Криза довіри, що загрожує безпеці

Львівський безпековий форум мав дати старт серйозній експертній розмові щодо наявних викликів, потенційних загроз та майбутніх сценаріїв перебігу подій навколо України і на всьому європейському континенті. Але, на жаль, нинішня українська внутрішньополітична ситуація не сприяє проведенню результативних заходів з подібним порядком денним. Тому змістовна дискусія на винятково важливу, важку і резонансну тему сьогодення — тему війни та миру — без політиканства, без «роботи на публіку», без з’ясування політичних стосунків все ще є омріяною метою, а не наявною реальністю.

Скандал з картою, про який, напевно, знає вже півкраїни, залишив дуже неприємний післясмак. Складно уявити собі такий ексцес на такому ж поважному зібранні в будь-якій країні Європи. Як зазначив політолог, учасник заходу у Львові, Євген Магда, «скандал з картою може збити форум на злеті, і дискусія про те, хто замінить YES (міжнародна конференція, що її організовує Віктор Пінчук), знову буде безпідставною».

Незважаючи на профіцит політики на форумі та навколо нього, деякі тренди експертних думок і суспільних настроїв з безпекових питань все ж таки вдалося вловити.

Отже, перше — світові потрібна нова стратегія безпеки. Захід не був готовий до такого різкого розвороту російської зовнішньої політики, і тепер євроатлантичні безпекові інституції намагаються зрозуміти, як себе правильно поводитися з путінською Росією за нових умов. Але найближчим часом очікувати кардинальних змін не варто.

У своєму виступі на форумі Ральф Ролофф, професор Європейського центру досліджень безпеки Джорджа Маршалла зауважив: «Ми зробили величезну помилку як з точки зору стратегії, так і з погляду взаємодії з росіянами, коли припустили, що на нас чекає світле майбутнє після інтеграції Росії в архітектуру європейської безпеки. …Ми бачимо послаблення ОБСЄ, Ради Європи. Нам життєво необхідна нова західна стратегія безпеки».

Втім, із виступів на форумі представників інших західних інституцій було зрозуміло, що поки що ніхто не збирається ініціювати запровадження кардинальних змін формату участі РФ в міжнародних безпекових структурах.

Показовою була дискусія навколо російського впливу в Організації з безпеки та співробітництва в Європі. Один з учасників заходу запитав, як ця структура зможе адекватно проконтролювати вибори в ОРДЛО, які мають відбутися згідно з Мінськими угодами, якщо зараз мають місце факти «братання» спостерігачів ОБСЄ та російських/проросійських бойовиків на Донбасі. Представник однієї відомої американської інституції обурився такою оцінкою і довго розповідав, що Бюро демократичних інститутів та прав людини ОБСЄ, яке займається спостереженням за виборами, — це поважна та ефективна структура, яку в жодному разі не можна плутати з СММ ОБСЄ, яка зараз спостерігає за безпековою ситуацією в Донбасі.

Не обов'язково бути експертом у міжнародних відносинах, щоб зрозуміти, що в межах однієї й тієї самої організації за визначенням не можуть функціонувати незалежні один від одного підрозділи. Втім, судячи з усього, реформа ОБСЄ все ще не загрожує — дискусії щодо переформатування системи безпеки в Європи залишаються теоретичними. Також незмінним залишиться найближчим часом і формат участі організації в конфлікті на сході України — ОБСЄ продовжить виконувати роль спостерігача, в тому числі, і на ймовірних виборах в ОРДЛО, незважаючи на наявність серед працівників місій росіян.

Друге. Мінські угоди є для України не найкращим виходом, але альтернативної та реальної (!) стратегії для України досі не запропоновано.

Статус «Мінська» став уже «притчею во язицех». Зокрема, політолог Михайло Басараб на форумі прямо заявив: «Мінські угоди — нуль! …Мінські домовленості є нелегітимними, вони підписані під загрозою застосування сили. Більше того, вони врегульовують неіснуючий внутрішній конфлікт, а ми маємо міждержавну війну».

Інші учасники форуму наголошували, що Мінські угоди не ратифіковані Верховною Радою і тому не можуть бути обов'язковими до виконання державою.

Але, незважаючи на всі ці емоційні доводи, реальність є такою, що альтернативи Мінську на сьогодні немає. Втім, якщо «Мінські угоди є безальтернативними», то йдеться вже власне не про «угоди». Владімір Сокор, старший науковий співробітник Джеймстаун Фаундейшн, сформулював це так: «Називати «Мінськ» угодою — це те ж саме, що називати «Версаль» угодою. Мінські угоди — це не угоди, а диктат».

Тобто проблеми окреслені, але на сьогодні поки що ніхто не озвучив дієвих та реальних до виконання порад, що мала би робити в умовах «диктату Мінська» українська влада замість того, що вона і так робить сьогодні.

І третє. У влади є великі проблеми з донесенням до громадян свого бачення повернення Криму й частини Донбасу та інформуванням про вже зроблені кроки.

Згідно з результатами загальнонаціонального дослідження соціологічної агенції «Фама», яке представили під час Львівського безпекового форуму, 75% опитуваних вважає, що українська влада має повернути контроль над Кримом та окупованими районами Луганської та Донецької областей. Кожен четвертий мешканець України (24,4% респондентів) переконаний, що українська влада — бездіяльна у питанні повернення контролю над АР Крим, кожен п'ятий (21,1%) вказав на бездіяльність у напрямку повернення ОРДЛО.

Цілком можливо, що саме це незадоволення діями та рішеннями влади у сфері національної безпеки якраз і призводить до кризи інституційної довіри, яку діагностували соціологи. За даними «Фами»,76,3% українців не довіряють Верховній Раді України, 64,4% — Президентові, 64,0% — прем'єр-міністрові, 69,8% — урядові. При цьому найвищий рівень довіри українці сьогодні виявляють до Збройних сил України (42,1%) і Національної гвардії (34,5%).

Очевидно, політологи могли б зробити з цих даних далекосяжні й невтішні для долі демократії в країні висновки. Але і без політологічної науки, лише з цифр соціологічного дослідження, заяв поважних експертів у межах панельних дискусій форуму та скандалу з картою, можна діагностувати проблему: взаємний брак довіри між владою та громадянами. На сьогодні це — третій рядок у переліку загроз національній безпеці, який іде відразу за окупацією Росією частини Донбасу та анексією Криму.