План «А» та план «Б» президента. Вирішальна битва ще попереду і її треба виграти
На початку грудня минулого року газета WSJ писала, що президент Зеленський тонко змінює свою риторику стосовно завершення війни з Москвою. Тепер він вказує на готовність припинити боротьбу за повернення окупованих Москвою територій в обмін на членство України в НАТО. Раніше ж він, нагадує видання, наполягав на тому, що його країна продовжить боротьбу аж до визволення всієї цієї території.
Не сприймаючи на віру таку оцінку, співставимо позицію президента, яка озвучувалася ним раніше, зокрема при презентації «Української формули миру», із тими, що пролунали наприкінці минулого – на початку нинішнього року.
Під час презентації на Саміті лідерів G20 у листопаді 2022 р. Зеленський, зокрема, наголосив, що Москва має вивести всі свої війська та збройні формування з нашої території і жодних компромісів у цьому зв’язку Києву пропонувати не варто. Також він застеріг учасників саміту стосовно того, що Москва «просто хоче вкотре обманути всіх вас, обманути світ і заморозити війну».
Зазначена позиція неодноразово повторювалася президентом пізніше. Навіть на початку жовтня минулого року він наголошував у своєму відеозверненні, що надійний мир в Україні можливий лише на основі міжнародного права і без будь-якої торгівлі суверенітетом чи територіями, як це й передбачено «Формулою миру». Назвемо цей підхід планом «А».
Тепер розглянемо деякі заяви президента, зроблені ним наприкінці листопада минулого – на початку січня цього року. В ефірі Sky News він відзначив, що завершення «гарячої фази війни» та укладання угоди про припинення вогню могло б бути розглянуто Україною за умови надання її неокупованій частині членства в НАТО. При цьому Україна, згідно із Зеленським, ніколи не визнає приналежність окупованих територій Москві. Іншими словами, Україна готова припинити війну безвідносно до того, будуть звільнені всі її території чи ні. В інтерв’ю японському агентству Kyodo News у грудні минулого року президент вказав, що для звільнення непідконтрольних Києву українських територій потрібно буде знайти дипломатичні рішення.
Таке бачення шляхів врегулювання війни Зеленський загалом повторив і наприкінці січня. Під час зустрічі у Давосі з представниками Міжнародної медіаради він, зокрема, зазначив, що головним пріоритетом України є саме завершення активної фази війни. Президент також підкреслив, що ті українські території, які залишаться окупованими після припинення бойових дій, ні в якому разі не будуть визнані частиною Московії. Навіть у разі тиску усіх союзників. Для України окуповані території завжди залишатимуться українськими до моменту їхнього повернення під контроль держави.
Отже, у наведених вище заявах Зеленського, зроблених останніми місяцями, він прямо вказує на свою готовність до компромісу, до згоди на збереження Москвою контролю над частиною українських територій заради припинення воєнних дій. Звичайно ж, за певних умов, які, однак, не є предметом розгляду цієї статті, тому про них можливо поговоримо якось пізніше.
Таким чином, риторика президента Зеленського за останні місяці, з кінця осені минулого року, таки змінилася. І, на думку автора, це навіть не «риторика» і не «тонко», як пише WSJ. Бо змінився зміст і кардинально. Змінився сам підхід до вирішення питання завершення війни. Тепер президент декларує готовність до обміну українських територій на мир, готовність до «замороження» війни, можливість чого він раніше категорично заперечував.
Назвемо цей новий підхід планом «Б».
Утім, підходи, принципи та плани для того і виробляються політиками, щоб їх «тонко» змінювати відповідно до зміни політичної ситуації. Тож і нам, думаю, важливо зрозуміти не тільки те, що президент раптово і кардинально змінив своє бачення шляхів завершення війни, але й те, що саме могло підштовхнути його до цього кроку. Тим більше за умов, коли останній, м’яко кажучи, не є користується значною підтримкою українського суспільства. У цьому зв’язку нагадаємо, що станом на жовтень 2024 р. абсолютна більшість українців (58%) виступала проти будь-яких територіальних поступок в обмін на досягнення миру. Майже така ж абсолютна більшість (57%) навіть готова терпіти тягар війни стільки, скільки буде потрібно.
План «Б»: то звідки ж ноги ростуть?
Свою відповідь на питання щодо причин зміни риторики президента запропонувала газета WSJ у вищезгаданій статті. Вона припустила, що такими заявами Зеленський відреагував на неодноразові заклики до перемовин та поступок, які новообраний президент США Дональд Трамп робив упродовж усієї своєї передвиборчої кампанії. Президент України таким чином, так би мовити, солідаризувався із ними.
Що ж, може бути. Бо концентрація уваги Вашингтона на силовому тиску як засобі припинення війни несе в собі певну загрозу і для України. Є висока ймовірність ризику того, що у погоні за досягненням швидкого результату американський тиск буде спрямовано насамперед на Київ. Просто тому, що на нього натиснути легше ніж на Москву з огляду на значну залежність України від підтримки США у війні. Просто тому, що врегулювання конфлікту за рахунок жертви агресії та поступок саме з її боку давно вже є, по-суті, типовим для сучасної міжнародної практики. Згадаймо кіпрський, карабахський, придністровський, абхазький, південно-осетинський конфлікти, а також власний український досвід, починаючи з 2014 р. Скрізь «урегулювання» відбувалося саме таким чином.
Тож уберегтися від такого тиску чи хоча б послабити його на перших етапах перемовин, позначивши збіг позицій Києва і Вашингтона, було б логічним і правильним кроком. А там видно буде. Бо як то кажуть у народі, «обіцяти одружитися, не означає одружитися».
Може бути також, що зміна підходу є наслідком розвитку психологічної ситуації, тих настроїв, які панують у команді президента. Нагадаємо, що як писав Саймон Шустер у 2023 р., команда президента у своїй більшості у перемогу України не вірить. Тож мала час переконати у цьому й президента, підштовхнувши його до «замороження» війни. Короля ж, як відомо, грає почет.
Урегулювання конфлікту за рахунок жертви агресії та поступок саме з її боку давно вже є, по-суті, типовим для сучасної міжнародної практики
Своє пояснення причини зміни підходу надає і президент Зеленський. В інтерв’ю японському агентству Kyodo News Зеленський відзначив: «Нашій армії не вистачає сил для звільнення окупованих територій. Ми повинні знайти дипломатичні рішення». Ця ідея прозвучала і в ефірі Sky News. Там президент вказав, що Україна не може усунути російські війська з території, яку вони окупували на сході країни та в Криму.
Іншими словами, причини необхідності переходу від плану «А» до плану «Б» Зеленський вбачає у банальній нездатності української армії звільнити окуповані території. На перший погляд провал контрнаступу ЗСУ у 2023 р., а також їхня неспроможність у 2024 р. зупинити повзучий наступ Московії та стабілізувати лінію фронту здавалося б підтверджують правильність цієї тези. Але тільки на перший.
Оцінка стану справ на фронті: деякі історичні паралелі
Автор цього матеріалу не є воєнним експертом. Це, однак, геть не заважає поглянути на ситуацію загалом, так би мовити, з точки зору здорового глузду. За такого підходу відразу виникає два запитання.
По-перше, а чи дійсно ситуація на фронті є загрозливою, аж до катастрофічної, щоб погоджуватися на мир в обмін на території, на «замороження» війни, себто, будемо відвертими, на капітуляцію?
Найпростіший спосіб знайти наочну відповідь на це запитання – провести паралель між нинішньою ситуацією і якимись іншими історичними подіями, взяти їх за масштаб для більш об’єктивної оцінки сучасного стану справ. Для людини, що вийшла з радянської минувшини, сприйняття будь-яких більш-менш вагомих новин з фронту підсвідомо здійснюється через призму їхнього співставлення з подіями Другої світової війни, точніше того її періоду, що зветься радянською і російською пропагандою Великою вітчизняною війною (ВВВ). Тому спробуємо це зробити.
Ось скоро виповниться третя річниця повномасштабного вторгнення московської орди. У перекладі на хронологію ВВВ це літо 1944 року. На той час, за три роки, що пройшли, територія колишнього Союзу була вже майже повністю звільнена від німецько-фашистських окупантів, які перед цим «погрюкали» у двері самої Москви. Ще через кілька місяців радянські війська вже звільнили цю територію повністю. Це явно не наш випадок, у цьому порівнянні ми здорово програємо. Програємо попри те, підкреслю, що у перші місяці ВВВ трьохмільйонна і добре озброєна радянська армія, по суті, просто розбігалася, не бажаючи воювати. А українські військкомати у перші місяці війни були переповнені добровольцями, які бажали захищати Батьківщину.
А де у системі координат ВВВ ми знаходимося зараз? Схоже, що у важкому періоді літа 1942 р. (тобто через рік з початку німецько-фашистського вторгнення). Тоді після перемоги у битві за Москву (завершилася 7 січня 1942 р.) настав час значних поразок радянських військ у Керченсько-феодосійській та Харківській наступальних операціях. А що попереду? Схоже, що програна Воронезько-Ворошиловградська оборонна операція. Чи її аналогія ми оце зараз і переживаємо? Ну тоді у найближчій перспективі має бути щось на кшталт Сталінградської битва? Непроста перспектива, прямо скажемо, однак геть не програшна і тим більш не катастрофічна.
Наведена порівняльна аналогія не дає жодних підстав сумніватися у можливості перемоги України над московсько-фашистськими окупантами. Вирішальна битва ще попереду і її треба виграти. І це не настільки складно зробити, якщо почати нарешті належно на цю Перемогу працювати всім суспільством так, щоб три роки нашої війни перестали дорівнювати за своїми результатами всього на всього одному року тієї. Утім про цей аспект проблеми буде трішки детальніше нижче.
Не настільки складно зробити ще й тому, що поразки Києва на фронті сьогодні далеко не рівноцінні поразкам СРСР у 1942 р. Тоді ситуація для Радянського союзу дійсно була катастрофічною і однозначно набагато важчою та загрозливішою, ніж ми маємо зараз. Успіхи московсько-фашистських окупантів у 2024 р. і близько не стоять за своєю значимістю та масштабністю до успіхів окупантів німецько-фашистських у 1942 р.
Проілюструю це на простих наочних фактах. У підсумку минулого року Москва захопила ще від 2800 до 4168 км² української території. Багато це чи мало? Перша з наведених вище цифр еквівалентна 10% території Вірменії (найменша пострадянська республіка, площа 29 743 км²). Друга більша – 10% території Естонії (найменша країна Балтії, площа 45 227 км²). Тобто, виходить, що «друга армія світу» за цілий рік війни попри всі зусилля спромоглася захопити лише 10% чи то Вірменії, чи то Естонії! Так у масштабах України це взагалі десь лише 0,46-0,66% від усієї її території. На фоні 18-19% раніше вже захоплених Москвою земель такі відсотки виглядають доволі мізерним надбанням і аж ніяк не переконливою її перемогою. А тим більше не виглядають військовою катастрофою, яка вимагає переходу України до плану «Б».
А тепер давайте ще врахуємо ті людські втрати, якими заплатила Москва за ці «територіальні здобутки». Це більше 430 тис. вояків! Втрати минулого року, за оцінками міноборони Великої Британії, взагалі стали для Москви найбільшими від початку війни. Тільки у грудні 2024 р., на який припадає найвищий місячний показник, вона втратила понад 48,7 тис військовослужбовців. Нагадаю у цьому зв’язку, знову-таки як історичну паралель, що у підсумку розгромної для СРСР Керченсько-Феодосійської операції, яка тривала майже 5 місяців, людські втрати склали десь 130 тис. (без урахування військовополонених). Тобто на сьогодні втрати Москви на фронті вже певною мірою співставні із такими у Другу світову війну.
А ще ж можна згадати наш наступ на Курщині, який є такою собі ложкою меду у діжці дьогтю 2024 року. Утім оцінку цієї операції ЗСУ все ж давати поки зарано: вона ще не завершена.
Підсумок: цьогорічні московські завоювання – так собі, чесно кажучи, нема чим вихвалятися. Тому московитські z-блогери і шаленіють, починаючи «наїжджати» у критиці «успіхів» своєї армії персонально, хто б міг повірити, на Путіна. І якби йшлося не про втрати саме нашої землі і не про пролиту кров наших захисників на її кілометрах, то почувши про такі «успіхи» на фронті, можна було б лише знизати плечима.
Однак, це втрати української землі і за неї гинуть наші вояки, тому навіть наймізерніші відповідні цифри сприймаються надзвичайно болюче кожним з нас. І до того ж, ще й негативно впливають на психологічний стан суспільства, сіють у ньому зневіру та депресію, слугують джерелом пригнічення, розчарування та зневіри у перемозі. Особливо, звичайно ж, на фоні провалу нашого контрнаступу 2023 р., так бездарно розпіареного.
Що ж, можливо цей психологічний стан саме і підштовхнув президента до переходу до плану «Б». Бо складна для України ситуація на фронті дійсно посилює позиції Москви і послаблює позиції Києва у переговорному процесі.
Однак, у будь-якому випадку наведені порівняльні цифри, на погляд автора, чітко показують, що війна Україною геть не програна і невдачі воєнної кампанії 2024 р. не дають ні найменших підстав для відмови від подальшої боротьби, для капітуляції. Якими б гіркими не видавалися нам наші поразки, але вони і близько не стоять за своїми масштабами з переліченими вище битвами, програними Радянським Союзом у трагічному 1942 р.
Та навіть якби ситуація була геть катастрофічною, то варто нагадати собі вислів Черчіля: «безнадійна справа – це єдине, за що варто братися». Та й наше українське не забуваймо: «рабів до раю не пускають».
Тим більше, нема підстав говорити про неспроможність ЗСУ. Спроможності, може, немає сьогодні. Але це геть не означає, що її не буде й завтра. Просто, над цим треба працювати – наполегливо, послідовно, фахово, щоденно і щогодинно. Забути про вибори і працювати, зосередившись виключно на Перемозі!
Тепер щодо другого запитання, яке викликає теза Зеленського щодо нестачі у нашої армії сил для звільнення своїх територій. Воно звучить так: а чому цих сил у ЗСУ немає? У чому першопричина того, що на сьогодні на фронті ми маємо ситуацію, схожу на літо 1942 р., а не 1944 р.?
То які ж причини неспроможності ЗСУ звільнити нашу землю?
Президент Зеленський сам спробував дати відповідь також і на це запитання ще десь у середині минулого року. Згідно з ним, «найбільшою трагедією війни» є довгі затримки із постачанням озброєнь Україні нашими партнерами. Тоді ж президент також наголошував, що в Україні стоїть резерв, стоять 14 бригад, які неукомплектовані, у яких немає відповідної зброї. Тобто, Зеленський вбачає основну проблему у непостачанні Україні зброї.
Дійсно, ми знаємо, що Байден, який до остатнього дня свого президенства залишався беззастережно відданим «пакту з Путіним», постійно маніпулював поставками Україні американської зброї. Як відомо, навіть на кінець свого президентства він умудрився не поставити Україні озброєнь аж на $4 млрд, вже виділених Конгресом.
Однак, чи є це головною причиною складної ситуації на фронті, а також неспроможності нашої армії звільнити окуповані території? Ось американська сторона з квітня минулого року поновила надання Україні зброї. Десь там з осені і до кінця того року інтенсивність та номенклатура цих поставок постійно збільшувалися. То як це позначилося на фронті? А парадоксально позначилося. Темпи московського наступу і, відповідно, втрат Україною своїх територій постійно зростали. Таке враження, що зброя надходила їм, а не нам! Парадокс, що не кажи! І він чітко вказує: попри маніпуляцію з боку США поставками зброї, що, безумовно, негативно позначалося на боєздатності української армії, відсутність у неї сил для звільнення окупованих територій пов’язана зовсім з іншими причинами.
За оцінкою більшості вітчизняних та зарубіжних військових експертів (нікого з них цитувати не будмо, публікацій реально море), такою насамперед є нестача особового складу, неукомплектованості підрозділів, які безпосередньо беруть участь у військових діях. Грубо кажучи, на фронті нікому воювати ні кількісно, ні якісно. Саме тому, московські війська вже впродовж більш ніж пів року займають один крупний населений пункт за іншим на сході України. Причому, за однією і тією ж схемою, – оточуючи з флангів та прагнучи взяти у кільце. І протиставити ворогові Україні просто немає як, немає чим і ким маневрувати.
Ця нестача, пов’язана, як мінімум, з двома причинами. По-перше, з провалом мобілізації як такої. Не будемо перераховувати чинники, які призвели до цього провалу, їх достатньо багато.
По-друге, зі спрямуванням основного упору в мобілізації на, грубо кажучи, комплектуванні нових бригад резерву, а не поповнення тих, які воюють. Завдання щодо такого комплектування навіть увійшло у План перемоги, озвучений президентом у Верховній раді 16 жовтня 2024 р. І це при тому, що впродовж всього минулого року проти такого підходу не виступав мабуть лише лінивий з військових експертів.
Нещодавно Зеленський таки тимчасово припинив цю практику. Однак, не у зв’язку із зауваженнями та пропозиціями експертів, а, згідно з The Economist, внаслідок скандалу, пов’язаного із катастрофою, якої зазнала після свого розгортання на фронті 155-та бригада, підготовлена та оснащена Францією. На це, між іншим, Париж витратив $1 млрд. З подібною ж проблемою зіштовхнулися і всі сім нових бригад, сформованих Україною у 2024 р.
У цьому контексті постає питання: а нащо Україні формувати оті 14 бригад, про які згадував президент, якщо з військових частин втекло, за офіційними даними щодо кількості порушених кримінальних справ, майже 100 тис чоловік. Люди добрі, та 100 тис – це ще 10-20 бригад! А може й всі 28! От цікаво, що за такого стану справ говорити західним партнерам, дайте озброєння на 14 бригад, бо 28 втекло? Чи як? Така мобілізація – це ж, як ситом воду носити!
А є ще чинник потужної дезорганізації в управлінні військами.
Є ще значні провали у будівництві фортифікаційних споруд. Чому у московитів спромоглися побудувати «лінію Суровікіна», а у нас – ні? Це хто винен, Байден?
А є ще робота нашого міністерства оборони, яке за три роки війни швиденько пройшло кілька стадій розвитку, від «міністерства корупції» (пригадуєте «яйця по 17»?), до «міністерства хаосу», далі до «міністерства саботажу» і, насамкінець, до, на моє тверде переконання, «міністерства диверсій». Бо нічим іншим офіційно визнаний факт постачання на фронт десятків тисяч бракованих мін бути просто не може.
А як там із переведенням економіки, як то кажуть, на військові рейки? Бо яка може бути без цього у війну потужна армія? Путін з цим на сьогодні, так видається, більш-менш справився. А наш уряд на третьому році вторгнення все ще не має моделі розвитку економіки під час війни. Як так може бути, що безробіття в Україні складає 15% і при цьому простоює 30% ВПК, адже безробіття та надлишкові промислові потужності є несумісними поняттями.
А що з інформаційною політикою, цією складовою нашої гібридної війни проти Москви? Так вона відсутня як клас. Точніше вона є у формі банальної пропаганди, яка зводиться до суміші двох формул: «в Багдаді все спокійно» та «всьо хорошо прєкрасная маркіза, всьо хорошо, все хорошо…». Наша офіційна і напівофіційна інформація все більше не співпадає з реальністю, що окрім роздратування та зростання у суспільстві недовіри до керівництва держави, нічого більше не викликає.
В Україні відсутня нормальна комунікація керівництва країни із суспільством. Ну, не вважати ж за таку відеозвернення президента. Свого часу, на початку війни, вони дійсно відігравали важливу роль у справі консолідації суспільства, вселяючи впевненість у людей, що ми продовжуємо боротьбу. А зараз… Ці відеозвернення не є діалогом. А відтак – і комунікацією. Вони є дорогою з одностороннім рухом. А наше суспільство потребує саме діалогу, інформування не з тих питань, які цікаві особисто президенту чи комусь іншому з керівників, а з тих, які цікаві суспільству, різним його прошаркам. Звичайно, для цього існують інтерв’ю. Але президент надає перевагу спілкуванню із зарубіжними журналістами. Ну, а ми вже дізнаємся від них про те, що нам може бути цікаво.
Підбиваємо підсумки
Наведені вище факти та роздуми стосовно так званої «неспроможності ЗСУ звільнити нашу землю» є фрагментарними. Тут можна було б говорити ще багато про що. Але і цієї скупо окресленої вище картини достатньо для того, щоб зробити висновок: на сьогодні причиною відсутності у наших збройних сил необхідного потенціалу є насамперед помилки вищого військово-політичного та військового керівництва держави.
Причому, проблема не в тих чи інших окремих помилках як таких, бо не помиляється лише той, хто не працює. Проблема у систематичності та повторюваності цих помилок. У їхній системності, яка проявляється в насиченні помилками різних напрямків діяльності держави. Це означає, що в основі таких помилок та прорахунків лежить низька ефективність існуючої в Україні моделі державного управління.
Забути нарешті всім про вибори і зосередитись виключно на війні
Саме притаманні їй хиби значно збільшують для України ціну її Перемоги у війні та роблять цю ціну майже непідйомною. Що якраз і засвідчує попередня згода Зеленського на обмін територій на так званий мир. Саме ця модель заштовхує Україну у безвихідь територіальних поступок. І саме її неефективність є основною загрозою національним інтересам України, а не політика Путіна чи ймовірний тиск на Україну з боку Трампа. Бо стійкість будь-якої системи залежить насамперед від ефективності функціонування її складових, яка й визначає межі можливості у протидії зовнішнім тискам. Існуюча модель управління просто не генерує такої внутрішньої стійкості суспільства. Навпаки, вона лягає важким тягарем на плечі українського народу в його протидії агресії.
Визнання Зеленським неспроможності ЗСУ звільнити всі тимчасово окуповані території – це, незадовільна оцінка підсумків роботи всієї команди щодо захисту України. І президент, так видається, чудово це розуміє. Бо т.зв. «справа генералів» прекрасна ілюстрація, з огляду на очевидну вибірковість правосуддя, що брудне переведення стрілок та пошук стрілочників за такі провали вже почався.
Президенту треба оперативно міняти команду та установки її функціонування, вибудовувати роботу команди на основі правових норм, на основі критеріїв фаховості та відданості Україні, а не особистої лояльності та відданості грошовим потокам. Забути нарешті всім про вибори і зосередитись виключно на війні.
Хтось може зауважити, посилаючись на народну мудрість, що «коней не переправі не міняють». Але будьмо неупередженими й об’єктивними, не забуваймо й інший крилатий вислів: «Загнаних коней пристрілюють, чи не так?» Тому в таких делікатних питаннях краще обійтись без усіляких мудрствувань і крайнощів.
Звичайно, ніяких змін президент може і не робити. Може все залишити так, як є. Україна все одно переможе. Просто тоді вона переможе не завдяки президенту Зеленському. Вибір на сьогодні за ним. За нами буде після Перемоги, на виборах.
Олександр Самарський,
експосол України в Ірані, експерт Центру дослідження Росії
Коментарі — 0