Культура поза політикою? Небезпечна помилка західних еліт

«Це війна Путіна, а не Пушкіна», – днями знову сказала федеральна міністерка культури Німеччини Клавдія Рот, вкотре повторивши поширену останнім часом і вельми популярну в певних західних колах мантру-тезу про принциповий розрив між культурою та політикою.

Хоч яким неориґінальним та інфантильним є прагнення звести все російське зло до «одного-єдиного імені», парадокс у тому, що саму Клавдію Рот «путінферштеєркою» називати не випадає. Вона – екологічна ліва, яка все своє активне політичне життя присвячує правам упосліджених – ЛҐБТК – та розвитку жіночого футболу у власній країні. Її Партія зелених у значній своїй частині – чи не найпослідовніші «українофіли» в німецькій політиці.

Тож подібні слова повторюються і просуваються з окресленої ідеологічної позиції, що передбачає радикальне звуження поля політики до власне політичних процесів і подій, залишаючи культурі роль такої собі прекраснодушної надбудови, звільненої від нервів національно-культурного домінування чи імперсько-колоніяльної «механіки».

З одного боку, пані міністерка нібито підкреслює важливість культури і вочевидь вірить у її цілющі й терапевтичні якості. Мовляв, культуру не можна скасовувати і бойкотувати тому, що в ній за якимось умовчанням закладено дещо, здатне полегшити життя людини та спільноти навіть у найчорніші дні. Тобто, ось вам окремо політика «однієї людини, яка в усьому винна», з її світом жахів, насильства та чемпіонатом світу з танкового біятлону – а ось втілені в текстах і образах зразки людської духовности: велика література толстоєвських, опера, балет, фігурне катання, до яких можна безборонно припасти в кожній частині світу як до певної даности й перевіреної часом системи, де «есть и ситец, и парча».

Тому в якомусь сенсі, виводячи культуру зі сфери політичного, Рот та її численні однодумці зводять увесь вплив культури до такої собі таблетки аспірину фірми «Bayer». Культура – так само, як таблетка аспірину – за визначенням і закладеною надійною рецептурою здатна полікувати те, що за її ж відсутности чи пасивности накоїла політика, зґвалтована «однією людиною, яка в усьому винна».

Дарма, що вона завжди була поруч з імперією не лише як її урочиста вітрина або ескорт, а й безпосередній її творець і натхненник ще з часів Феофана Прокоповича. Цього не видно європейським лівим, які завжди воліють оперувати лише побаченим вершечком айсберґа – експортним мітом широкої російської душі, втіленої у формах естетичного. Як і того, що коли мова про культуру російську, з уваги вислизає один важливий і принциповий момент: за останні сотні років не відбулося жодної посутньої ревізії імперських практик усередині цієї культури. А отже, в ній не відбувалося того, що за схожих несприятливих політичних обставин брала на себе кожна зріла європейська культура після якогось свого краху – включаючи й німецьку культуру з її глибинними порахунками з доморослим нацизмом у другій половині ХХ століття.

Так, саме німецька культура з Томасом Манном, Ґюнтером Ґрассом, Гайнріхом Бьоллем і Вінфридом Ґеорґом Зебальдом «відмолила» німців після катастрофи, завданої «однією людиною, яка була в усьому винна». Просто пані Рот невтямки, що після катастрофи сталінізму «Архіпелаг ҐУЛАҐ» Солженіцина, наприклад, чи табірні оповідання Варлама Шаламова, обмеживши сталінізм комунізмом і викинувши за дужки російський імперіалізм, такої очисної функції не виконали і ніяк не зупинили сучасну Росію в її сьогоднішньому бажанні знищити світ.

Але існує й інший бік цього ритуально-риторичного виведення російської культури з-під удару. І він вражає навіть більше за нерозуміння німецькими лівими того, що таке культура в системі імперської влади (див. фундаментальну розвідку Еви Томпсон «Трубадури імперії»). Я маю на увазі передусім головний ідейний пункт лівої ж думки другої половини ХХ століття – а саме принципову згоду всіх її провідних мислителів із тим, що не існує тексту поза контекстом, або, вслід за провідною ідеєю Ролана Барта, не існує жодного художнього чи навіть прагматичного висловлювання поза сферою політичного.

Можна було би списати таке на анальфабетизм, якби пані Рот і її однодумці справді не знали, приміром, про зв’язок Ріффеншталь, Гайдеґґера чи Шпеєра з ідеологією нацизму або про принципове безсилля найкращих представників тієї культури перед розпеченою маґмою німецької винятковости, реваншизму та расизму після приходу Гітлера до влади. Культури поза політикою не буває десь так само, як не буває політики поза культурою.

Культура в тоталітарних суспільствах – завжди інструмент, а не мета. Мета якраз у тому, щоби втілити пункти політичного порядку денного за допомогою всіх наявних засобів. Проте російська культура в контексті війни з Україною – як білборд з Пушкіним в окупованому росіянами Херсоні – не просто інструмент, а реалізація вже неодноразово сформульованого всередині тієї культури прагнення домінування та поневолення.

Авжеж, без «Клеветникам России» і «Мазепи» Пушкіна не було би Путіна. І в цьому захопливому тоталітарному бадмінтоні між імперською політикою та культурою не існує ні місця, ні можливости для існування, приміром, української культури, відмінної та незалежної за своїм образом від культури метрополії.

Тому коли хтось на Заході говорить «культура поза політикою», мені хочеться зацитувати самого Владіміра Путіна, який ще у грудні 2015 року сказав таке: «Бажано, звісно, аби культура була поза політикою. Тоді це можна використати в якості мосту між народами, між країнами, навіть в умовах загострення якихось взаємин. Лише якщо ніхто не спробує використати культуру в інтересах політики».

Ключове дієслово тут, певна річ, «використати». Це дуже добре відомо нам, але якось не надто зрозуміло німцям. Вони чимдуж прагнуть переконати нас, що винен не російський народ, а один путін. Думаю, саме тому, що вони досі переконані, ніби в катастрофі Німеччини був винен один Гітлер. Іноді здається, що вони досі так вважають. Тільки не зізнаються самим собі.