Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Історія про травмоване суспільство

    • Андрій Любка

      Український письменник

    • Розсилка
    Історія про травмоване суспільство

    «Клавка»

    Судячи зі списків куплених книжок та фотозвітів із Книжкового Арсеналу, новий роман Марини Гримич став однією з найпопулярніших книжок сезону, а якщо йдеться про книжки українських авторів – безумовним хітом. Усього за півтора місяці «Клавка» зібрала дюжину рецензій і добрячу сотню читацьких відгуків у фейсбуці та інстаграмі.

    У чому секрет цього успіху? У тривожній, досі правильно не проартикульованій темі життя української інтелігенції після жахів Другої світової й напередодні кривавих сталінських чисток і розгромів, та не в останню чергу також у надзвичайно стильній обкладинці й місткій, вдалій назві. Адже «Клавка» ? історія про секретарку Клаву, а в наші дні так частіше називають клавіатуру, а не людей; словом, ім’я героїні ідеально злилося з її сюжетною роллю.

    Роман Марини Гримич оповідає про ситуацію, що склалася в Спілці українських радянських письменників напередодні сумновідомого Пленуму 1947 року, коли залякані літератори розгромили в своїх критичних промовах Максима Рильського та Юрія Яновського. Це історія про страх і підлість, що проявляється в людях під тиском, про кар’єристів-соцреалістів і справжніх письменників, яким не вдавалося «вписатися» у нову сталінську добу. Про геніїв, класиків (занадто ідеалізованих, щоправда) і шарлатанів з одного боку, а з другого – про інтриги, пристосуванство, заздрощі, голодні роки і відсутність житлової площі, про любовний трикутник і ледь не про інцест. Звучить цікаво, правда?



    Та все це «видима» частина сюжету. Я б натомість хотів додати кілька слів про ще одного головного героя роману, якого, здається, ще не згадували в рецензіях та оглядах. Мова про Київ. Адже це самодостатній і повнокровний персонаж. Його будинки й вулички, підворітні й підвали, РОЛІТ і Євбаз, колоритні мешканці, перехожі й продавці – все це виписано з любов’ю нічим не меншою, ніж відомі письменники і їхній щоденний побут. Поруч із Києвом з’являється Ірпінь, знамениті письменницькі дачі, цей маленький рай, такий соковитий і романтичний у романі, що я навіть постановив собі з’їздити туди на прогулянку.

    Окремо хочу звернути увагу на мовну картину роману, що допомагає читачеві зануритися в описану епоху. Під час читання – ніде правди діти – мене дуже дратували всі ці русизми, цитати російських класиків, частушкі і примітивні пісні на ламаній російській. Але сторінка за сторінкою поволі переконуєшся, що саме цей прийом дозволяє висвітлити реальну мовну картину того часу, потужність русифікації й «інтернаціональність» фронтовиків, що повернулися з війни.

    Для написання роману письменниця здійснила велику пошукову роботу. Фрагменти реальних протоколів письменницьких зборів вписані в сюжет настільки майстерно, що часом художній роман читаєш, наче нон-фікшн розвідку. Результат вийшов на диво легким і стилістично цілісним – Марині Гримич вдалося написати роман, що балансує на межі масової й «поважної» літератури.

    Насамкінець наважуся припустити, що «Клавка» просякнута ще й наскрізною метафорою, для авторки не менш важливою, ніж головні герої, письменницькі таємниці й сталінські переслідування. Йдеться про образ інвалідів, калік, безногих і безруких ветеранів війни, майже знищених фізично й психічно, злих, агресивних, схильних до суїциду, лайливих, але водночас добрих і легких на сльозу.

    Усі вони не випадково з’являються в сюжеті, не просто так виринають у ключові для фабульної канви моменти. Бо вони – образ побитого війною суспільства, не тільки інтелігентного середовища, не лише київської публіки того часу, а – універсальніше – портрет кожного суспільства, що пережило війну. Травмованого, заляканого, несвідомого своєї психічної «інвалідності». І саме під цим кутом «Клавка» ще й надзвичайно актуальний роман для сучасної доби й контексту війни, яку наше суспільство намагається витіснити із свідомості нині. Адже витіснення і є ознакою хвороби, правда?

    Джерело: День

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Дмитро Ярош
    Дмитро Ярош

    Народний депутат України

    Денис Казанський
    Денис Казанський

    Журналіст

    Костянтин Боровой
    Костянтин Боровой

    Російський політик

    Кирило Сазонов
    Кирило Сазонов

    Політичний оглядач

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ