в життя, варто вивчити чужий досвід. Приклад Ізраїлю, парламентської республіки, дозволяє зрозуміти, які наслідки може мати такий перехід.
9 квітня в Ізраїлі відбулися дострокові вибори до Кнесету у зв’язку з розпадом коаліції. Історик, політолог, керівник міжнародної Групи моніторингу прав національних меншин В'ячеслав Ліхачов каже: попри майже однаковий розподіл голосів між двома найбільш популярними лівоцентристською та правоцентристською силами було очевидно, що формувати коаліцію буде остання з них – партія «Лікуд». Вона це була здатна зробити, як і в парламенті попереднього скликання, завдяки невеликим правим та ультраправим фракціям-сателітам.
Але протягом встановленого законом строку сформувати коаліцію у чинного прем’єр-міністра і лідера «Лікуд» Беньяміна Нетаньягу не вдалося. Вперше в історії країни новий склад парламенту виявився неспроможнім сформувати уряд. Тому у ніч на 30 травня парламент Ізраїлю саморозпустився. Було призначено повторні дострокові вибори на 17 вересня.
Чому не вдалося сформувати коаліцію, адже передумови для об’єднання були?
Причиною став один із найзначніших внутрішньополітичних конфліктів — між клерикальними та секуляристськими колами. «Лікуд» не зміг запропонувати базу для консенсусу між ультраортодоксальними релігійними партіями і світськими націоналістами. Ультрарелігійні партії трохи укріпили своє становище на виборах 9 квітня, та були налаштовані посилювати свої позиції у коаліції. А представники світського націоналістичного табору, в першу чергу партія російськомовних ізраїльтян «Наш дім Ізраїль» під керівництвом Авігдора Лібермана, навпаки, почала наступ на інтереси ультрарелігійних партій.
Компромісу досягти не вдалося, в першу чергу, через непоступливу позицію Лібермана. Коли його вимоги не було задоволено, він вирішив: його партії вигідніше не дати сформувати коаліцію і знову відправити парламент на дострокові вибори, ніж поступитися однією зі своїх вимог.
А що це за пункт?
Тут треба розрізняти формальні вузькі питання і більш глобальні, які за ними стоять. Формально йшлося про питання призову до армії учнів релігійних навчальних закладів. В Ізраїлі строкова призовна система служби в армії. Там служать і юнаки, і дівчата, але деякі категорії населення при цьому не підлягають призову. Це, наприклад, арабське населення. Напевно, це не дуже добре з точки зору рівності прав та обов'язків в суспільстві, але значна частина арабського населення з моменту заснування Ізраїлю не дуже лояльно ставиться до єврейської держави. Правда, частина арабського населення проходить службу в армії на добровільній основі. Це як правило представники меншин всередині арабської спільноти, наприклад араби-християни, а також друзи та бедуїни. Але в цілому араби не підлягають призову. Також не проходять обов’язкову строкову службу єврейські ультраортодоксальні релігійні юнаки і дівчата. Партії, які відстоюють інтереси цього сегмента суспільства вважають, що в армії неможливо дотримуватися всіх розпоряджень та заповідей, яких повинна дотримуватися релігійна людина. З ортодоксальної точки зору, основною функцією справжнього релігійного єврея є дотримання заповідей, а все інше вторинне. Відповідно, якщо немає такої можливості в армії, то армія не так вже й важлива. Треба ще зауважити, що на момент створення Ізраїлю ультрарелігійна частина населення, харедім, як їх називають, була кількісно незначна. Після знищення майже всієї східноєвропейської традиційної релігійної частини єврейського народу для тільки-но створеної держави було важливо зберегти ось цей зв'язок зі своєю традиційною культурою, не втратити її зовсім, в тому числі заради релігійної ідентичності. Бен Гуріон та інші батьки-засновники Держави Ізраїль пішли на такий крок назустріч релігійному сегменту в суспільстві, щоб зберегти безперервну традицію релігійної освіти, релігійного знання. Тому молодих людей, які обирають йти вчитися в релігійний навчальний заклад, а це майже всі ультраортодоксальні юнаки, не призивають до армії. Так склалося історично. Але з тих пір, за 70 років, в силу високої народжуваності цей релігійний сегмент значно зріс. На сьогодні йдеться вже не про таку й незначну частину суспільства. Ці люди вчаться, отримують державні дотації, та не служать в армії.
Це викликає деяку напругу і почуття несправедливості у секулярної частини ізраїльського суспільства. Ці громадяни несуть на собі тягар трирічної армійської служби, яка часто пов'язана з небезпекою для життя, і при цьому бачать, як інша частина соціуму в цей час живе за рахунок їхніх податків. Кілька років тому Верховний суд справедливості, вища судова інстанція в Ізраїлі, ухвалив рішення, згідно з яким обов'язки в суспільстві повинні бути рівними. З тих пір вже не перший уряд намагається знайти алгоритм, який дозволив би залучати молодих людей з ультраортодоксального релігійного сегменту суспільства до служби в армії. У свою чергу, цей релігійний сегмент чинить цьому серйозний опір. Збільшення кількості ультраортодоксального населення означає і більше голосів виборців, а відповідно і більше місць релігійних партій в парламенті та уряді. Голосуючи за ультрарелігійну партію, ця частина суспільства гарантує представництво своїх інтересів в Кнесеті. Це представництво поступово збільшується. Останні уряди в Ізраїлі були правими і включали релігійні партії в коаліції. Ці релігійні партії, не дивлячись на згадане судове рішення, продовжують на рівні законів відстоювати інтереси своїх виборців. Це якоюсь мірою чесно, але сприймається в усьому суспільстві неоднозначно.
За ось цим конкретним питанням про призов в армію стоїть більш широка напруга між світським і ультрарелігійним сегментами в ізраїльському суспільстві. Ультраортодоксальні молоді люди, які не працюють або мало представлені на ринку праці, вчаться в навчальних закладах за рахунок бюджету. При цьому релігійні середні школи, отримуючи державні дотації, можуть взагалі не викладати значну частину світських предметів, таких як математика або іноземні мови, тому що це не потрібно для подальшого вивчання Тори. Світське населення цим незадоволене. Різні економісти роблять критичні прогнози про те, що економіка Ізраїлю вже втрачає свій темп і прийде до неминучої кризи через оцей природній процес — зростання релігійного сегменту в суспільстві. З іншого боку, ультраортодокси вважають: якщо ми живемо в країні Ізраїль і всі тут євреї, то єврейський релігійний закон повинен поважатися. Наприклад, одне з питань, які розвалили попередню коаліцію, був ремонт на залізних дорогах у суботу. Релігійні політики говорили, що це не припустимо, що ремонтні роботи повинні проводитися в будні. Нагадаю, юдаїзм забороняє працювати по суботах. Як люди будуть добиратися на роботу — це не так важливо, дотримання заповідей важливіше.
Хиткий статус-кво між світською та релігійною складовими в останні роки розхитується. І Ліберман на цих коаліційних переговорах зробив його своїм прапором. Він зробив акцент на тому, що він відстоює інтереси світської частини суспільства. Він не пішов ні на які компроміси. Як раз релігійні партії були готові до поступок заради формування коаліції. Але Ліберман жорстко уперся. А без нього коаліції не виходило. Не вистачало буквально одного мандата без його партії. Тому Кнесет пішов на дострокові вибори.
Прохідний бар'єр там близько 3%. На наступні вибори все залишається так само чи буде спроба змінити законодавство, щоб відсікти маленькі партії?
Це питання в Україні дуже цікаве і актуальне, тому що в нас теж є розмови про необхідність зниження електорального бар'єру. В Україні є також розмови про те, що президентська модель, де все залежить від однієї людини, для нас несе великі ризики авторитаризму, який ми вже бачили в нашій недавній історії. І парламентська модель, яка базується на певному консенсусі між різними групами в суспільстві, більш стійка, і начебто вона гармонійно буде представляти інтереси суспільства в усіх органах влади. От саме Ізраїль є такою сильною парламентською моделлю, де лідер партії-переможниці, він же лідер фракції, що сформував коаліцію, автоматично стає прем'єр-міністром. Є президент, але він обирається в Кнесеті та його влада номінальна. І при цьому в Кнесеті представлені найрізноманітніші групи суспільства: релігійні ультраортодокси, араби, антиклерикальні ліві, світські секулярні праві націоналісти. Це за рахунок низького бар'єру — 3,25% голосів. Це чотири депутати в Кнесеті – мінімальна фракція. У Кнесеті депутатів не так багато, всього 120, для формування коаліції достатньо 61. Але як це виглядає на практиці? І тут ізраїльський приклад може бути показовим для України. Не завжди парламентська система з низьким електоральним бар'єром, яка забезпечує представленість різних сегментів суспільства, є конструктивною. Так, дійсно, таким чином якоїсь загрози узурпації однією з сил не виходить. Ніколи в ізраїльській історії жодна політична сила не спромоглася сформувати більшість самостійно. Вона завжди формувала коаліції. Вони були більш широкими і стійкими, чи вузькими і хиткими, як в останні роки, але тим не менше, там завжди були представлені різні групи суспільства. Практика показує, що знайти консенсус між цими різними групами буває дуже непросто. Є ситуації, коли досить виходу навіть одного депутата з коаліції, або фракції з 4-5 чоловік, для того, щоб коаліція розвалилася і парламент пішов на дострокові вибори. Тобто у маленьких партій, які отримали незначну, порівняно з іншими політичними силами, підтримку виборців, відкриваються дуже широкі можливості для шантажу правлячої партії.
На останніх виборах 11 політичних партій подолали бар'єр. Це багато. Кожна фракція з 4-6 депутатів, які претендують на проходження в коаліцію, по суті, володіє «золотою акцією», щоб диктувати умови цій коаліції. Це можуть бути посади в уряді, якісь шматки «фінансового пирога» при розподілі бюджету, якісь принципові закони. І коаліція вся в цілому змушена йти на поступки невеликим фракціям, для того, щоб взагалі відбутися і працювати. Уже понад 15 років жодна каденція парламенту не відбулася повністю, всі вибори були дострокові. Ситуація, при якій зараз коаліція не змогла сформуватися, і були призначені позачергові дострокові вибори, звичайно, унікальна, але в цілому ця система є досить нестійкою. При цьому оскільки основні політичні сили залишаються тими ж. Чинний прем'єр-міністр Беньямін Нетаньягу вже побив рекорд перебування при владі на посаді прем'єра. Виходить, що в такому хаотичному русі серед дрібних партій, великі політичні сили залишаються більш-менш стало при владі. Нетаньягу безперервно займає крісло прем'єра вже понад 10 років. При цьому працездатність парламенту вкрай низька через постійні погрози, шантаж. Приймати якісь принципові рішення в цій ситуації вкрай складно. Мені здається, для України це може бути показовим прикладом, який заслуговує на увагу.
Якщо говорити про наступні вибори, які повинні пройти вже у вересні, чи змінить свої позиції діючий прем'єр?
За приблизними прогнозами, «Лікуд» залишається провідною політичною силою, і Беньямін Нетаньягу має всі шанси після 17 вересня знов отримати право формувати коаліцію. Якісь принципові зміни в уподобаннях виборців навряд чи відбудуться. Але деякі незначні зміни можливі. На попередніх виборах до парламенту йшла помірковано-релігійна націоналістична партія «Нові праві», їй не вистачило буквально 1,5 тис. голосів виборців, щоб здолати бар'єр. У вересні вони мають шанси здобути фракцію. Крім того, Ліберман за рахунок своєї позиції, яка виглядає принциповою, може отримати ще трохи більше голосів. Але загальний розподіл сил в парламенті залишається тим же. Тут є всі шанси на те, що новий парламент опиниться у тому ж глухому куті, в якому і цей.
Якщо десятиліттями основний розкол в ізраїльському суспільстві був між правими і лівими. Праві ті ліві в ізраїльських реаліях відрізняються ставленням до вирішення конфлікту із палестинцями. То зараз відбуваються зміни. Фактор зовнішньої загрози відходить на другий план. Зараз існуванню Ізраїлю нічого не загрожує. У нього найсильніша армія на Близькому Сході. Є, звісно, терористи, але вони не є якимсь екзистенціальним викликом для держави Ізраїль. Напевно, ніколи за весь час існування Ізраїлю зовнішньополітичне становище не було настільки сприятливим для нього.
І ось, в цьому контексті на поверхню виходять протиріччя, які раніше в суспільстві згладжувались головним, зовнішнім викликом.
Один з цих факторів, і напевно найголовніший, напруженість між світськими і релігійними тенденціями в суспільстві. Ця конфронтація має тенденцію наростати.
Технічний вихід і формування коаліції після 17 вересня можливі. В принципі, і за результатами голосування 9 квітня можна було сформувати широку коаліцію з залученням основної опозиційної сили. «Лікуд» та основний його опонент лівоцентристського спрямування блок «Кахоль-лаван» (біло-блакитні, за кольорами національного прапора) отримали рівну кількість мандатів, по 35. Формування широкої коаліції вирішило б усі питання, в тому числі і з шантажем з боку дрібних партій. Опція широкої коаліції — це можливий вихід з того ж тупика, в який ізраїльський парламент може знов потрапити після виборів 17 вересня. Але є ще одна проблема.
У нас трохи ідеалізоване уявлення про ізраїльське суспільство: суспільство вільної демократії, попри зовнішню загрозу; суспільство розвинутої економіки, передових технології; суспільство добробуту. Це, з одного боку, правда. Але з іншого – є тліючі проблеми. Серед іншого, це проблема корупції. Чинний прем'єр перебуває під слідством у кількох справах про зловживання владою, надання державних преференцій певним комерційним структурам. Органи прокуратори в одному кроці від пред'явлення звинувачень. Від нового складу парламенту Беньяміну Нетаньягу потрібні, у тому числі, деякі законодавчі зміни, які забезпечать йому імунітет на посаді. Це одна з причин, з якої він не готовий був формувати широку коаліцію за результатами виборів, які пройшли зараз. Судячи з усього, ця проблема нікуди не дінеться і буде висіти «дамокловим мечем» над Нетаньягу і далі. Дрібні праві партії, які хотіли створити з Нетаньягу правоцентристський уряд, були готові підтримати законодавчі зміни, щоб забезпечити йому мунітет. «Біло-голубі» до цього готові.
Кількість шанувальників «релігійних» партій в Ізраїлі на сьогодні зростає? Це ж гарна можливість «відкосити» від армії.
Так. Це залежить від демографічної ситуації. Ультраортодоксальна частина суспільства, дотримується релігійних приписів і заповідей, тому харедім мають багатодітні родини. Відповідно, зростає кількість голосів. Але мова не йде про те, що це хороший «відкос» від служби в армії. У молодих людей, які навчаються в релігійних школах та виховуються в досить замкнутому і ізольованому від навколишнього суспільства середовищі, просто в голові в принципі немає такої опції. Вони справді цілком налаштовані на те, що їх шлях самореалізації — це гарна релігійна освіта. Це те, чим вони повинні займатися, це орієнтири, в яких вони виховуються.
З точки зору суто раціональних міркувань, для них було б вигідніше вчитися у школі зі світськими предметами, отримувати нормальний атестат зрілості. У значної частини релігійних шкіл учні просто не отримують атестати зрілості, тому що не вчать потрібних для цього предметів. Власне кажучи, він їм і не потрібен, тому що вони не збираються йти далі в університети. Вони збираються залишатися в цій же системі релігійних навчальних закладів, де важливим є знання інших предметів. Це таке замкнуте середовище, воно засмоктує і самовідтворюється. В ньому мова не йде про якісь раціональні міркування. Раціональніше було б здобувати фах, жити не на соціальну допомогу або жебрацьку стипендію студенту з багатодітної сім'єю, а виходити на ринок праці. Зарплати в Ізраїлі хороші. Навіть не дуже висококваліфікований ринок праці є високооплачуваним. Більше того, в Ізраїлі зараз нестача робочих рук. Для уряду завжди був головний біль – як вивести релігійних ультраортодоксів на ринок праці, включити їх в економіку. Були різні програми, стимули для того, щоб вони отримували світські професії, виходили в суспільство, що для них з точки зору матеріального становища було б тільки краще. Але цінності цієї громади полягають в іншому. Ця громада досить дисциплінована. Слово релігійного авторитета значить для цього середовища дуже багато. Воно дуже тісно пов'язане між собою, дуже консолідоване, легко мобілізується і може відстоювати свої права не тільки на рівні виборів, але і багатотисячними демонстраціями, як це було, коли приймався закон про призов. Тобто, йдеться не про те, що люди просто не хочуть служити в армії. Йдеться про те, що всередині ізраїльського суспільства є значний сегмент, який за своїм способом життя, за своїм рівнем освіти і за своїми цінностями значно відрізняється від всього суспільства. Це, за різними підрахунками, біля 10-12% від усього населення, і цей сегмент він зростає.
Ізраїль – країна, яка постійно у стані війни. І якщо значна частина населення не проходить службу в армії, вона буде безпорадною?
Якщо дивитися на речі прагматично, то безпосередньої загрози від того, що харедім не служать в армії, немає. Зараз призовна система виконує швидше соціальну функцію, ніж безпосередньо забезпечує обороноздатність країни. Ізраїль міг би бути настільки ж ефективним у військовому сенсі з невеликою професійною армією. Ізраїль навчився ефективно воювати маленькими військовими підрозділами. Він перемагає за рахунок значної технологічної переваги. Чисельність регулярного складу армії та кількість призовників особливої ролі сьогодні не грає. Строкова служба в армії скоріше виконує функції соціалізації, допомагає входженню молодих людей у світ. Колишні товариші по службі — значний соціальний капітал, який допомагає в кар'єрі і житті. Це міцні зв'язки, колектив, який тебе підтримує. Йдеться якраз про те, що для релігійних молодих людей служба в армії була б якимось вікном у великий світ, для того, щоб подивитися, як взагалі живе ізраїльське суспільство за межами їхньої ультраортодоксальної громади. Значною мірою саме тому старше покоління і релігійні авторитети не готові відпускати молодих у цей великий світ з усіма його спокусами, з усією його можливістю подальшої секуляризації. Є, до речі, значна частина соціуму, так звані сучасні ортодокси, або релігійні сіоністи – люди, які в своєму побуті дотримуються всіх заповідей іудаїзму, але при цьому включені у світський соціум, служать в армії, цілком успішні на ринку праці. Тобто не йдеться про те, що сама по собі релігія заважає інтеграції в суспільство. Йдеться про те, що є замкнуті ультраортодоксальні релігійні спільноти, які дуже не хочуть розкриватися, не хочуть втрачати монопольний вплив на свою молодь. Але посилення таких спільнот веде до загострення конфліктів всередині ізраїльського суспільства.
Наталія Малиновська, «Главком»
Коментарі — 0