Автокефалія української церкви: як це має відбутися при сприятливому перебігу подій

Щодо звернення Президента та Верховної Ради до Вселенського Патріарха Варфоломія щодо надання українській церкві канонічної автокефалії. Не хотів уже про це писати, бо колись раніше висловлював детально свою думку, але той апофеоз прихованих адептів русскага міра (що найогидніше – усіх, як на підбір, українською мовою), який зараз спостерігаємо на телеканалах, таки спонукав дещо написати. Застережуся, я сам греко-католик, але мені не чужі проблеми всіх Церков в Україні, бо для Москви їхня церква - це смертельна зброя, якою вона воює проти моєї країни. І ще, маю певні пізнання з канонічного права та практики церковного устрою, бо вивчав богослов'я й навіть був особистим редактором патріарха Мирослава-Івана Любачівського та очолював церковне видавництво. І головне - я був членом парламентської делегації до Вселенського Патріарха Варфоломія якраз із подібним прошенням ще в кінці 2000 року. Тому пишу тут не як якийсь блогер, що готовий висловлюватися про що завгодно, а як людина з відповідними пізнаннями й учасник цього процесу. А з того візиту до Патріарха Варфоломія маю пару фото, тож їх тут пропоную. Біля мене на аудієнції сидить секретар Священного синоду Вселенського Патріархату архієпископ Мелітон.

Отже:

1. Страхалочка про порушення Конституції в частині відокремлення церкви від держави.
Якби Президент чи Рада спробували повторити те, що колись старався зробити Віктор Ющенко – це було б благим наміром, але антиконституційним. Ющенко прагнув саме з боку держави й владними інструментами створити в Україні єдину Помісну Православну Церкву. І просити для неї канонічного визнання. Попри всю антиконституційність цього наміру, мені дуже шкода, що йому тоді це не вдалося, адже він крім слів так до діла й не перейшов. Що відбувається сьогодні? Президент і Рада не створюють нову єдину Церкву. Не виписують закон про її утворення й функціонування (що цілком успішно зробили в Албанії, де помісна православна церква фактично створена державним законом). У нас влада – це не лише керівники держави, але й, згідно Конституції, представники народу, делеговані ним реалізовувати свої вимоги й сподівання. Тому вони, не виходячи за межі конституційних повноважень, звернулися до Вселенського Патріарха з проханням виконати вимогу канонічного права про надання українському православ’ю статусу автокефалії, тобто права на створення в країні єдиної Помісної Православної Церкви. Це не прохання про створення церкви й не вимога надати статус якійсь одній із конфесій. Що тут суперечить Конституції?

2. Агентурні байки про те, що в Україні православні приречені залишатися під управлінням Москви та про так звані «канонічні території». Був шокований, коли мені це завуальовано нав’язував на ЗІКу сьогодні ведучий!
Чим, щодо ієрархічних структур, відрізняється православ’я від католицизму? Католицька церква ще від перших віків і часів гоніння має жорстку вертикальну структуру: «Один пастир, одна паства, одна ієрархія». Певні канонічні відхилення визначені лише канонічним правом східних католицьких церков, яке допускає власні горизонтальні ієрархії й патріархати. Але все це також у складі єдиної ієрархії всієї Вселенської Церкви. Православ’я розвивалося, як союз рівних Церков. Кожна православна країна має право на свою автокефальну єдину помісну православну церкву. І крапка.

Але не православна конфесія (їх, як у нас, може бути декілька), не нація, бо вона може бути розділена між ворогуючими державами або в діаспорі мати свої власні церкви (наприклад, Русская зарубєжная православная церковь), а саме країна. Помісний статус сербської чи румунської церков наданий їм не як націям, а як державам. А щодо «канонічних територій» поза межами своєї країни, то це абсолютно суперечить будь-яким канонам церкви. Кірілл хоче стати таким собі маленьким папою римським на пост-радянському просторі (як і його партнер Путін хоче на цьому ж самому просторі бути імператором). Але православні канони цього не допускають.

3. Маніпуляція, що це не справа політиків, нехай самі церкви розберуться й попросять. 
Саме держава повинна попросити про автокефалію для своєї православної церкви, а не лише ієрархи, бо конфесій може бути багато, а держава та легітимна влада в ній одна. Це давній принцип, якого століттями дотримується православ’я (спершу дуже неохоче, а нині вже майже автоматично).
А тепер мій власний спогад. Кінець 2000 року, я як народний депутат (хоча й греко-католик), їду в складі делегації нашого парламенту до Стамбула-Константинополя, до Його Святості Вселенського Патріарха Варфоломія просити про визнання канонічного статусу для УПЦ-КП й дарування їй автокефалії. Наше клопотання було не зовсім коректним, бо стосувалося якраз однієї з конфесій. Але знітило Патріарха якраз не це. Він нас відразу запитав, чи маємо прохання про це від Президента Кучми й звернення від Верховної Ради. Ми не мали й знали, що це буде проблема. Але вирішили таки спробувати – не спрацювало. Ми неймовірно гарно й щиро поспілкувалися, але безрезультатно. Бо офіційно висловлена воля держави є обов’язковою умовою. Це старий принцип православ’я, де церква визнає право держави в церковно-організаційній (не релігійній) сфері. Це закладено від часів Візантійської імперії. Така традиція й канонічна вимога. Коли Москва хотіла спершу до себе з Києва перетягнути київську митрополію, а потім отримати патріарший статут, то звертався не митрополит, а московський цар (щоправда у відверто бандитський, рекетирський спосіб).

4. Про те, що це лише піар Порошенка напередодні виборів.
Повна ахінея, бо чому ж тоді під цим піаром підписалися лідери опозиційних фракцій Батьківщини, Самопомочі й Радикалів? Невже вони так хочуть підіграти своєму конкуренту й ворогу. Зараз визріли умови, яких раніше не було (про це далі). А оскільки сама процедура дуже тривала, то на виборах це ще й спробують використати проти Порошенка, називаючи невиконаною обіцянкою. Та й узагалі, я вже пару десятків разів пригадую, як будь-яку позитивну новину від Порошенка оголошують виключно піаром, хоча це все може бути абсолютно притаманною його посаді роботою. Це тактика виборчої кампанії – не допустити сприйняття добрих намірів у твого конкурента. Він має робити або непопулярні речі, або ж це лише піар. Обплюгавити можна все на світі. Але політичні лідери тут вирішили самі не бруднитися, а на ефіри випустили штатних політтехнологів.

5. Запевнення, що Варфоломій уже раз проігнорував це в 2008 році, тому й зігнорує або відмовить зараз. 
Не виключаю й такого результату. Але є кілька відмінностей:

1) тоді Ющенко не виконав процедури подання прохання, поставив Патріарха перед фактом;

2) у 2008 році просили найперше канонічного статусу для однієї з конфесій УПЦ-КП, що при поліконфесійності не могло бути підтримано. Крім того, це було проблемою для Варфоломія, бо проти Філарета воював найпотужніший патріархат Московії, вони його й Церкву оголосили розкольниками. Тут треба було проходити тривалий шлях зняття звинувачень;

3) паралельно зі статусом для УПЦ-КП Ющенко започаткував ініціативу створення якраз державними структурами Єдиної Помісної Церкви, та ще й пов’язував цю ініціативу з включенням туди всіх конфесій, в т.ч. УГКЦ. Що особливо складно в канонічному плані, а ще є прямим втручанням держави у справи церковні;

4) РПЦ тоді безроздільно панувала в православному світі й навіть Ватикану свою волю пробувала небезуспішно нав’язувати. Нині все помінялося. Особливо після Всеправославного Собору та відверто саботажних акцій московської церкви. РПЦ нині у світі жахливо дискредитована, а її впливи на давні й нові патріархії суттєво знизилася. Крім того, тоді саме Москва фінансувала Константинопольський Патріархат, а нині, наскільки знаю, вже ні.

5) на відміну від того часу, нині Порошенко зробив свою заяву та розпочав канонічну процедуру щодо подання клопотання не лише за власним бажанням. Цей процес розпочався негайно після його візиту до Стамбулу, де він мав тривалу розмову з Вселенським Патріархом. Невже не зрозуміло, що ці дії узгоджені?! Чи може Варфоломій включити задній хід? Так може, бо в Москви ще є засоби впливу й тиску, але рівень готовності сьогодні дуже високий, рівень впливів Москви достатньо низький. Крім того тепер за таке рішення Москві потрібно платити якимись суттєвими поступками й діями, на які в Кремля ресурсу та готовності вже може й не вистачити. І останнє – від часів Вєлікага княжєства Масковскага російські царі полагоджували свої справи з Константинопольським Патріархом часто за допомогою османської Порти , а пізніше офіційної Анкари. От тільки Порошенко ж не лише був у Патріарха, але й провів ґрунтовні переговори зі Раджепом Ердоганом. Не думаєте, що від деяких методів непрямого тиску міг застрахуватися?

6. А тепер останнє: як це має відбутися при сприятливому перебігу подій.
Звернення, якого вимагала Константинопольська Патріархія, вже сьогодні дипломатичною поштою спрямоване до Патріарха Варфоломія. Якщо він витримає тиск Москви, то влітку на зібранні Священного Синоду при Вселенському Патріархові може бути ухвалене рішення про надання томосу про автокефалію для українського православ’я. Ця Єдина Помісна Православна Церква ще має бути створена на Всеукраїнському православному соборі. Вона стане наслідком об’єднання усіх єпископів УПЦ-КП, найімовірніше, всіх владик УАПЦ та, що дуже важливо, когось із митрополитів та ряду єпископів УПЦ, яка нині перебуває під Московською юрисдикцією (говорю про юрисдикцію, а не про канонічну єдність, бо РПЦ переважно очолюють атеїсти з колишнього КГБ СРСР, а яка ж канонічна єдність із безбожниками?) після цього дана Церква вже буде безумовно автокефальною (самоврядною), помісною (такою, що відповідальна за душпастирську роботу для всієї країни та її народу) та єдиною (яка має виняткове право вважатися притаманною православною церквою цієї країни. Остання категорія потребує уточнень. Це не обмежує жодним чином прав греко- й римо-католиків чи інших конфесій, які взагалі не мають стосунку до православних канонів. А щодо московської церкви, то її, як і сербської, румунської, грецької церков діяльність не обмежуються. Але всі ці церкви будуть надалі церквами інших країн і уже їхніх конфесій. Адже «канонічні території» в трактуванні Кіріла – це елементарна єресь і її в Україні застосовувати не будуть. Усі ці дії можуть забрати трохи часу, а можуть і дуже стрімко відбутися.

А подальші кроки – це процес визнання. Він важливий не для статусу, а для гідності Церкви й дійсно може тривати роками й десятиліттями. Важливо, щоб визнання проголосили великі патріархи Сходу: Константинопольський, Олександрійський, Єрусалимський, Антіохійський. До так званих «великих патріархій» належить окрім перелічених, ще московська, але це вже питання десятиліть. Ну що ж будуть наші православні мати Церковну гідність з однією прогалиною – якийсь час не отримають її від абсолютно негідних

7. І вже зовсім останнє. Політичне. Для тих, хто розказує, що така церковна реформа розколе суспільство, приведе до протистояння, нагадаю: сьогодні українців убиває русскій мір, за благословенням московської церкви; сьогодні саме РПЦ пробує розвернути нас назад до Москви й найнаглішим чином втручається у державне життя, саме її священики порушують усі принципи моралі, сварять людей , провокують протистояння проти своєї ж країни. А УПЦ, як її філія (в якій знаю чимало дуже порядних священників) не є жодною самоврядною одиницею. Після минулого синоду її залежність від Москви лише виросла. Тому не тим, хто нав’язує нам війну й страждання, повчати про якісь гіпотетичні розколи.

Порошенко молодець, що спробував цю глибу зрушити з місця. Й, дай Боже, щоб цей намір зміг довершити остаточно!