Уряд Свириденко купив Україні час. Післямова

Що ж принесла Україні річна каденція Юлії Свириденко? Це питання сьогодні часто можна почути в політичних кулуарах та суспільних дискусіях.  Її уряд пропрацював майже рівно рік – із 17 липня 2025-го. При цьому суспільство так і не отримало переконливого пояснення, які саме помилки Кабінету міністрів стали причиною його звільнення, що він не виконав і чим політика наступного уряду має відрізнятися від попередньої.

Навіть депутати парламентської більшості й опозиції публічно запитували, у чому полягає сенс чергової кадрової ротації. Ця невизначеність є не лише проблемою комунікації, вона характеризує саму модель теперішньої виконавчої влади, за якої уряд дедалі менше виступає самостійним політичним центром і дедалі більше нагадує адміністративний офіс, що реалізує рішення іншої вертикалі.

Оцінювати діяльність Кабміну Свириденко потрібно справедливо. Російські удари по енергетиці, руйнування підприємств, дефіцит працівників, затримки зовнішнього фінансування і надзвичайно холодна зима не були створені урядом. Але компетенція уряду полягає саме в тому, щоб готувати країну до ризиків, визначати пріоритети, будувати інституції та перетворювати кризові рішення на довгострокову політику. За цим критерієм підсумок каденції неоднозначний: Кабмін довів здатність підтримувати функціонування держави, але не зміг запропонувати переконливого механізму її економічної трансформації.

Уряд без повноцінного політичного мандата

Однією з перших ознак інституційної слабкості стала історія з урядовою програмою. Практично всю каденцію уряд працював без затвердженого парламентом політичного контракту. Це не робить його рішення незаконними. Зрозуміло, що без схваленої програми розмивається відповідальність: парламенту складніше вимагати виконання конкретних індикаторів, а уряд може наприкінці каденції самостійно визначати, що вважати своїм досягненням.

Проблема була ширшою за один документ. За сьогоднішньої моделі зміна прем’єра мало що дає, якщо новий глава уряду також не отримує достатньої автономії, кадрових повноважень і можливості координувати міністерства. Тому річна каденція Свириденко була насамперед тестом не її персональних якостей, а здатності Кабміну бути урядом, а не виконавчим секретаріатом. Цей тест система не пройшла. Це урок і для наступного уряду – чи це буде Кабінет Міністрів України чи Виконавчий офіс.

Що справді можна зарахувати до активу

Назвати уряд Свириденко безрезультатним було б несправедливо. За даними Міністерства фінансів, у 2025 році доходи державного бюджету становили 3,84 трлн грн, на безпеку й оборону було спрямовано 3,83 трлн грн, або 42,9% ВВП. Соціальні зобов’язання виконувалися, пенсії були проіндексовані на 11,5%, а фактичний дефіцит бюджету виявився нижчим за граничний показник, встановлений законом.  У фінальному звіті Кабінет міністрів відніс до своїх результатів залучення $47,8 млрд міжнародної фінансової допомоги, погодження нової програми МВФ на $8,1 млрд, виконання 86 заходів Ukraine Facility та відкриття переговорів із ЄС за двома кластерами. Це важливі досягнення переговорної й фінансової команди уряду. Без зовнішнього фінансування Україна не змогла б повноцінно функціонувати.  

Позитивним результатом стало й розширення українського оборонного виробництва. За урядовими даними, частка зброї українського виробництва на фронті досягла 60%, а українських безпілотних систем – 95%. Було також запроваджено механізм контрольованого експорту озброєнь за умови пріоритетного забезпечення українського війська. Ці показники потребують незалежної деталізації, проте загальний розвиток оборонно-технологічного сектору беззаперечний.  Нарешті, уряд зберіг керованість держави в умовах надзвичайного тиску.  Проте збереження функціональності – це необхідна умова існування країни, а не достатня умова її розвитку.

Макрофінансова стабільність без економічного прискорення

Найсильнішою стороною уряду була здатність залучати й розподіляти ресурси. Але в першу чергу – це заслуга президента. Найслабшою – створювати умови для їх самостійного відтворення всередині країни. У 2025 році реальний ВВП України зріс лише на 1,8% після 3,2% у 2024-му. У першому кварталі 2026 року економіка вже скоротилася на 0,6% у річному вимірі та на 0,7% порівняно з попереднім кварталом. НБУ прогнозує на весь 2026 рік зростання лише на 1,3%, а ОЕСР – приблизно на 1%. Частину слабких результатів 2025 року уряд Свириденко успадкував, оскільки був призначений у середині року. Скорочення на початку 2026-го також значною мірою пояснюється російськими ударами та енергетичним дефіцитом. Але загальна картина свідчить: економіка залишилася в режимі дорогого виживання, а не структурного відновлення.

Особливо показовим є зовнішній сектор. У 2025 році дефіцит поточного рахунку подвоївся – із $16,9 млрд до $33,4 млрд, або 15,6% ВВП. Дефіцит торгівлі товарами та послугами збільшився до $59,2 млрд. Експорт зменшився на 4,4%, тоді як імпорт товарів зріс на 16,8%, передусім через закупівлю машин та обладнання. Значна частина цього імпорту була необхідною: Україна купувала енергетичне обладнання, паливо, техніку та продукцію для оборони. ОЕСР оцінює, що вартість імпорту машин і обладнання у 2025 році зросла на 36%, переважно для енергетичного та оборонного секторів. Але саме необхідність масово імпортувати засоби відновлення демонструє слабкість власної виробничої бази.  

Ще виразніша ситуація з інвестиціями. Чистий приплив прямих іноземних інвестицій у 2025 році становив лише $1,7 млрд, тоді як 85% припливу капіталу за фінансовим рахунком забезпечив державний сектор – переважно кредити міжнародних партнерів. НБУ також встановив, що 38,3% припливу прямих іноземних інвестицій у 2025 році без урахування реінвестованих доходів становили операції повернення українського капіталу через іноземні юрисдикції, а ще $0,4 млрд припало на перетворення боргів підприємств на капітал.

Отже, уряду вдалося підтримувати довіру державних кредиторів і донорів, але не вдалося досягти аналогічної довіри приватного інвестора. Це принципово різні результати.  

«Зроблено в Україні»: корисна підтримка замість реіндустріалізації

Головною економічною вітриною Кабміну залишалася політика «Зроблено в Україні». За урядовим звітом, її внесок у зростання ВВП у 2025 році становив 0,95 відсоткового пункту. У межах програми «5–7–9%» було видано 21 тис. кредитів на 101 млрд грн, а в індустріальних парках збудовано або будувалося 37 заводів. Розширювалася локалізація державних закупівель, було запущено окремі механізми страхування воєнних ризиків. Ці інструменти допомагали підприємствам зберігати ліквідність, підтримували внутрішній попит і частково компенсували воєнні ризики. Проблема в тому, що набір програм підтримки так і не став повноцінною промисловою політикою.

Промислове виробництво у 2025 році скоротилося на 2,4%. Переробна промисловість показала невелике зростання на 0,9%, однак воно не компенсувало падіння видобування та енергетики. У січні–травні 2026 року промисловий випуск усе ще був на 0,2% нижчим, ніж за відповідний період попереднього року.

Держава кредитувала підприємців, а також повертала частину вартості українських товарів і підтримувала індустріальні парки, але не сформувала зрозумілої системи секторальних пріоритетів. Не було завершено технологічного аудиту країни, не з’явилися потужні секторальні фонди розвитку, не запрацювала цілісна система локалізації критичних компонентів, а програми державних закупівель не були повністю підпорядковані завданню створення нових виробничих ланцюгів.

Системна альтернатива передбачає Національну стратегію реіндустріалізації, спеціалізовані інститути розвитку, секторальні фонди, технологічний аудит, промислові кластери та поєднання закупівель, освіти, науки й інфраструктури навколо пріоритетних виробництв. Саме такий порядок денний сформульовано в концепті нової промислової політики, однак за каденції уряду він не перетворився на завершену державну систему. Тому «Зроблено в Україні» залишилося радше брендом горизонтальної підтримки бізнесу, ніж механізмом зміни структури економіки.

Енергетика: вистояли, але системної стійкості не досягли

Уряд називає проходження зими 2025-2026 років одним зі своїх головних досягнень. За його даними, було відновлено 4,2 ГВт генеруючих потужностей, відремонтовано ще 11,8 ГВт і введено в експлуатацію 1,8 ГВт нової генерації. Понад 35 млрд грн спрямували на допомогу населенню, громадам і бізнесу.  Цю роботу не можна применшувати. Енергетики   та бізнес справді втримали систему під безперервними російськими атаками. Але фактична ціна проходження зими ставить під сумнів урядову тезу про перехід від кризового реагування до системної перебудови.

У січні та лютому 2026 року попит на електроенергію приблизно на 30% перевищував доступну пропозицію. За пікового споживання 16,4 ГВт країна могла виробити лише 12,3 ГВт та імпортувала електроенергію. За опитуванням, наведеним Reuters, відключення позначилися на 80% підприємств. Окремі великі виробники повідомляли про скорочення випуску до 50%, а недоотримані бюджетом у січні податки й митні платежі уряд оцінював приблизно у 12 млрд грн (Reuters). Головна відповідальність за цей дефіцит лежить на Росії, яка системно руйнує українську енергетику. Проте уряд має сферу свої відповідальності.   Кабмін допоміг системі вистояти, але не встиг зробити її достатньо децентралізованою і стійкою. Це важливий результат, однак незавершена реформа.

фото: @kabminua/facebook

Євроінтеграція: технічний поступ і політичні суперечності

Збереження європейського курсу є безумовним активом уряду. Виконання заходів Ukraine Facility, відкриття двох переговорних кластерів, адаптація законодавства і домовленості про довгострокове фінансування підтримували зв’язок між економічною стійкістю та майбутнім членством у ЄС.  Але саме за цієї каденції стався один із найнебезпечніших інституційних конфліктів останніх років.

У липні 2025 року було зроблено спробу обмежити незалежність НАБУ і Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Європейська комісія назвала ці дії глибоко тривожними й неприйнятними. Після протестів громадян та міжнародного тиску ключові гарантії незалежності антикорупційних органів були відновлені 31 липня. Кабмін не був єдиним автором цієї кризи – рішення ухвалювали парламент і президент. Однак уряд також не виступив помітним самостійним захисником інституційної незалежності. Це ще раз продемонструвало обмежену політичну суб’єктність прем’єр-міністерки.

Каденція Свириденко також збіглася з масштабним корупційним скандалом навколо високопосадовців і державного енергетичного сектору. Сама прем’єрка не була фігуранткою справи, однак критики дорікали їй недостатньо рішучим очищенням уряду та державних компаній. Отже, європейська інтеграція просувалася технічно, але інституційна поведінка влади часом суперечила самій суті європейських критеріїв.

Соціальна політика: виконання зобов’язань, а не зміна моделі

Уряд забезпечив соціальні виплати, індексацію пенсій, підтримку внутрішньо переміщених осіб, сімей із дітьми, ветеранів та прифронтових територій. У воєнних умовах це є суттєвим управлінським результатом. Однак соціальна політика переважно залишалася компенсаційною. Держава допомагала громадянам переживати наслідки війни, але повільніше створювала умови для повернення людей до продуктивної економічної діяльності.  Тим часом ОЕСР уже називає дефіцит кваліфікованих працівників одним із головних обмежувачів економічного зростання України.  Проблему визнавали, програми готували, але за рік Кабмін не створив цілісної політики людського капіталу для воєнної та повоєнної економіки.

Що ж приніс Україні уряд Юлії Свириденко? Він приніс ще один рік платоспроможності держави, безперервного фінансування оборони, збереження соціальних виплат і міжнародної підтримки. Уряд сприяв розширенню оборонного виробництва, ремонту енергетичних об’єктів, продовженню переговорів із ЄС і збереженню базової макрофінансової стабільності. Це не нульовий результат і в умовах війни він має значну ціну.

Але цей Кабмін не приніс Україні нової моделі розвитку. Він не перетворив політику підтримки виробників на реіндустріалізацію, не забезпечив інвестиційного прориву.  Його найточніше визначення – уряд кризового адміністрування, але слабкий уряд структурних змін. Кабмін краще залучав і розподіляв зовнішні ресурси, ніж створював умови для появи внутрішнього приватного капіталу, реагував на наслідки руйнувань, ніж усував довгострокові вразливості, презентував окремі програми, ніж об’єднував їх у цілісну стратегію. Уряд Свириденко купив Україні час, однак  він не зумів повною мірою перетворити цей час на нові інституції, виробничі потужності та економічну самодостатність. Саме тому головний результат його діяльності – не провал, а втрачена можливість переходу від виживання до розвитку.

Богдан Данилишин, для «Главкома»