Поки в Китаї думають, що робити з Росією, на Заході міркують, що робити з Китаєм

Нещодавній візит Путіна до Китаю і його зустрічі в Пекіні з Сі Цзіньпіном вказують на те, що китайський лідер ніяк не може відмовитися від стосунків з російським  диктатором, які потенційно йдуть йому тільки на шкоду.  Росія хитається і вона може програти війну в Україні.  Але офіційний Пекін з цинізмом продовжує наголошувати на тому, що перший принцип переговорів «поважати суверенітет усіх націй». Що звучить так: поважайте те, що Москва вже захопила.

У Китайській Народній Республіці не бажають помічати неспроможності Росії захопити нові українські території.  І якщо надалі Китай захоче взяти участь в переговорному процесі щодо миру в Україні, то з таким підходом навряд чи від нього можна буде очікувати якогось конструктиву.

Сі Цзіньпін вважає, що Китай вже визрів для того, щоб стати домінуючою політичною силою на світовій арені, і лише Америка стоїть на перешкоді реалізувати таку можливість.  У цьому сенсі для китайців український фактор має вирішальне значення, оскільки досягнення миру на умовах Китайської Народної Республіки і Росії автоматично означало б, що колективний Захід вже втратив свою колишню силу та переважаючі впливи на світову геополітику.

Якщо навіть припустити, що з’явиться шанс досягнути  мирної угоди з Росією, то навряд чи вона буде довготривалою. Позаяк наперед зрозуміло, що Москва не відмовиться від ведення війни з Україною іншими підривними методами: гібридною війною, кібератаками, економічним примусом та роблячи ставку на п’яту колону, яка може активізуватися після закінчення війни.

Проте склалося так, що поки Китай думає, що йому робити з Росією, Сполучені Штати і їхні союзники розмірковують над тим, що їм робити з КНР. Адже втілення  гіперболізованих пекінських амбіцій зовсім не входить в плани Заходу. Як і повторення Сі Цзіньпіном подібних до путінських авантюр на Тайвані, чи деінде.

Та в міру того, як Путін стає все більш залежним від Пекіна, там все більше дивляться на нього зверху вниз. І це зрозуміло. Васала ніхто не буде сприймати, як рівного собі. А особливо в Китаї, де завжди позиціонували себе,  як особливу цивілізацію.

Хоча зростання цієї залежності означає щось інше, а не дружбу. Це все одно, що сказати: «Обійми удава ставали сильнішими, коли він все міцніше й міцніше обгортав  свої кільця навколо свого смачного друга». І очевидно, що Сі Цзіньпін терпеливо очікує, поки його «дорогий друг» критично ослабне.

Дві згасаючі диктатури з різким падінням народжуваності та значним економічним спадом, утворили блок, який ні в політичному, ні в економічному сенсі не має ніякого майбутнього. Росіяни добровільно вибрали для себе роль молодшого брата, проте їм це вже нічим не допоможе.  Китай веде довгу гру з метою ліквідації присутності росіян на Далекому Сході і в Сибіру, саме для досягнення цієї мети Сі Цзіньпін грається з Путіним в геополітичне партнерство.

Росія ніколи не поважала Китай. Росіяни кілька століть переживали, що Китай просто заселить порожні простори Сибіру і Далекого Сходу китайськими поселенцями. Вони й досі живуть у смертельному страху перед цим і чудово знають, що Комуністична партія Китаю хоче повернути території, які забрала у них свого часу Російська імперія.

Цю пару об’єднує їхня слабкість перед тими, кого вони хочуть скинути з Олімпу прийняття глобальних рішень, які   вирішують долю світової цивілізації. Їм було добре в ліберальному світовому порядку, й обидва відкинули його, помилково переконавши себе, що цей порядок їм більше не потрібен.

І це не маючи можливості замінити його, а тим більше процвітати без нього. Ось до чого призводить некомпетентність диктаторів. Манія величі підштовхнула їх до величезних помилок.

Втім позірне поглиблення відносин Путіна з Сі Цзіньпіном є свідченням зміцнення глобальних ліній розлому, оскільки Китай, Росія, Північна Корея та Іран стоять на одному боці, а Сполучені Штати та їх союзники по НАТО та Тихоокеанському регіону – на іншому. Тим часом  численні країни так званого Глобального Півдня не бажають остаточно ставати на якусь сторону.

Хоча деякі країни третього світу вже подали заявки до БРІКС, прагнучи цим самим досягнути тіснішої співпраці, в першу чергу, з Китаєм. У світі є кілька організацій, таких як НАТО, ЄС, ООН тощо. Але розширення ще однієї організації, яка, великою мірою, вже знаходиться під впливом Пекіна, здатне ще більше поглибити наявні суперечності між Заходом і державами Глобального Півдня. 

З кожним днем Росія стає все більш залежною від комуністичного Китаю, і все більше бере на себе роль сателіта або держави-клієнта. Це результат майже 25-річного тоталітарного правління Путіна, яке перетворило Російську Федерацію на слаборозвинену економіку, що здебільшого залежить від експорту сировини, – нафти та природного газу. Можливо прийде час, коли Росія захоче відокремитися від КНР.  Проте це вже буде після завершення правління тирана. Зараз Путін постійно виступає другою чи третьою скрипкою після Сі Цзіньпіна.

Сі Цзіньпін усвідомлює, що дружити з військовим злочинцем і приймати його у своїй країні – це не дуже добре. Однак він хоче бути ближче до того, кого планує знищити.

Зрештою схоже, що Сі Цзіньпін ще остаточно не вирішив, що Китаю далі робити з Росією. У Пекіні добре розуміють, незважаючи на те, що Російська Федерація залишається ядерною державою, її геополітичне значення зменшиться в найближчі роки.

Повстання приватної військової компанії  «Вагнер» вказує на внутрішню слабкість російського державного апарату, показуючи, що може чекати на Росію в найближчі роки. Крім того, війна в Україні ослабила не тільки економіку Росії, вона розколола російські еліти і номенклатуру, які здогадуються,  що станеться з ними після поразки Москви.

Не виключено, що Сі Цзіньпін після російського програшу, планує ввести китайські війська для початку на ті території Далекого Сходу і Сибіру, які в Пекіні завжди вважали своїми.

На Заході, своєю чергою, міркують, що робити з Китаєм. І це, великою мірою, залежить від того, про що вдасться домовитися під час можливої листопадової зустрічі президента США Джо Байдена і китайського лідера Сі Цзіньпіна.

Сі Цзіньпін, якому раніше вдавалося дуже вдало балансувати, почав втрачати опору. Він роздратований своїми домашніми помилками, хоча й намагається це приховувати.  Його політика різко придушила зростання у той час, коли економіка Китаю не могла собі цього дозволити. Бульбашка внутрішньої нерухомості продовжує зростати, коли  погашення лихварських позик наданих КНР країнам, що розвиваються, сповільнюється.

Ці внутрішні проблеми Китаю значно збільшують ризик того, що Сі Цзіньпін, щоб відвернути увагу свого народу від кризи, котра наближається, вирішить розпочати війну з Тайванем. Поки його стримує гіркий досвід свого  політичного партнера.

Адже у Путіна великі економічні проблеми, оскільки війна та санкції виснажують фінанси, рубль падає, викликаючи різку інфляцію, коли росіяни найменше можуть собі це дозволити. А ціна, за яку вони змушені продавати свою нафту і газ, ледь перевищує вартість видобутку та транспортування.

Та Сі Цзіньпін може уникнути стагнації китайської економіки, якщо поставить пріоритети розвитку своєї держави вище бажання силою нагнути під себе весь світ.

Важко сказати, чи вдасться президенту США Джо Байдену прийти до якогось порозуміння з китайським лідером. Але якщо буде досягнуто зближення позицій щодо того, на яких умовах має закінчитися російсько-українська війна, то це можна буде вважати певним проривом.

Ні Сполучені Штати, ні Європа не можуть собі дозволити, щоб Україна програла. Це створило б додаткові внутрішні проблеми для західного світу. Можна лише собі уявити яким буде вплив на африканських і азійських лідерів, якби Америка та Європа поступилися своїм ізоляціоністам і дозволили Путіну зберегти за собою частину окупованих територій України.

Перехід впливу до суперників світового порядку мав би не тільки трагічні геополітичні результати, а й економічні катастрофічні наслідки, котрі стали багатократно  більшими від того, що зараз становить західна допомога Україні.

Якщо Росія і Китай прагнуть змінити світовий порядок, керований Заходом, то що вони здатні запропонувати світу як альтернативу? Диктатури не можуть стати ні для кого взірцем для наслідування. І їм нічого запропонувати людству, переважаючій  частині якого, не дивлячись ні на що, куди ближчою є західна демократія.