«План Байдена», Європа і Трамп. Частина 4
«Послухай: той, хто прийде до тебе із пропозицією щодо зустрічі з Путіним, той і є зрадником. Не забувай про це»
За мотивами роману Маріо П’юзо «Хрещений батько»
Завершуючи та підсумовуючи аналіз «плану Байдена», розглянемо, як і було обіцяно, питання наслідків для України «замороження» війни; відповіді нашої держави на цю ідею; наявності у Києва можливостей для протистояння політиці умиротворення агресора тощо. Принагідно також торкнемося деяких інших важливих аспектів проблеми, розгляду яких експертами, на погляд автора, поки що приділялося недостатньо уваги.
Наслідки «замороження» війни для України
Оскільки окремі наслідки для України «замороження» війни розглядалися у попередніх публікаціях «Байденівського» циклу, обмежимося тут суто тезовим підбиттям підсумків із деякими додатковими міркуваннями.
Насамперед зазначимо: зниження активності бойових дій, перехід до позиційної війни, виникнення якогось «глухого кута» у військових діях геть не є «замороженням» конфлікту. Так само, як і локальні домовленості про тимчасове припинення вогню. «Замороження» війни має місце у випадку підписання двосторонньої чи багатосторонньої (за участі посередників) угоди, яка б формалізувала умови перемир’я (його строки, порядок підтримання режиму припинення вогню, відведення військ, можливу роль міжнародних спостерігачів, якісь інші зобов’язання сторін тощо). І головне, до такої угоди додається карта, яка фіксує (як правило з урахуванням пролягання лінії фронту) лінію розмежування між сторонами, а також ті території, що опиняться під контролем кожної з них після вступу в силу угоди про перемир’я. Тобто «замороження» війни передбачає підписання угоди про передачу під юрисдикцію агресора, байдуже у якій формі та на який термін, частини української території. Інших варіантів просто не існує.
Також враховуймо, що підписання угоди про перемир’я, яке його «узаконює», передбачає попередню підготовку та погодження воюючими сторонами тексту відповідного документа. Робота над текстом угоди, тобто пошук компромісних рішень та формулювань, відбувається у рамках перемовин. Останні тому є першим і невід’ємним кроком у справі встановлення перемир’я та «замороження» війни.
«Замороження» війни, звичайно ж, несе із собою певні позитиви. Наприклад, різке зменшення інтенсивності та масштабності бойових дій на фронті, а також частоти обстрілів цивільного населення, особливо у прифронтових містах; можливість забезпечити повернення військовополонених, а також тих українських громадян, які незаконно утримуються у московських концтаборах та ізоляторах, та насильно вивезених до Московії дітей тощо.
Усі ці позитиви якраз і є одним із основних аргументів для прихильників ідеї «замороження» війни. Водночас ця прихильність часто-густо пов’язана із магічним впливом слова «мир», з яким просто ототожнюється похідний від нього термін «перемир’я». Вона також ігнорує ціну перемир’я у довгостроковій перспективі та будується з використанням доволі різноманітних помилкових ідей. Наприклад, про те, що Україна не може перемогти Путіна тому, що його просто не можна перемогти ні за яких умов. Або про необмеженість ресурсів Москви, зокрема людських. Чи про договороздатність Путіна та його бажання досягти міцного та справедливого миру в світі.
Між тим у довгостроковій перспективі перемир’я зовсім не означає встановлення міцного миру та й взагалі не є кроком до нього. Воно є лише тимчасовою паузою для підготовки Москвою нового витка воєнних дій. Причому ще більш масштабного та потужнішого, а відтак – і кривавішого за попередній.
Оскільки угода про перемир’я передбачає передачу частини українських територій під юрисдикцію Москви, то тим самим «замороження» війни прирікає мільйони українців на довгі роки проживання в умовах московської окупації. Це є ціною перемир’я для України. Не забуваймо також, що на окупованих територіях чоловіки призовного віку будуть мобілізовані до збройних сил Москви для нового витка війни, байдуже чи безпосередньо проти України, чи проти якихось із країн НАТО.
Врахуємо, і це важливо, що у міжнародному праві досягнута під час війни угода щодо припинення боротьби та здачі збройним силам ворога конкретної території називається зовсім не перемир’ям, а капітуляцією. А відтак, угода про «замороження» війни із переходом у будь-якій формі українських територій під контроль Москви саме капітуляцією і буде. От і все.
Між тим на сьогодні немає жодних підстав для капітуляції України. Ситуація ж бо на фронті та у суспільстві нехай і непроста, але дуже далека від безвихідної. То про яку капітуляцію взагалі може йтися, якщо ми і зараз, при усіх негараздах, все ж справляємося з агресором?
Просування ідеї «замороження» війни може супроводжуватися обіцянками щодо надання Україні різних преференцій у разі її згоди на перемир’я. Такими привабливими «бонусами» можуть стати, наприклад, обіцянки гарантій безпеки Україні, пришвидшення її вступу до НАТО, потужні інвестиції у відбудову поруйнованої країни тощо. На перший погляд, вони також можуть мати вигляд безумовних переваг перемир’я. Однак не забуваймо, що у сучасних умовах жоден міжнародний документ нікому нічого не гарантує і гарантувати не може. Практичну цінність безпекових гарантій ми вже побачили на прикладі Будапештського меморандуму. Це ж стосується й двох інших «бонусів». Який може бути вступ до НАТО чи потужні інвестиції до країни, яка живе в умовах напівмиру-напіввійни, а тому не має передбачуваного стабільного майбутнього навіть у короткостроковій перспективі? Усі розмови про всілякі майбутні «бонуси» та «гарантії» такого зразка слід розглядати як осучаснені варіації української приказки: обіцянка – цяцянка, а дурневі – радість.
А от про те, що у разі підписання угоди про перемир’я та «замороження» з Москви швидше за все знімуть значну частину санкцій, забувати аж ніяк не можна. Такий крок значно посприяв би початку Москвою нового витка війни з усіма негативними для України наслідками.
Отже, позитиви, які приносить із собою «замороження» війни, мають виключно тимчасовий характер, бо з часом повністю нівелюються. З огляду на негативні наслідки, які несе перемир’я у довгостроковій перспективі, спроби втілення ідеї «замороження» війни є серйозною загрозою безпеці та майбутньому України. Тому відповідним ідеям необхідно всіляко протидіяти. Що Україна, власне, і робить десь із квітня 2022 р., з моменту відмови від підписання Стамбульських домовленостей, про що трішки детальніше буде далі.
Позиція України щодо «замороження» війни та плану «Байдена»
Згідно із офіційною позицією України, встановлення миру можливе лише на основі відновлення її територіальної цілісності та підтвердження Москвою міжнародно визнаних українських кордонів відповідно до Статуту ООН. З точки зору цієї позиції всілякі ідеї «замороження» війни та варіанти мирної угоди, які б передбачали входження окупованих територій, зокрема Донбасу та Криму, до складу Московії, є для України неприйнятними. На сьогодні позиція України також чітко зафіксована у т.зв. Українській формулі миру, яка була офіційно представлена світовому співтовариству. Її положення є предметом обговорення в рамках спеціальних міжнародних форумів. До речі, сам факт надання Українській формулі миру статусу єдиної на сьогодні концептуальної основи для проведення міжнародних консультацій щодо шляхів завершення війни слід розглядати як значний успіх української зовнішньої політики.
Важливо нагадати, що окреслена вище зовнішньополітична лінія України користується підтримкою більшості наших громадян, які виступають проти досягнення миру шляхом територіальних поступок Москві. На цю позицію українців не вплинула навіть загроза обмеження зовнішньої підтримки України, тобто, насамперед, припинення поставок американської зброї. Як показали соціологічні дослідження, проведені КМІС у листопаді-грудні минулого року, 58% респондентів вважають, що Україні, попри всі ризики, варто продовжувати бойові дії для тиску на окупантів навіть у разі суттєвого скорочення західної допомоги. Як на мене, то це є достатньо красномовною відповіддю українців на ідею шантажувати Україну припиненням постачання їй наступальних озброєнь задля територіальних поступок на користь Москви. Такий собі, якщо хочете, «лист запорожців турецькому султану», себто Байдену.
«Замороження» війни прирікає мільйони українців на довгі роки проживання в умовах московської окупації
На сьогодні в інформаційному просторі відсутні сповіщення стосовно факту обговорення ідеї «замороження» війни у рамках двосторонніх україно-американських перемовин. Жодної відкритої полеміки з цього питання сторони публічно не ведуть. Таке враження, що боротьба ідей тут відбувається у формі такої собі прихованої пасивної «позиційної війни», тобто шляхом простого вигукування своєї позиції у «своєму окопі» без елементів прямої полеміки з опонентами та будь-яких критичних посилань на їхні ідеї. Щось на кшталт поширення уривчастої інформації стосовно того, що, з одного боку, у Давосі Джейк Селліван мав передати президенту Зеленському листа від президента Байдена із побажанням змінити стратегію ведення війни та перейти від наступу до оборони. Що, як на мене, повністю відповідає вихідному наміру Байдена «заморозити» війну, а відтак може бути одним із чергових кроків у бік досягнення цієї мети. Такий висновок тим більше обґрунтований з урахуванням нещодавньої інформації газети The Washington Post про те, що адміністрація Байдена розробляє довготермінову стратегію з підтримки України, яка не передбачає повернення нею втрачених територій.
А з іншого боку, голова Офісу президента України Андрій Єрмак за підсумками перемовин у Давосі зазначив, що Україна ніколи не погодиться і не прийме жодне «заморожування» конфлікту.
Щоправда, представники українського політикуму у своїх коментарях періодично заперечують існування будь-якого тиску на Україну з боку закордонних партнерів з метою отримання згоди на перемовини з Путіним або «замороження» війни. Трохи дивно, звичайно. Бо як немає, то для чого про це постійно говорити? Але сподіваємоя, що це дійсно так. Утім, з у цьому зв’язку варто нагадати, що «план Байдена» якраз і передбачає відсутність дипломатичного примусу. Україна має самостійно схилитися до ідеї перемир’я через втрату можливості звільняти окуповані території через припинення Заходом поставок їй наступальних озброєнь. І байдуже, які приводи для такого припинення буде використано нашими партнерами.
До речі, так само опосередковано, що у цьому випадку вже геть логічно, Україна протистоїть й ідеям іншого учасника «пакту Байдена-Путіна». У тому ж таки Давосі була надана відповідь і на адресовані Заходу сигнали від посланців Путіна щодо його готовності до перемовин з припинення вогню. Українські офіційні особи, як зазначає газета The New York Times, заявили про те, що будь-які пропозиції стосовно тимчасового перемир’я, які висуватимуть окремо від питання врегулювання загалом, будуть відкидатися, щоб не дозволити Москві просто скористатися паузою для перегрупування та атаки знову.
Між іншим, згідно з нещодавньою інформацією агенції Bloomberg, Путін продовжує через посередників «бомбардувати» американську адміністрацію сповіщеннями про свою відкритість до мирних перемовин. Причому він вже відкритий навіть настільки, що готовий зняти свої вимоги стосовно нейтрального статусу України та її неприєднання до НАТО. Добре, якщо так. Бо це означає, що Путіна припікає все більше й більше. Але знову-таки варто звернути увагу на те, що настійлива готовність Путіна до перемовин рухається плече в плече з розробкою адміністрацією Байдена стратегії принесення йому в жертву українських територій. Пакт Байдена-Путіна допоки, як бачимо, «живіший за всіх живих».
Відсутність відкритих дискусій з питання «замороження» війни пов’язана із незацікавленістю у ній обох сторін. Українська сторона, швидше за все, просто побоюється різко зіпсувати відносини з адміністрацією Байдена, яка однозначно негативно відреагує на критику Києва. Останній не хоче отримати внаслідок цього ще більше проблем із постачанням зброї тощо.
Американській стороні публічна дискусія щодо наслідків «замороження» війни та примусу України до цього кроку взагалі ні до чого з огляду на абсолютну аморальність «плану Байдена», який є дуже далеким від ідей справедливості, неприпустимості політичних ігрищ на людській крові, важливості дотримання норм міжнародного права тощо. Через це публічне обговорення «плану» здатне завдати іміджевої шкодити Байдену у виборчих перегонах. Ця ж обставина зумовила і ту секретність домовленості із Шольцом, про яку писала газета Bild, щодо втілення ідеї «замороження» війни в Україні. З тих же причин адміністрація Байдена всіляко маскує справжній зміст «плану» позитивними заявами та термінами. Наприклад, як відзначалося раніше, обмеження наступальних спроможностей України делікатно-дипломатично називати посиленням (!) її позицій на перемовинах із Москвою, а тиск щодо переходу до оборони, про що йшлося вище, обзивати «побажанням зміни стратегії ведення війни» тощо.
На думку автора, вказані вище побоювання української сторони є безпідставними. Адміністрація Байдена маніпулює і маніпулюватиме поставками озброєнь, як їй заманеться. Вона оберігала і оберігатиме режим Путіна від падіння, торгувала і торгуватиме територією України та життям її воїнів. В ім’я вищих гуманних цілей, ясна справа, бо хто б у цьому сумнівався. Робота над тим, щоб не дати Україні перемогти, але й не допустити її програшу у війні буде продовжуватися Байденом за будь-яких умов. Безвідносно до того, які б слова підтримки на адресу України він та представники його адміністрації при цьому не виголошували. Тому відмова України від різкої критики адміністрації Байдена за зриви українських наступів у 2022 та 2023 роках, а також затягування тим самим війни ніякого позитиву для України не несе. У принципі.
А от критика може принести користь. Саме з огляду на чутливість американської адміністрації до таких питань, як етичність маніпулювання поставками зброї Україні, яка захищає Європу ХХІ століття від по суті гітлерівського режиму Путіна, а також реальної ціни затягування війни з метою її «замороження» не тільки для України, але й для США тощо. Такі питання є певною «ахіллесовою п’ятою» Байдена в умовах президентських перегонів, оскільки їх розгляд демонструє невідповідність його курсу інтересам США та загальнолюдським нормам моралі. Ну, гріх же цим не скористатися!
Нема причин, з яких різка критика проросійської стратегії Байдена може призвести до такого ж різкого припинення постачання Україні зброї загалом, а не лише наступальної. Такий крок йшов би у розріз із розумінням ситуації більшістю американських виборців і американського політикуму. Та й програшу України у війні Байден собі дозволити не може. Тому на нього потрібно тиснути. Тиснути різко, жорстко, агресивно. Бо «на кону» у підсумку його вибриків стоїть життя тисяч і тисяч, а то і мільйонів наших співгромадян, військових і цивільних, жінок і дітей. Тут взагалі має бути не до політесу.
От «наїхав» же Зеленський різкою заявою на Вашингтон під час саміту НАТО у Вільнюсі через те, що нас «не беруть» до Альянсу (чим, до речі, подейкують таки сильно розсердив американську делегацію разом з Байденом). Причому «наїхав» абсолютно безпідставно. Тому що у справі вступу України до Альянсу основні питання саме до нашого керівництва, яке не забезпечило належну відповідність України критеріям вступу до НАТО, а не до лідерів країн Альянсу. Однак, це все ж показує, що ми таки можемо реагувати різко, коли хочемо! Просто треба оце «можемо» застосовувати там, де дійсно треба, а не де просто заманулося.
Тиск на американську сторону при цьому має здійснюватися не лише вищими посадовими особами України, але й громадськістю. Через різного роду петиції та пікети із закликами до, наприклад, припинення маніпулювання постачанням зброї, затягування війни, пасивної підтримки тим самим путінського режиму тощо.
Більше того, такий тиск мав би включати винесення на порядок денний публічних обговорень інших питань, пов’язаних із глобальними, тобто важливими і для США, викликами безпеці, які принесе із собою «замороження війни» за сценарієм Байдена-Путіна.
Одним із них може стати, наприклад, попередження про неминучість у разі такого «замороження» виходу України із Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Україна має для цього всі юридично-правові підстави. Такий крок передбачений ст. Х цього Договору, а також застереженнями, ухваленими Верховною Радою під час приєднання до нього. Крім того, він зумовлений банальним невиконанням гарантами безпеки України своїх зобов’язань у зв’язку з її добровільним ядерним роззброєнням (Будапештський меморандум). Проект постанови про денонсацію ДНЯЗ вже був зареєстрований у Верховній Раді у 2014 р. Його необхідно реанімувати. Це тим більше доцільно і обґрунтовано, враховуючи ту дискусію стосовно необхідності створити свої власні ядерні арсенали, яка на сьогодні, за інформацією журналу Politico, розгорілася у деяких європейських країнах, наприклад, Німеччині та Польщі. Якщо питання створення ядерних арсеналів обговорюють, хай навіть і неофіційно, але відкрито в країнах, які цією зброєю ніколи не володіли, то що говорити про Україну, яка від неї відмовилася?
Попри всю різкість та певну неоднозначність подібного кроку, він, однак, може стати чітким попередженням Байдену, що подальше умиротворення Путіна територією України посилить руйнування системи міжнародної безпеки. А це рано чи пізно вдарить по самих Сполучених Штатах. Та й в контексті виборів може бути інтерпретовано саме як створення недолугими діями Вашингтону в українському питанні потенційних загроз американській безпеці.
Взагалі-то, на погляд автора, Україна повинна розпочати роботу над розробкою ядерної зброї безвідносно до всяких там зобов’язань у рамках міжнародних договорів, оскільки на сьогодні гріш їм ціна.
У рамках публічних дискусій необхідно також привертати увагу американської сторони до неприйнятності для більшості українців будь-яких територіальних поступок на користь Москви, а також бажання справедливості та, відповідно, покарання за вчинені московитами масові злочини проти людяності. За цих умов територіальні поступки з боку Києва будуть сприйняті більшістю громадян як капітуляція та зрада України Заходом. Це майже напевне призведе до нових серйозних глобальних викликів безпеці, які торкнуться і США. І справа не лише в тому, що спровокована США капітуляція України дестабілізує її внутрішньополітичну ситуацію та послабить опір агресорові, а також, ймовірно, відкриє йому шлях до території НАТО. Справа в тому, що за такого настрою у суспільстві керівництво України не зможе нести відповідальність за цілісність та неушкодженість будь-яких промислових об’єктів на території Московії, включаючи АЕС. Як то кажуть в народі, «згоріла хата, гори й сарай». А у тому, що диверсійний рух українців буде потужним, сумнівів немає і не повинно бути. Особливо у Вашингтоні.
Критичний диспут з адміністрацією Байдена щодо шляхів досягнення миру в Україні також міг би хоча б частково дозволити нашій країні вийти, так би мовити, із «тіні США» в очах країн Глобального півдня. Сприйняття останніми України як держави, яка повністю занурена у цю тінь та позбавлена суб’єктності, негативно позначається на підтримці ними нашої позиції щодо мирного врегулювання.
Звичайно, результативна публічна дискусія з питань нав’язування Україні «замороження» війни передбачає ефективну організацію інформаційно-роз’яснювальної роботи держави. На сторінках «Главкома» автор раніше вже двічі звертався до питань інформаційної політики України в умовах московської агресії, приблизно за півтора місяця до і кілька тижнів після початку повномасштабного вторгнення. На сьогодні змушений констатувати, що цей напрямок діяльності держави у багатьох випадках як був, так і залишається проваленим. Ніхто нічому не вчиться. Показовими прикладами такого тотального провалу є та шкода, якої було завдано українським інтересам всередині країни та на міжнародній арені геть бездумною, але потужною «розкруткою» українського контрнаступу, а також той абсолютний хаос, що мав місце із коментування державою ситуації навколо падіння під Бєлгородом літака Іл-76. Між тим, налагодження належного рівня комунікацій із громадськістю є однією із запорук вдалого просування у вітчизняному та міжнародному інформаційному просторі важливих для України меседжів, у т.ч. і стосовно «замороження» війни.
Європейські прихильники та противники «замороження» війни
На ефективність протидії України спробам нав’язати їй «замороження» війни, окрім внутрішньополітичних чинників, позиції українського суспільства та його керівництва, впливають також і фактори зовнішньополітичні, а саме позиція наших зарубіжних партнерів. Точніше наявність в України однодумців на міжнародній арені, а також чисельне співвідношення між прихильниками та противниками умиротворення Путіна українськими територіями.
Основна увага у попередніх публікаціях циклу була присвячена критичному аналізу спроб нав’язати Україні «замороження» війни, які зараз здійснювалися і здійснюються адміністрацією найвпливовішої у світі держави. Такий акцент міг сформувати у читачів уявлення про те, що бачення командою Байдена шляхів завершення війни є єдиним або щонайменше домінуючим серед зарубіжних політиків та експертів. Між тим, таке уявлення хибне.
Дійсно, ще кілька років назад серед широких кіл громадськості європейських країн та їхнього політикуму єдиним прийнятним варіантом здобуття Україною миру вважалося «замороження» війни з Московією. Саме на досягненні цієї мети, нагадаю, були спрямовані Мінські домовленості. Ну, а про окупацію Криму Україні взагалі рекомендували забути, бо там Москва «у своєму праві», історичному. Навіть в експертному колі говорити про якісь інші, окрім дипломатичних, варіанти відновлення своєї територіальної цілісності, зокрема з урахуванням азербайджанського досвіду, вважалося чимось на межі пристойності та політичної коректності.
З початком повномасштабної агресії Москви ситуація почала кардинально змінюватися, хоча і не без флуктуацій. Нагадаю, десь за місяць після її початку, наприкінці березня 2022 року, Україна була вже готова підписати чергові документи про перемир’я, точніше про капітуляцію. Тільки вже не Мінські, а так звані Стамбульські угоди.
Однак, на початку квітня українське керівництво, на щастя, наше та своє, все ж відмовилося від такого кроку. І переконав його у необхідності припинення перемовин з Путіним та продовження збройної боротьби з агресором не хто-небудь, а прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон.
Десь мабуть саме з того часу ідея неприйнятності умиротворення Путіна, цього Гітлера сучасності, стала поступово поширюватися та набирати популярності у світі. Особливо в Європі, яка стала головним матеріально-фінансовим донором українського опору агресору.
Який може бути вступ до НАТО чи потужні інвестиції до країни, яка живе в умовах напівмиру-напіввійни?
На сьогодні серед європейських політичних лідерів ми маємо дуже обмежену кількість тих, хто відкрито або тихцем підтримує ідеї «замороження» війни та територіальних поступок з боку України на користь Москви. До першої групи входять прем’єр-міністри Словаччини та Угорщини. Хоча зараз вже мало зрозуміло: чи то у них прояв такої собі безмежної у своїй безкорисності любові до самої Москви, чи все ж таки до її, і не тільки її, грошей, бо ж свою позицію вони міняють мало не через день. І обов’язково у підсумку затятого торгу. До другої – канцлер Німеччини. Як відомо, Шольц подібно до Байдена, продовжує вперто відмовляти Україні у наданні певних видів наступальних озброєнь, зокрема ракет Taurus. І це навіть попри настійливі вимоги не лише опозиції, але й однопартійців та декого з його міністрів. Така позиція доволі дивна на фоні прецеденту надання Україні Великою Британією та Францією ракет аналогічного класу. І ніякою іншою причиною, окрім таємних домовленостей з Байденом, вона пояснена бути не може. Ну що ж, у цій ситуації тішить те, що Шольц таки впертий у дотриманні свого слова. Утім, незабаром має відбутися його візит до США і там побачимо.
В експертному середовищі, на відміну від ідейно менш гнучкого політичного, завжди можна було спостерігати періоди певних сплесків активності у поширенні наративів «замороження» війни. Останній з них мав місце десь на початку – у середині осені минулого року. Він був пов’язаний із невдачами українського контрнаступу і став закономірним результатом осмислення цього факту. Бездумно розтиражовані завищені очікування, що не виправдалися, геть логічно породили у зарубіжних спостерігачів хвилю розчарування та зневіри у спроможності України здолати агресора. Це у свою чергу підштовхнуло їх до пошуку альтернатив силовому варіанту здобуття миру в Україні.
Однак, наприкінці минулого року – на початку поточного відбувся сплеск поширення протилежних за змістом наративів, прямо чи опосередковано спрямованих проти «замороження» війни та умиротворення Москви. Тренд «дипломатичного врегулювання» почав маргіналізуватися. Натомість поширився тренд «передчуття великої війни» Європи з Московією. Він автоматично вивів «за дужки» аналізу питання щодо перемир’я в Україні як геть недоречне і навіть шкідливе.
Якмй би парадоксальний вигляд це не мало, але поширення таких оцінок також було пов’язане із невдачею українського контрнаступу. Просто їх вироблення потребувало більше часу. Бо одна справа обмежитись звичайною констатацією факту складності для України добитися звільнення окупованих територій військовим шляхом. А зовсім інша – осмислити висновки, які з нього витікають. Зокрема, спробувати знайти відповіді на питання прогностичного характеру на кшталт: а що буде, якщо Україна програє війну або погодиться на перемир’я? Чи Москва на цьому зупиниться? Чи такі кроки України гарантують ненапад Москви у подальшому на якусь із невеликих держав-членів НАТО? Для чого взагалі Москві здалися ті масштаби воєнних приготувань, які зараз спостерігаються, якщо вони мають сенс лише у випадку майбутньої війни із супротивником, потужнішим за Україну, таким як НАТО?
Відповідь на ці запитання з урахуванням геополітичних амбіцій Путіна та його абсолютної байдужості до тих людських жертв, яких зазнає Московія у в Україні, виявилася однозначною: агресії Москви проти європейських країн НАТО бути. Найбільш стисло та виразно відповідну ідею сформулював міністр оборони Британії Грант Шаппс: «Зараз ми переходимо від повоєнного до передвоєнного світу». Цей висновок, схоже, поділяє більшість європейського політикуму. Як пише The Daily Mail, «прем’єр-міністри, міністри оборони та воєначальники стверджують, що загроза великого конфлікту зараз вища, ніж будь-коли з часів Кубинської ракетної кризи. Європейські уряди один за одним виступають із серйозними попередженнями своїм громадянам, щоб ті готувалися до бою».
Таке «передчуття великої війни» тим більше посилюється в європейських політиків та експертів у зв’язку з побоюваннями зовнішньополітичних наслідків перемоги на виборах президента США Дональда Трампа. Адже він просто може, у повній відповідності до зроблених раніше, за свого першого президентського строку, попереджень, відмовити Європі у військовій допомозі, залишивши її сам на сам з Московією. Геть так само, як у 2014 році сам на сам з нею була покинута Україна. Тією ж таки Європою та президентом Обамою разом із його віце-президентом Байденом. Прецедент є, і прецедент невеселий.
Подібне осмислення розвитку безпекової ситуації в Європі та загрози війни, у реальність якої нарешті таки повірив європейський політикум, якраз і призвело до згаданого вище виведення «за дужки» питання про перемир’я в Україні. «Якщо Путіна не зупинити в Україні, він повернеться, щоб захопити більше», – каже міністр закордонних справ Великої Британії Девід Кемерон.
Отже, й успіхи України у військовому протистоянні московському агресору почали тепер сприйматися Європою як єдина гарантія безпеки, єдиний бар’єр, який відділяє її від жахіть війни. Ставка на перемогу України у війні з Московією, доповнена якнайшвидшим власним озброєнням, перетворюється для Європи на єдину раціональну опцію дій з нейтралізації загрози війни. Як нещодавно зазначив Високий представник ЄС Жозеп Боррель, Європа повинна змінити парадигму та перейти від підтримки України за принципом «стільки, скільки необхідно», яке є мало зрозумілим з точки зору кінцевої мети, «до виконання завдання із нарощення зусиль з тим, щоб Україна мала все, поки вона не здобуде перемогу». «Найнадійнішим захистом від Росії є її поразка в Україні», повторює цю думку журнал The Spectator.
Більше того, в аналітичних матеріалах вже можна зустріти висновки, які були немислимі ще кілька місяців тому, а саме, що Україна здатна виграти у Москви війну на виснаження.
Отже, як бачимо, у своєму протистоянні ідеї Байдена щодо «замороження» війни Україна мала, має і поступово отримує все більше союзників у Європі, які чітко розуміють: українська перемога є невід’ємною частиною євроатлантичної та глобальної безпеки, і тому поступатися в цьому питанні вже немає куди. Відповідно, важливим завданням тут є активізувати та скоординувати спільні з європейськими партнерами кроки з протидії «плану Байдена».
Україна між Байденом і Трампом
Зосередження уваги нашого аналізу на суперечливій політиці Байдена щодо московської агресії проти України також зовсім не означає, що в самому американському політикумі відсутні інші погляди з цього питання. Зовсім ні. Вони присутні. Більше того, саме вони є домінуючими.
Взагалі водорозділ серед політиків США щодо війни в Україні пролягає, так видається, не між тими, хто підтримує чи не підтримує «замороження» війни. А між тими, хто виступає «за» чи «проти» активної ролі США на міжнародній арені. Зрозуміло, що останні аж ніяк не можуть виступати за активну підтримку Америкою України у боротьбі проти московської агресії. Серед тих же, хто «за» таку роль США у світі, позиція щодо необхідності підтримки України є виразно домінуючою. Причому настільки, що демократи та республіканці у Конгресі неодноразово спільно тиснули на Байдена із закликами надати Україні ті чи інші види озброєнь, чому президент США пручався і пручається. Саме з огляду на таку підтримку Байден багато у чому і змушений ретельно маскувати красивими фразами та пафосними заявами свої плани із умиротворення Путіна українськими територіями, на що вказувалося вище.
Звичайно ж, зараз всі ми із сумом спостерігаємо за тим тривалим «кордебалетом», який має місце навколо голосування у Палаті представників Конгресу США за «безпекову» резолюцію, яка передбачає, зокрема, і фінансову допомогу Україні. Однак у цій невеселій картині «взяття» питання щодо допомоги Україні у заручники міжпартійних розбірок є й позитивні сторони. Йдеться про сам факт спроби конгресменів-представників обох партій, так само, як і лідерів президентських перегонів, тобто Байдена та Трампа, шантажувати супротивників саме українським питанням з метою досягнення своїх внутрішньополітичних цілей. Звичайно, краще було б, якби все обійшлося без цього. Однак саме використання питання про надання підтримки Україні як засобу шантажу демонструє, що кожна сторона прекрасно розуміє його важливість та вагу для США. Бо шантажувати можна лише чимось вартісним. Ця обставина дає надію на позитивне розв’язання проблеми фінансової допомоги Україні. Навіть у разі відкладення голосування за резолюцію аж до виборів, адміністрація Байдена буде змушена шукати різні обхідні та додаткові шляхи, які майже напевно є. Наприклад, той же лендліз, можливості використання якого, очевидно, були заблоковані саме Білим домом. Бо провал політики Байдена з усіх зовнішньополітичних безпекових питань, включно з українським, стане для нього значним ударом під час президентських перегонів. Чого, власне, Трамп і прагне. Утім побачимо.
Розуміння переважної більшості американського політикуму важливості для інтересів США підтримки України в її боротьбі з агресією Москви також дає певні сподівання на позитивне ставлення до неї Дональда Трампа у випадку, звичайно ж, його перемоги на виборах.
У цьому зв’язку варто привернути увагу до двох важливих моментів, які дозволяють розраховувати на такий результат.
По-перше, фігура Трампа значною мірою штучно демонізована. Так само як і оцінки наслідків його можливої перемоги на виборах. Це стосується, зокрема, спроб зображати Трампа як проросійського політика, перемога якого є загрозою для України. Трамп, звичайно ж, малопередбачуваний політик і, скажемо так, геть «недипломатичний дипломат». Однак, ми вже маємо досвід його попереднього президенства, так само, до речі, як і президентства Байдена, яке добігає кінця, що дає нам можливість для оцінки та співставлення цих двох політичних фігур за їхніми ділами, а не словесами.
Всі ми пам’ятаємо, що у Держдумі РФ у 2016 році місцевий народ відкорковував шампанське задля відзначення обрання Трампа президентом США. Радощів було – не передати. Утім саме Трамп зняв мораторій, запроваджений адміністрацією Обами-Байдена, на постачання Україні летальної зброї. Завдячуючи йому, у 2017 році в Україну вперше прибули, зокрема, «Джавеліни». Саме Трамп запровадив санкції проти будівництва «Північного потоку-2». Прикметно, що ці санкції пізніше скасував саме Байден, у кінці травня 2021 року, тобто менше ніж за рік до московського вторгнення. Мабуть оте скасування була дуже хитромудрим ходом у рамках його політики стримування Путіна від агресії проти України. Ну або підштовхування до неї, це як подивитися. Саме Трамп далі вимагав від європейських країн-членів НАТО підвищити видатки на оборону, що їх так обурювало. І проти кого була спрямована та оборона, і де тепер оте їхнє обурення сьогодні? Саме Трамп жорстко санкціями «поставив у куток» Китай, що зараз було б вкрай необхідно й Україні.
Завдяки прагматизму і лідерським якостям Трампа його політика зі стримування Москви була незрівнянно ефективнішою за попередню Обамівську і наступну Байденівську. Це факт. Тому може не так вже й неправий Борис Джонсон у своїх нещодавніх міркуваннях про те, що сьогодні світові потрібен саме лідер, чия готовність застосувати силу та абсолютна непередбачуваність є головним стримувальним фактором для ворогів Заходу. «Якщо він вчинить правильно і підтримає українців – а я вірю, що він це зробить, – президентство Трампа може стати великою перемогою для світу», – резюмував він.
Про яку капітуляцію взагалі може йтися, якщо ми і зараз, при усіх негараздах, все ж справляємося з агресором?
По-друге, важливо також враховувати позицію щодо України переважної більшості однопартійців Трампа у Конгресі. Десь пару місяців тому ними було підготовлено дуже цікавий документ під промовистою назвою «Запропонований план перемоги в Україні». Це спільна доповідь трьох «безпекових» комітетів Палати представників: у закордонних справах, у справах збройних сил і з питань розвідки. Документ дає відповідь на запитання: чому перемога України у неспровокованій агресивній війні Москви відповідає національним інтересам США, а також містить різку критику політики Байдена як недостатньої для забезпечення цієї перемоги. Зокрема, підкреслюється повний провал його політики умиротворення Путіна. Також наголошується, що постійні вагання Байдена щодо надання Україні критично важливої зброї призвели до затримки її перемоги, що, у свою чергу, коштує життя українцям. Відзначається, що підтримка України в розгромі загарбницьких сил Путіна має вирішальне значення для відновлення американського стримування в Європі, на Близькому Сході та в Індійсько-Тихоокеанському регіоні. План також передбачає низку пропозицій щодо виправлення стану справ та забезпечення «якнайшвидшої перемоги» України.
Прикметно, що за своїм змістом представлений республіканцями документ, як ми бачимо, піддає критиці як саму суть «плану Байдена», так і всі без виключення його елементи. Це приємно.
Так чи інакше, але така позиція більшості республіканців мала б позначитись і на позиції Трампа. Тим більше, що йдеться про лідерів республіканської партії.
Звичайно, зараз важко передбачити, яким буде президентство Трампа у разі його обрання. Однак, з урахуванням наведених вище обставин геть не варто ставитися до його можливої перемоги, як до найгіршого для України сценарію розвитку подій. А от що стосується сценарію із переобранням Байдена, то на жодні зміни у його політиці «замороження» війни та ігрищ із постачанням зброї Україні розраховувати не варто. Байден, як і його попередники-демократи, згадаймо Клінтона та Обаму, у своїй зовнішній політиці завжди підтримували Україну виключно тактично. А от стратегічно – завжди стояли на боці Москви. Те саме відбувається і зараз.
З огляду на високу ймовірність перемоги Трампа на виборах варто було б докласти додаткових зусиль для налагодження дружніх стосунків із ним президента Зеленського. Адже вдалося це, подейкують, Орбану та Фіцо, яких Трамп сприймає як сильних особистостей. Однак обом їм у цій ролі геть далеко до президента України, яка показала реальну силу і зуміла протистояти московській агресії.
Для реалізації спроб із налагодження таких стосунків потрібно дві речі. По-перше, Зеленському необхідно припинити постійно бавитися із фразою Трампа «про 24 години», за які той начебто готовий зупинити війну. Це добре, що президент визнає, що буде щасливим, якщо хтось йому покаже, як закінчити війну за 24 години. А якщо покаже, як закінчити за місяць чи два, то що, вже не буде щасливий? Чи може вже є хоч якийсь план? Президенту потрібно просто спитати себе, як в анекдоті, що для нього важливіше «шашечки чи їхати?». Що важливіше: таке бачення Трампом ситуації в Україні, яке б відповідало її інтересам, чи фрази про встановлення миру за 24 години? За умови формування у Трампа потрібного нам бачення шляхів завершення війни, хай хоч про 30 хвилин говорить.
По-друге, важливо попрацювати над організацією зустрічі Зеленського із Трампом у США. Байдуже під яким соусом. Хай навіть із запитом щодо отримання ним порад у більш досвідченого та поважного колеги-політика. Чому б Трампа трішки не потішити? Також можна ще подумати над тристоронніми консультаціями за участю Джонсона.
Таку зустріч доцільно було б провести не пізніше середини травня ц.р., оскільки в кінці цього місяця Зеленський отримає до своєї посади умовну приставку «виконувач обов’язків». Звичайно ж, на його повноваженнях це аж ніяк не позначиться. Однак вона все ж вплине певною мірою на ставленні до Зеленського тих чи інших зарубіжних партнерів.
***
Таким чином, «план Байдена» є серйозною загрозою національній безпеці України та її майбутньому. Протидію йому потрібно продовжувати та посилювати. Україна має необхідний для цього потенціал, а також не задіяні ще можливості: долучення до цієї справи структур громадянського суспільства, координація своїх дій із європейськими та американськими однодумцями з метою створення атмосфери постійного дипломатично-психологічного тиску на адміністрацію Байдена тощо. Звичайно ж, на ефективності всієї цієї роботи відчутно позначатимуться внутрішньополітичні успіхи керівництва України та його прорахунки. Частоту появи останніх вкрай важливо зменшити.
Коментарі — 0
