НАТО і Україна: несправджене десятиліття «великих надій»

У 2008 році в Бухаресті відбувся двадцятий саміт країн-членів НАТО. Для України він мав стати вирішальним – планувалося надання Плану дій для членства (ПДЧ) разом із Грузією.

Десять країн–членів Північноатлантичного союзу – Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Чехія та Канада – звернулися напередодні заходу із спільним листом до Генерального секретаря НАТО зі словами підтримки України і Грузії. Прогнозуючи масштабні і доленосні рішення цього заходу (членами Альянсу мали стати ще три держави, а дві – отримати ПДЧ) преса охрестила цю подію «самітом великих надій». Однак реалії зокрема для України виявилися іншими.

Наполегливість Кремля, особливо Владіміра Путіна, щодо блокування руху нашої країни до НАТО пересилила зусилля української влади вийти з-під «парасольки» Московії. Фраза Путіна «Україна – це навіть не держава», яку він доніс не лише тодішньому американському президенту Джорджу Бушу була квінтесенцією агресивної позиції РФ по відношенню до України, яку Кремль не приховував. Саме тоді прозвучала напівзавуальована позиція путінської РФ про можливість вторгнення в Крим і в східні області України. Цієї публічно-дипломатичної погрози злякалися наші нинішні стратегічні партнери і арбітри в протистоянні сьогоднішньому путінізму Франція і Німеччина, які і заблокували ПДЧ. Позиція Німеччини стала ключовою на саміті.

Російська Федерація виявилася послідовною у реалізації своїх намірів. Через шість років вона здійснила відкриту різноформатну агресію проти України.

Сьогодні можна довго перераховувати помилки натівських країн, допущені в процесі відмови Україні у вступі до НАТО чи хоча б надання ПДЧ. Річна національна програма (РНП), яка народилася на заміну Плану дій для членства, є досить слабкою втіхою для нашої держави. Це з одного боку. А з другого, євроатлантична інтеграція – це головний біль суто України. Адже найбільшою перешкодою для активного руху до членства в Альянсі є гальмування цього процесу протягом років очільниками української влади, цинічним політикумом, деякими представниками ЗМІ тощо.

Цьогоріч виповнюється десять років Декларації про доповнення Хартії про особливе партнерство між НАТО та Україною, практичною реалізацією якої є РНП. За десять років держава мала зробити реальний якісний технологічний та кадровий прорив на євроатлантичному фронті. Однак успіхи України не так очевидні, як про це говорять можновладці. Всі ці роки РНП знаходилася в ролі другорядного стратегічного документа, так і не отримала статусу національного пріоритету по суті, а не за виборчими гаслами.

Очевидно це пояснюється тим, що ця програма має національне наповнення і вимагає зусиль саме від України. Навіть з 2014 року, коли глобальний агресор здійснив вторгнення в Крим і на Схід країни, РНП не запрацювала на повну потужність. Лише минулого року був кардинально, на методологічному рівні, переглянутий підхід до планування і виконання цього стратегічного документу.

Якими темпами і як результативно Україна рухатиметься далі у напрямку євроатлантичної інтеграції стане ясно вже цьогоріч. Лакмусовим папірцем буде проведення комплексного огляду сектору безпеки і оборони, а цей процес, серед іншого, включає власне оборонний огляд, огляд оборонної промисловості держави, стану кіберзахисту державних інформаційних ресурсів і критичної інфраструктури, загальнодержавної системи боротьби з тероризмом тощо.

Якщо Україна наполягає (і визначила це бажання на рівні Конституції) на союзному членстві в НАТО, то процес всіх намірів і процедур має бути широко відкритим, прозорим, публічним і зрозумілим для громад і громадян суспільства та для майбутніх наших геостратегічних партнерів не лише на рівні національного істеблішменту, але й на рівні їхніх громад суспільства. Теза щодо вступу до системи колективної безпеки та геополітичного етикету НАТО не має щоразу розігруватися в ході передвиборних баталій і використовуватися як прапор з одного боку і як жупел – з другого.

Десятиріччя після Бухарестського саміту було непростим для України і українців. Однак сьогодні ми вийшли на пряму дорогу, де попереду вже видніється членство в НАТО. Та чіткий планомірний рух до Альянсу залежить тепер від професійної наполегливості і цивілізаційної стійкості української влади, а союзником в цьому процесі вона має зробити громадянське суспільство. І це, мабуть, найважча задача на цьому шляху.