Камо грядеши, Україно?

Друзі, світ наш настільки швидко змінюється, що ми іноді не встигаємо зрозуміти, що ми давно вже поза межами звичної системи координат, де по вертикалі і горизонталі були б знайомі нам поняття – світло – темрява, добро-зло.

Тисячі років, і особливо, два останніх тисячоліття, культура була символом духовної сутності людини, яка на відміну від тварин, навчилася бачити красу цього світу – і навіть створювати цю красу довкола себе. Так з'явилися зразки матеріальної культури.

Людина не хотіла спинятись на цьому шляху і навчилася цю красу відображати в своїх ментальних конструкціях. Так з'явилися нематеріальні зразки культури, музика, поезія, пісня, казка, обрядові дійства.

Суть культури була в тому, що вона розвивала людську спільноту, виокремлювала з поміж інших, була потужним об'єднуючим фактором.

Вищим проявом культури можна вважати мистецтво, оскільки в ньому особистість отримувала індивідуальне право виразу свого бачення прекрасного.

Але завжди (ну майже завжди!) в полі зору митця спостерігалась присутність певного ідеалу.

Не дивно, що для християнського світу усе, що пов'язано із постаттю Ісуса Христа, набуло сакрального змісту і значення ідеалу.

І так тривало кілька століть, доки зі світом не почало відбуватися щось особливе трагічне. І це стосувалося не лише того, що на початку 20 століття спалахнула Перша світова війна, а Європою прокотилася хвиля жахливих, звірячо-жорстоких соціальних революцій. Поряд із цим в культурно-мистецькій площині почало проявляти себе відверте богоборство.

Ні, боротьба ця не торкнулася ні Яхве, ні Шиви, ні Будди, Одіна чи Магомета. Вона відверто спрямовувалася саме проти Ісуса Христа, як символа любові і самопожертви Божого Сина заради людства, заради його спасіння від спокус і пасток цього світу.

Але в СРСР думали інакше. Майже ніхто не знає, але перший пам'ятник Іуді Іскаріоту був поставлений саме у постреволюційному Санкт-Петербурзі, хоча й простояв він недовго, бо був знесений обуреними православними вірянами.

У кінематографі Країни Рад теж відбувалося щось подібне. Старші люди добре пам'ятають як у фільмі Олександр Невський зображено православне і особливо католицьке духовенство. Ну а фільм «Свято святого Йоргена» з коміком Ігорем Ільїнським був взагалі відвертою сатирою і насмішкою над християнством.

Традиція богоборства в колишньому Союзі підтримувалася на державному рівні і чиновникам та силовикам не рекомендувалося відвідувати церкви і піддавати хрещенню своїх дітей. Не хочу вже зайвий раз говорити про Мавзолей на Червноній площі, який побудований за всіма критеріями культу диявола і нагадує так званий зікурат. Кому цікаво – хай погуглить.

Здавалось би ми це вже пройшли. Лозунг «подалі від москви» набув і прямого і переносного значення. Здавалось би, український люд може жити у відповідності зі своїми традиціями, однією з яких є віра у Бога – Ісуса. Але, виявляється не все так просто і тут. І справа навіть не в тому, що росія продемонструвала нам на практиці зрощення інститутів церкви та органів держбеспеки і намагалася утримувати таку церкву і на наших теренах. Справа в тому, що вона занапастила віру.

Але, наголошую, йдеться тут не про церкву, як соціальний інститут, а саме про віру душах людей в християнські ідеали – і у певні атрибути цієї віри, які багато хто вважає і досі сакральними. І я тут говорю про ікони, як про символічне зображення Бога.

Так склалося століттями, що ікона була особливим видом творчості – її вигляд викликав сакральні думки і почуття, допомагав зосередитись на молитві, а деякі ікони навіть набули значення легендарних символів пов»язаних із перемогами і зціленнями від хвороб.

Тож, у жодного християнина не піднялась би рука щось сотворити з Іконою, зруйнувати її чи спотворити. У селі моєї мами на Сумщині існувала легенда, як більшовики спалили церкву, а комісар ножичком виколупував очі Христу, а через три дні сам осліп і збожеволів. І ціле село було свідком цього...

Але сьогодні ніхто не колупає ножем старих артефактів. Всі богоборці стали куди просунутіші і хитріші. Можна приміром взяти традиційну ікону – і замість лику Христа втиснути туди потворну морду шимпанзе. І довго філософствувати на цю тему, шукаючи потрібну концепцію.

Або вручити Діві Марії замість немовляти в руки залізного Джевеліна – і щось там просторікувати на тему патріотизму і освячення чогось. А що, якщо російські попи можуть освячувати бомби і ракети, то ми підемо ще далі – у нас буде сама Богоматір пуляти з Джевеліна!

А можна ще страшніше – взяти Ікону Богородиці з Немовлям – і акуратно вирізати з неї неї маленького Ісуса, залишивши на іконі чорну дірку, мовляв, все, нема, почорнів від горя і лиха. А потім цю ікону привезти у подарунок не комусь, а Папі Римському у Ватікан. І вручити від імені України. І сподіватись, що вища духовна особа, яка й так не палає любов'ю до України не зрозуміє справжню суть цього символу. Адже хто-хто, а вищі духовні особи знаються на духовній символіці бездоганно.

А про що говорить цей символ? А про те, що у певній країні, що воює нині з оплотом східного християнства (божевільного і збоченого – але все ж!) вирішили взагалі скасувати Бога як такого. Просто вирізати його з ікони – і викинути на смітник історії, як, приміром, Пушкіна чи Булгакова. Хоча це далеко не рівнозначні постаті, але – коли вже сказали «А», то треба говорити «Б»...

Я не знаю, хто там нині в радниках у президента і чи орієнтується він так глибоко в речах сакральних – але, гадаю, це була підстава – хитра, цинічна і непрогнозована. Це якщо говорити про речі земні.

А якщо дозволити собі трохи символіки, то зрозуміло, куди ми рухаємось – бо в народі існує прислів'я: святе місце порожнім не буває.

Свідомо не вживаю жодних прізвищ – лише картинки.

Можливо, вони примусять думати тих, хто ще не втратив цієї здатності – думати.

Камо грядеши, Україно?!