«Окупований Донбас. Історія спротиву»

    • Прес-конференція
    • Учасники: Володимир Жемчугов
    • Розсилка

    Колишній полонений, партизан Володимир Жемчугов в прес-центрі Главкома розповів як він організовував рух спротиву на Донбасі, та коли почалася підготовка до окупації його батьківщини.

    Ми робили на трасі Харків – Ростов засади і обстрілювали колони. Спочатку окупації колони були невеликі по 15-20 машин, а от коли вже було Дебальцево, аеропорт, то щоночі заїжджало близько 50 машин, це і БТРи були, і «Урали», і інша техніка. Коли українська армія прийшла визволяти Красний Луч у серпні 2014 року, а це був період другого пришестя російських солдат – рязанці, тамбовці, чеченці –але була розбита під Сніжним, то росіяни дуже довго вважали, що десь полями бігають українські солдати і їх по ночам обстрілюють. А насправді тоді це були ми, партизани. Вдень ми приходили до них як мирні мешканці в їхні табори, пригощали їх цигарками та пивом, але паралельно рахували їхню кількість особового складу, техніку і так далі. В містах орудували «козаки», а росіяни ніколи не заходили в населені пункти, вони розбивали свої наметові містечка десь поблизу. От ми і обстрілювали їх вночі. На ранок вони розпочинали свій день з того, що прострілювали балки, у нас же лісів немає, а є балки. Російські солдати думали, що там ховаються українські солдати. Також ми ставили фугаси на дорогах, щоб знешкодити їхню техніку. Підривали їхні комунікації. Регулярно пропадали їхні відпускники, які їздили цими трасами у відпустку. А під час виконання свого останнього завдання я підірвався і потрапив в полон.

    В Луганську є два аеродроми. Один  - луганський військовий аеродром, який був за мирного часу перетворений на цивільний. Другий – аеродром вищого училища штурманів. Цей аеродром був закритий, з нього зробили музей, але злітна смуга залишилася. Росіяни коли прийшли, не встигли зайти в луганський цивільний аеропорт, а цей зайняли. На цій території і осів штаб ГРУ. Музей вони переробили знову під військову частину. Цей об’єкт мав два джерела енергозабезпечення. Одна лінія йшла від ТЕС у Щасті, а інша – з Росії. Оскільки щастинська ТЕС з перебоями працювала, тому росіяни запустили іншу лінію електропередач. Я підірвав цю лінію передач. Коли повертався назад, то зачепився за розтяжку. Ця місцевість дуже замінована, бо постійно хтось підривається до сих пір. Адже там йшли великі бої за луганський аеропорт. Тому і російська , і українська сторона все мінувала.

    Коли я зрозумів, що я поранений, я не хотів потрапляти в полон і стати зрадником. Тому я виповз на дорогу, щоб мене переїхала машина. Якраз йшла колона з російськими снарядами. Вони мене об’їхали, повідомили комусь, і за мною приїхали та забрали в луганську лікарню. Вони тоді ще не знали хто я. У мене із собою був паспорт. Вони побачили, що я місцевий, приїхали до мене до дому в Красний Луч, провели обшук, нічого не знайшли. Сусіди подзвонили моїй дружині і повідомили, що був обшук. Але оскільки міна для підриву лінії електропередач була встановлена із затримкою, і вибух відбувся наступного дня, зрозуміли, що то моїх рук справа. На місці вибуху знайшли мою шапку та деякі речі. Мій телефон був взламаний і переписка з партизанами була прочитана. Але це був не основний телефон, де були всі контакти. Це смартфон був для транзитної переписки.

     

    Допити йшли одразу ще в реанімації, коли я приходив до тями після наркозу. Мене і під час наркозу певно теж допитували. Відпиратися мені не було сенсу, бо вони факти пред’явили – мої загублені речі. Тоді я придумав спершу легенду, що мовляв мене змусили українські військові підірвати міну. Але коли вони взламали мій месенджер в телефоні, тоді вже до мене на допит прийшов ФСБшник. Я впізнав, що це представник ФСБ по їхньому говору. Адже можна відрізнити, коли українець говорить російською, а коли росіянин. Допити були уже іншого характеру. Мені довелося просто на ходу вигадувати іншу легенду. Я весь час стверджував, що я був один. Вони не вірили. Тому почали мені колоти якісь препарати. Я впадав в неадекватний стан, і мене в такому стані допитували. Під час допитів, і пістолет до голови приставляли, ножем по тілу різали, кололи голкою в руку, мовляв заражають мене смертельною хворобою, щоб я розколовся і тоді вони дадуть антияд. У мене вже був перитоніт, і я вже вмирав. Тому всі дивуються зараз як я вижив тоді взагалі. Протягом усього часу, що я лежав у лікарні між операціями мене допитували. Це було пекло. Там я пробув вісім місяців.

    Оскільки під час того як кололи мені якісь препарати, я себе неадекватно почував, то я сильно боявся, що можу когось в такому стані видати. Тому вирішив покінчити життя самогубством. Я почав уночі, коли мене лишили в спокої, перекусувати крапельниці. Але це помітили.

    Доки я був у лікарні, то йшли переговори, щоб мене обміняти. У травні 2016 року мене хотіли поміняти на цих двох російських спецназівців. Але їх обміняли на Надію Савченко. І от 24 травня обміняли Савченко, а 26 прийшов МГБшник «лнр» і сказав, що я вже не становлю для них інтерес, і мене переводять в тюрму. 30 травня перевезли мене сліпого, без рук та з гниючими ранами на тілі в луганську тюрму в камеру з кримінальними засудженими. В тюрмі в таких антисанітарних умовах я пробув до 17 вересня 2016 року. І вже тоді мене обміняли на мості Щастя. Але в камері мене не били, навіть навпаки засуджені проявили до мене співчуття. Оскільки в мене нічого не було, то вони мені дали ложку, тарілку, знайшли мені простирадло. У мене навіть з охоронцями тюрми були нормальні стосунки. Вони мене поважали за те, що я не зрадив. Тобто вони зрадники поважали мою позицію, що я в такому стані сліпий і без рук пішов в тюрму, і не зламався.

    Пропонуємо також переглянути запис прес-конференції



    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ