Мій Майдан

…Я повернулася додому близько четвертої ранку. Годину тому у штабі кандидата в президенти Віктора Ющенко закінчилася остання прес-конференція. Сказали, що вранці на Майдані мусять зібратися усі ті, хто не згоден, що вибори пройшли без фальсифікацій, і що двічі поздоровлений Путіним Віктор Янукович – уже президент.

Я встигла помитися, розбудити сина, нагодувати його. І мусила знову піти – подивитися, чи хтось таки на Майдан прийде. З бульвару Лесі Українки вдалося доїхати лише до Бесарабки, далі рух перекрито. Я йшла по Хрещатику – було по-вранішньому тихо і саме сипав дрібний колючий сніг. З бульвару Шевченка, з Богдана Хмельницького сипали люди – заклопотані, стурбовані, з піднятими комірами. Поспішали. Але далі Майдану ніхто не йшов. Всі стояли і нервували – бо нічого не відбувалося. Просто стояли люди. Коли на швидкоруч зведеній сцені з’явився молодик – це потім вся країна знала його голос – і сказав, що о 10-й тут виступить Ющенко, я подзвонила подрузі. Ющенко співзнився всього на пару годин, і люду було вже стільки, що всі мусили з тим щось робити. Я сказала їй: «Прокидайся! Країна не спить».

Робота журналіста рідко буває регламентованою, але мій графік за кілька днів увійшов у нове русло: з восьмої – на роботі. Тисячі новин на день, завалені та атаковані есбеушними умільцями сервери, проколоті колеса редакційної машини, прес-конференції. Благо, редакція розташовувалася неподалік Майдану - якщо через Адміністрацію Президента Кучми, сходами до театру Франка, та ще й в мороз – до Майдану виходило не більше 10 хвилин. Тож усі зустрічі призначалися там – біля консерваторії, чи «У Георга» (тепер замість цієї мистецької кав’ярні ресторан) чи ще де. Головне – на Майдані. Бо там всі були. Всі, хто міг тобі бути потрібен у цій країні.

…Це було єдине місце у світі, куди таксі їхало задарма. Де ти ніколи б не пропав з голоду і у лютий мороз точно б не замерз. Де десятки тисяч людей навчилися жити по кількасот на квадратний метр і не воювати за територію. Де сильний захищав слабого. Де багатий ділив своє порівну з усіма. Куди люди ходили як на роботу - і ніхто не вимагав за те грошей. Де не замикались намети – і ніхто не крав. Де банкір і прибиральниця могли пити чай з одного термоса. Де говорила всіма мовами – і не було потреби в перекладачах. Де гроші важили мало – а скарбом була помаранчева стрічка з «Так, Ющенко!». Де не було церкви – але оселилася віра.Де всі стояли за правду – і кожен був готовий за неї померти. Бо не помирати ж за щось інше, ій Богу.

Після роботи ми знову йшли на Майдан. Дякую мамі, забрала малого на кілька тижнів до себе. Бо коли побачила донецьких хлопів, що розбили польову кухню та сушили шкарпетки прямо у нашому дворі напроти ЦВК – перелякалася в смерть. Ми з тими хлопцями згодом навіть дружили: на третьому тижні їх припинили годувати, тож і купляла: півкіло ковбаси додому, кіло – пацанам у дворі. А малий плакав – він, трирічний, вже знав, що «лазом нас багато» і хотів бути з мамою-татом і там, де весело.

…Увечері на Майдані було інакше. Українські вечорниці починалися після роботи – хоча, здавалося на неї вже ніхто не ходив. Київ та пів України жили тут. Слухали пісень, танцювали, іноді переривалися на безкінечні виступи політиків. З увагою слухали небагатьох. Ми гуляли тут допізна – зустрічали знайомих, котрих не бачили роками і навряд чи колись ще побачимося, пили трьохзірковий закарпатський коньяк маленькими ковточками з маленьких фляг. Часом я переривалася на диктування новин – між словами на Майдані через мобільний вже за пару хвилин тебе читали в Інтернеті.

А ще на Майдані були свята. Був День народження Прорви – мого однокурсника з університету, який досі носить чуба, закоханий зразу в усіх українських жінок і вірить тільки коням. Першої ночі на Майдані він охороняв перші ж намети на Майдані та сказав мені: «Слухай, ти ж там з великими вештаєшся, розпитай, коли вже будуть стрілять, а то дуже холодно». Його день ми святкували у нічиїй квартирі в будинку, що підлягав реконструкції, на Богдана Хмельницького (бо на Майдані не пили). Величезна дореволюційна хата, в якій жили чоловік з двадцять унсівців і була купа зброї. Я ніколи раніше не бачила автомат Калашнікова зблизька. А там – бачила. І бачила очі своїх однолітків, які коротали ночі за міцним чаєм і в очікуванні війни – у те, що без неї обійдеться, тоді вірив тільки Ющенко.

А ще тоді, у 2004-му були мої знайомі багатії (тепер вони мешкають в Каннах і дружать з тамтешнім мером), котрі зробили з усіх своїх Мерседесів та Лексусів маршрутки, якими звозили людей на Майдан увечері і розвозили назад вночі. Був мій чоловік, чия фірма закупила десяток альпініських наметів та дві фури ковбаси, і ніяк не могла знайти людину, котрій би все те добро для Майдану віддати. Ще був відомий український політолог, який якось сказав мені: «Не дай їм спаскудити нашу революцію», і з того часу у редакціях де я працює, вона так і пишеться – Помаранчева революція, перше слово з великої, і все без лапок. Був ще малолітній дівер – який не мав зимового взуття, і щоб ходити на Майдан, спер мої мартінси. А ще був мій кум - його жінка саме ходила вагітною, а він попхався з чоловіками підкорювати Еверест. То він встановив там на засніженій верхівці український прапор, який згодом подарував Віктору Андрійовичу.

Ще на Майдані було моє серце. Ніколи до цього я не залишала його моїй країні.

… Минуло сім років. Я випхалася зі зйомних квартир, бо ми заробили на свою. Прорва одружився, мій кум заробив свій мільйон, «Закарпатський», як і українська політика, перевівся на пси, тож доводиться пити віскі. У мене троє дітей, і я знову боюся за їхнє майбутнє. Я не знаю, що буде далі, але праві ті, які кажуть, що після Майдану країна змінилася, і, мов прищавий підліток, іноді каблучить таке, що краще б вона не зростала. Але і це пройде, а Майдан залишиться. Мені байдуже, скільки політиків туди припхається 22 листопада – я обов’язково буду там з дітьми.