Совєтське Товариство Пам'яті та кліка опортуністів…
«Плани Заходу ізолювати Росію, оточивши нас санітарним кордоном, зазнали фіаско, – зловтішався нещодавно Сергій Лавров, міністр закордонних справ Росії. – Ми зміцнюємо добросусідські відносини… з міжнародною більшістю».
На перший погляд, Лавров має рацію. 23 лютого 2023 року, за день до першої річниці вторгнення Росії в Україну, 39 країн відмовилися підтримати резолюцію ООН, що засуджує це вторгнення. Попри санкції, запроваджені Америкою та її союзниками, російська економіка і торгівля тримаються напрочуд добре. Лавров весело набирає авіамилі до іноземних столиць.
На папері геополітичний вплив Росії має вражаючий вигляд. Її війська і найманці розміщені щонайменше в 16 країнах. Деякі з них підтримують дружні автократії, як-от у Малі та Сирії. Інші підтримують «заморожені конфлікти», як Грузія, в рамках і поза НАТО. За останнє десятиліття на Росію припадає більше половини імпорту озброєнь у 22 різні країни, в тому числі і в такі великі, як Китай та Індія. В ООН Росія користується підтримкою або, принаймні, корисним утриманням від голосування десятків країн.
Природні ресурси – її могутність. За десять років до вторгнення Росія була домінуючим постачальником природного газу до більш ніж десятка країн, що дало їй енергетичну зброю, яку вона без вагань застосувала проти Європи: у 2005, 2009 і минулого року. Десять країн виробляють основну частку електроенергії на ядерних реакторах, побудованих Росією, або ж тісно співпрацюють з нею в галузі ядерних технологій.
Дипломатична стійкість Росії змушує багатьох на Заході заламувати руки. Пітер Франкопан, професор історії Оксфордського університету, нещодавно написав, що обурення діями Заходу та захмарні ціни на енергоносії трансформують міжнародну систему на користь Росії. Газети, аналітичні центри та експерти нарікають на те, що Захід не зміг ізолювати Росію або завоювати велику кількість країн, що розвиваються. Проте зібрані журналом The Economist дані щодо широкого спектру військових, економічних і дипломатичних заходів – так званий «індекс друзів Путіна» – показують дещо розмитішу картину.
Цей індекс розглядає 11 різних заходів підтримки або потенціалу примусу в трьох широких сферах.
Перша – дипломатична. Чи голосували вони проти Росії, чи утримувалися від голосування за ключові резолюції ООН, чи голосували разом з Росією принаймні двічі за ці резолюції?
Другий – військова. Чи є вони договірними союзниками Росії? Чи мають на своїй території російські війська або найманців? Чи постачали зброю Росії від початку війни? Чи залежать від російської зброї? Чи проводили маневри з Росією з початку війни?
Третя – енергетика й економіка. Чи залежать вони від російського газу, російських атомних електростанцій або технологій? Чи становить торгівля з Росією велику частку в загальному обсязі їхньої торгівлі? Чи зріс експорт до Росії після війни?
Цей приблизний індекс не має на меті врахувати тонкі нюанси дипломатичних позицій, які займають багато країн. Але він забезпечує основу для оцінки того, як країни вирішують діяти щодо Росії і чи можуть вони бути вразливими до примусу з її боку.
Пів дюжини країн, які набрали найбільшу кількість балів, – це ті, що пов'язані з Росією упереваж політично, історично та географічно. Як-от: Вірменія, Білорусь, Іран та Киргизстан. За ними йде довгий список країн з менш тісними зв'язками з Росією, включаючи таких гігантів, як Китай та Індія, і таких середнячків, як Болівія та Малі.
Команда «Б»
Один зі способів розглянути світ країн, що мають зв'язки з Росією, – це згрупувати їх у три категорії: «коаліція невдах, «совєтське товариство пам'яті» та «вісь опортуністів».
Почнемо з «коаліції невдах». Путін любить цитувати царя Олександра ІІІ: «У Росії є лише два союзники: армія і флот». Це ближче до істини, ніж Путіну хотілося б. На папері Росія має п'ять формальних союзників в Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ): Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан. За договором, всі вони зобов'язані прийти на допомогу один одному в разі нападу. Проте жоден член ОДКБ не підтримав своїми військами війну Росії в Україні. Білорусь дозволила використовувати себе як військову базу, але не надіслала власних військ.
Натомість деякі члени ОДКБ намагаються дистанціюватися од війни. Вірменія розгнівана тим, що 3500 російських військових на її території не прийшли їй на допомогу під час війни з Азербайджаном у 2020 році. Вона відмовилася приймати цьогорічні військові ігри ОДКБ, а тепер, схоже, підвищує свої ставки, коли йдеться про політичних покровителів, запросивши місію ЄС для моніторингу свого кордону з Азербайджаном.
Казахстан вже давно є близьким союзником Росії. Минулого року Путін відправив десантників для придушення антиурядових протестів у кількох казахстанських містах. Однак це не завадило Касим-Жомарт Токаєву, президенту Казахстану, критикувати війну в Україні під час візиту до Санкт-Петербурга в червні. У лютому Казахстан приймав державного секретаря США Ентоні Блінкена. Марк Галеотті з Королівського інституту об'єднаних служб (RUSI) проводить паралелі між зменшенням впливу Росії та постімперським занепадом Британії. Віддалення Центральної Азії від Москви, пише він, є «путінським Суецьким моментом».
Жоден член ОДКБ не підтримав своїми військами війну Росії в Україні
Крім Білорусі, лише Іран та Північна Корея надсилали зброю до Росії. Американський уряд вважає, що Північна Корея поставила «значну» кількість артилерійських снарядів, але недостатню для того, щоб зменшити їхній дефіцит у російському війську чи навіть змінити хід війни. Іран відправив начинені вибухівкою безпілотники, які допомагають Росії продовжувати бомбардування України. А ще він направив до Росії «військових радників», які допомагають керувати безпілотниками.
Проте Іран, який за часів холодної війни був позаблоковим, розділився в думках щодо того наскільки сильно має підлабузнюватися до Москви. Прихильники жорсткої лінії в Корпусі вартових ісламської революції сподіваються, що їхня підтримка буде віддячена за допомогою сучасних винищувачів і зенітних ракет. Але в Міністерстві закордонних справ Ірану відносно помірковані службовці побоюються подальшого протистояння із Заходом чи потурання вторгненню Росії в сусідні країни – пам'ятаючи, як Совєтський Союз захопив більшу частину Ірану під час Другої світової війни. Цій групі з трьох союзників, готових озброїти Росію, протистоїть західний альянс з 31 країни, які публічно підтвердили, що надсилають зброю в Україну.
Дипломатично Росія має вигляд майже ізольованої. Лише чотири країни (Білорусь, Нікарагуа, Північна Корея та Сирія) послідовно голосували проти семи резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, які засуджують поведінку Росії в Україні з 2014 року, коли російські війська захопили Кримський півострів. Ще півдюжини країн, серед яких Болівія, Еритрея, Малі та Нікарагуа, щонайменше двічі голосували разом з Росією.
Країни з «коаліції невдах» мають багато спільного. Жодна з них не є справжньою демократією. Деякі з них, як-от Сирія, безпосередньо залежать від російських військ чи найманців, і виживання їхніх урядів залежить від саме від них. Інші країни, такі як Еритрея, самі є світовими вигнанцями, котрі покладаються на дипломатичну підтримку Росії в Раді Безпеки ООН. Проросійська коаліція також зменшується. У 2014 році, коли ООН проголосувала за засудження анексії Криму, Росію підтримали десять країн. Відтоді деякі з них відкликали свою підтримку. Серед них Болівія, яка раніше перебувала під владою Ево Моралеса, лівого силовика, і Судан, де правив Омар аль-Башир, диктатор-геноцидник, який ненавидів Захід.
Прощавай, Леніне
Близько 30 інших країн є номінально нейтральними і, як правило, утримуються при голосуванні в ООН щодо України. Багато хто відмовляється ставати на чийсь бік, каже Дмитро Альперович, голова американського аналітичного центру Silverado Policy Accelerator. Замість цього, за його словами, їхня позиція така: «віспа на обидві ваші хати; це дві білі країни, які воюють одна з одною».
Підгрупа таких людей становить «товариство совєтської пам'яті». Не пропонуючи серйозної дипломатичної чи військової допомоги, вони схиляються на бік Росії, проводячи військові навчання з її збройними силами або ж повторюючи російські аргументи про те, що у війні винна експансія НАТО чи сама Україна.
Зрозуміти їхні справжні мотиви не так просто, але певні спільні риси все ж проступають. Деякі країни, такі як Алжир, Ангола та Південна Африка, сповідують симпатії до Росії частково через історичні зв'язки з Совєтським Союзом (вони, здається, забувають, що Україна також була частиною СССР); або, що ще більш іронічно, тому, що вони пам'ятають СССР як союзника пригноблених народів у боротьбі з імперіалістами.
Проте совєтська ностальгія – не єдиний чинник, особливо в Африці, де розташовані більшість країн, які утримуються при голосуванні в ООН. У багатьох випадках правлячі партії або політики завдячують Росії за допомогу у фінансуванні виборів чи спробах вплинути на них. Наприклад, правлячий Африканський національний конгрес Південної Африки отримав великі пожертви від гірничодобувної компанії, пов'язаної з Росією. Це могло вплинути на його рішення прийняти Лаврова і провести військові навчання з російським флотом.
Російська дипломатія в Африці зосереджується на допомозі у сфері безпеки та продажу зброї. Атлантична рада, аналітичний центр у Вашингтоні, у своєму нещодавньому звіті зазначила, що якщо між 2010 і 2017 роками Росія підписала сім угод про військову співпрацю в Африці, то між 2017 і 2021 роками – 20, причому більше половини з них із країнами, з якими раніше не мала військових зв'язків.
Росія – не просто великий постачальник зброї. Вона набуває впливу в країнах, відрізаних од західних поставок через перевороти і порушення прав людини, таких як Малі й Центральноафриканська Республіка. Західне ембарго на постачання зброї «відкрило двері [для росіян], – каже Джей Пітер Фам, фахівець з міжнародних зв’язків із прицілом на африканські країни. – Ми не можемо звинувачувати малійців у тому, що вони беруть те, що можуть отримати».
І все ж у деяких випадках спроби Росії здобути вплив вражаюче провалилися. Мадагаскар, наприклад, виступив проти Росії після того, як її спіймали на спробі схилити президентські вибори на користь проросійських кандидатів у 2019 році. Після того, як у Мозамбіку джихадисти захопили в полон та обезголовили п'ятьох бійців російської приватної компанії «Вагнер», країна звернулася до Руанди й Заходу по допомогу в забезпеченні безпеки.
«Скидається на те, що, де б росіяни не з’явилися, вони всюди втручаються в політичні справи», – каже Самуель Рамані, автор книги «Росія в Африці», опублікованої минулого місяця. Помилки, яких припускається Росія в бідних країнах, часто схожі на промахи її розвідки в Україні, наприклад, переоцінка популярності місцевих ставлеників або лідерів. «Здебільшого це загальна некомпетентність та неправильне розуміння місцевої ситуації», – каже пан Рамані.
Російська ядерна енергетика пропонує ще один важіль. Державна державна ядерна енергетична компанія «Росатом» є найбільшим у світі експортером реакторів. У статті, опублікованій минулого місяця в журналі Nature Energy, автори якої – Каспер Шулецький та Індра Оверланд з Норвезького інституту міжнародних відносин – зазначають: щонайменше дев'ять країн, включаючи Бангладеш та Єгипет, можуть бути вразливими до політичного тиску, оскільки вони залежать від атомних електростанцій, побудованих Росією. Кілька інших країн мають високий рівень ядерної співпраці з Росією. Однак і вона може слабшати. Припинення Росією експорту газу до Європи може підірвати її репутацію надійного постачальника енергоресурсів.
Беруть, що можуть
Третя група країн – «вісь опортуністів» – розглядає західні санкції як шанс збільшити власну торгівлю з Росією на хороших умовах. Згідно з аналізом компанії Silverado Policy Accelerator, у перші кілька місяців після вторгнення в Україну російський імпорт товарів обвалився більш ніж на 40%. Проте до вересня він значною мірою відновився, оскільки Китай і Туреччина замінили експорт з Європи та Америки. Захід поки що не зміг повністю перекрити російський імпорт високотехнологічних комп'ютерних чіпів, які використовуються в ракетах та інших видах озброєнь. Росія продовжує імпортувати на 30-50% більше чіпів, ніж до війни. І все це в основному завдяки значному зростанню імпорту з Китаю.
Спочатку здавалося, що напад Росії на Україну застав Китай зненацька. Він погодився на стратегічне партнерство «без обмежень» всього за кілька тижнів до того, як в Україну в'їхали танки. Відтоді верховний лідер Китаю Сі Цзіньпін намагався обернути ситуацію на свою користь, відчуваючи можливість відволікти Америку від її зусиль протистояти Китаю, особливо щодо Тайваню. Водночас він вивірив свою відповідь, намагаючись убезпечити Китай від будь-яких дій у відповідь з боку США чи їхніх союзників. Таким чином, китайські офіційні особи сповідують нейтралітет щодо України, відмовляючись засуджувати російське вторгнення, але звинувачуючи у війні експансію НАТО. Важливе питання полягає в тому, чи почне Китай постачати зброю до Росії. Це могло б змінити хід війни. Більше може стати відомо під час візиту президента Сі до Росії.
Росія продовжує імпортувати на 30-50% більше чіпів, ніж до війни
Відносини Туреччини з Росією дещо складніші. Туреччина є членом НАТО. Вона продала Україні озброєні безпілотники і, як вважається, також надіслала високоточну артилерію і ракети. Вона конкурує з Росією за вплив від Близького Сходу до Центральної Азії і навіть вела проти Росії локальні війни в Сирії та Лівії. Але вона залежить від Росії в питаннях постачання природного газу та допомоги в будівництві атомних електростанцій. Туреччина заробляє мільярди доларів на рік на російських туристах. Це замикає обидві країни в обіймах взаємної залежності. Туреччині вигідно зіштовхувати Росію і Захід один проти одного. Росія, своєю чергою, здається, готова не звертати уваги на турецьку підтримку України доти, доки триває торгівля.
Від торгівлі з Росією Індія могла б отримати значно більше користі, ніж отримує. Вона завзято відмовляється засуджувати російське вторгнення і навіть збільшила імпорт російської нафти зі знижкою (хоча зараз заявляє, що дотримуватиметься цінового ліміту, встановленого Заходом). Індія залишається великим покупцем російської зброї. Але, схоже, що в той же час Індія не стала критично важливим каналом для потрапляння до Росії товарів, що перебувають під санкціями. Справді, вартість індійського експорту до Росії після вторгнення впала.
Захід робить все можливе, щоб відштовхнути од себе тих друзів Путіна, що в нього щезалишилися. І поки що це стримує такі країни, як Білорусь, від активнішої участі у війні, а Іран – від постачання балістичних ракет, що стало б серйозною ескалацією підтримки Путіна. Але союзники України вагаються щодо того, як – і чи варто взагалі – протидіяти російському впливу в бідних країнах.
Першим кроком може стати зменшення перебільшення важливості м'якої підтримки, яку пропонують Росії її попутники, особливо коли це призводить до утримання від голосувань в ООН або символічних жестів солідарності. «Боюся, ми можемо стати учасниками невигідної гри в «убити крота», якщо намагатимемся протидіяти кожному вияву російського впливу», – каже Ендрю Вайс з американського аналітичного центру Carnegie Endowment for International Peace. – У деяких випадках ми ризикуємо переплачувати за вирішення проблем, які не мають важливого стратегічного значення».
Водночас Захід міг би вжити відносно дешевих заходів для протидії поширенню впливу ПВК «Вагнер» в Африці, в основному шляхом озброєння й підтримки регіональних сил безпеки і дружніх урядів, аби вони не були змушені звертатися до Росії. Так само, маючи справу з російською віссю опортуністів, Захід має ретельно вивірити свої власні червоні лінії, прописати їх щодо розширення торгівлі військовими і високотехнологічними товарами. Захід має тримати свій економічний порох сухим, щоб стримувати Китай та інші країни від постачання зброї та боєприпасів. Росія не настільки ізольована, як сподівався Захід, але твердження Лаврова, що вона (Росія) оточена близькими друзями, не відповідає дійсності.
Переклад з англійської Вікторії О. Романчук
Коментарі — 0