Життя після війни. Чого ми можемо навчитись у Хорватії

Коли в Україні починають «вивчати досвід Хорватії», обов’язково зосереджуються на успішному веденні війни. Стандартна відповідь на питання «Як Хорватії вдалося?» передбачає аналіз успіхів хорватської армії на полі бою та досягнення хорватських дипломатів під час підписання угод, завдяки яким частину території вдалося повернути мирним шляхом.

І тут, дійсно, є чому навчатися.

Як раз в ці дні 28 років тому, на початку травня 1995 року, хорватська армія провела наступальну операцію «Блискавка», під час якої, після 4-х років сербської окупації, була звільнена Західна Славонія – регіон на півночі Хорватії.

Через чотири місяці, 4 серпня, розпочалася операція «Буря», яка стала головною військовою операцією у війні Хорватії за незалежність. За 84 години хорватська армія та підрозділи спеціального призначення звільнили майже п’яту частини країни, поставивши хрест на сепаратистському утворенні «Республіка Сербська Країна».

Територію, що все ще залишилася окупованою (хорватське Подунав‘я, зокрема Вуковар), Загреб повернув під свій контроль за два роки, з 1996 до 1998-го, за допомогою мирної реінтеграції в рамках програми ООН.

Хорвати перемогли, повністю повернули свою територію, їм навіть не довелося надавати якимось сепаратистським анклавам особливих статусів. Але Хорватія виграла не тільки війну, але і мир, як тепер прийнято говорити в Україні.

Післявоєнні часи принесли нові виклики: перетворення післявоєнної колишньої югославської, фактично совкової республіки, на розвинену демократичну європейську державу.

Але і тут Хорватія досягла успіхів. В 1995-м та території країни завершилися бойові дії, через 8 років, в 2003-м Хорватія подала заявку на членство в Європейському Союзі, і ще через 10 років, 1 липня 2013 року, країна приєдналася до ЄС.

Цей кейс, який теж заслуговує на заголовок «Як Хорватії вдалося», в нас залишається поза увагою. Хорватський шлях з війни до миру, з «порохового льоху Європи» до повноправного членства в європейській співдружності, був непростим, але успішним та повчальним.

Після перемоги у війні Хорватія одразу зіткнулася із необхідністю негайного переходу до «нормальності» старої Європи. Європейці не збиралися робити виключення для країни, яка ось-ось подолала агресора і вимагали від потенційного члена ЄС відповідності єдиним євростандартам.

Набір вимог був великим і непростим. Одна із найголовніших – розбудова сталої демократії.

Закономірно, що в країні, яка кілька років жила в режимі воєнного стану та загальної мобілізації, розвинулися авторитарні тенденції. Хорвати погодилися із необхідністю післявоєнних демократичних перетворень, і, для викоренення навіть натяків на авторитаризм, хорватський парламент змінив Конституцію, перетворивши президентську республіку фактично на парламентську.

Дуже важливою була й боротьба із корупцією.

До корупційних схем після війни виявилися причетними не тільки «бариги»-політики, але і воєначальники, дипломати... Махінації із землею та нерухомістю, сумнівні приватизаційні оборудки, «заробляння» на державних тендерах, маніпуляції із банківськими кредитами – чого там тільки не було!

Зрозуміло, що звичайним громадянам все це дуже не подобалося, вони були обома руками за притягнення до відповідальності «бариг». Але і політичний істеблішмент не став горою за своє право на «дерибан», а погодився із європейською вимогою щодо викоренення цієї «зарази», бо посилення боротьби з корупцією було жорсткою та однозначною вимогою ЄС до потенційного кандидата.

В грудні 2001 року в Хорватії було відкрито Управління боротьби з корупцією та організованою злочинністю – Ured za suzbijanje korupcije i organiziranog kriminaliteta, USKOK – спеціалізований підрозділ Державної прокуратури. Він працює до сьогодні, і кажуть, доволі ефективно.

Найбільш неоднозначною та складною для виконання виявилася інша умова вступу до ЄС – розслідування всіх можливих випадків порушення міжнародного гуманітарного права під час війни та покарання винних. Ніяких виключень для представників хорватських збройних сил не передбачалося; аргументи, що Хорватія вела оборонну війну та протистояла агресору, не враховувалися.

Під тиском західних партнерів, європейців, але і американців, навесні 2000 року парламентська більшість ухвалила Декларацію про співпрацю з Міжнародним трибуналом щодо колишньої Югославії.

Цей крок не зустрів розуміння в суспільстві.

12 генералів, що керували хорватськими силами під час війни, написали відкритого листа, в якому закликали уряд, громадянське суспільство та засоби масової інформації припинити криміналізацію Хорватської війни за незалежність.

В лютому 2001 року Гаазький трибунал видав ордер на арешт генерала, героя війни Мірко Нораца, якого звинуватили у вбивстві цивільних сербів, і Міністерство внутрішніх справ Хорватії погодилося виконати це рішення. У відповідь на вулиці вийшли десятки тисяч людей, які протестували проти затримання героя війни.

Заспокоїти ситуацію уряду вдалося, уклавши угоду з Гаазьким трибуналом про те, що генерала притягнуть до кримінальної відповідальності вдома, у Хорватії.

В підсумку Мірко Норац був засуджений судом міста Рієка на 12 років позбавлення волі.

Справа проти іншого героя війни викликала ще більший спротив.

У липні 2001 року у Гаазі висунули обвинувачення проти генерала Анте Готовіни – командувача операцією «Буря».

У випадку із символом хорватської перемоги обурюватися почали вже не тільки звичайні громадяни, але і керівництво держави. Тодішній хорватський прем’єр не погодився дати справі хід, оскільки вважав, що документ давав невірну оцінку подій і був упереджений щодо хорватської війни за незалежність.

Але ЄС однозначно поставив початок переговорів про членство в Європейському Союзі в залежність від притягнення до відповідальності хорватського генерала.

В лютому 2003 року Хорватія подала офіційну заяву про вступ до ЄС, але просування євроінтеграційним шляхом було поставлено на паузу, і поновилося лише після того, як генерала Готовіну у 2005 році затримали на Канарських островах.

У 2011 році перша інстанція Гаазького трибуналу визнала Анте Готовіну винним і засудила до 24 років ув’язнення за злочини проти жителів т. зв. «Республіки Сербська Країна» – сепаратистського утворення на території Хорватії.

Результатом став обвал євроінтеграційних настроїв хорватів. Підтримка членства країни в ЄС впала до рекордно низьких 23%. «Хорватія не продається за Готовіну», – стверджували плакати, розклеєні про всій Хорватії (прізвище генерала перекладається як «готівка»).

Попереду країну чекав референдум щодо вступу до ЄС, і, здавалося, на євроінтеграції країни буде поставлено крапку.

Але врятував ситуацію сам Анте Готовіна. 

Генерал, у зверненні, переданому з в’язниці в Гаазі, попросив співвітчизників проголосувати «за» на референдумі щодо вступу до ЄС.

На референдумі, який відбувся 22 січня 2012 року, дві третини тих, хто прийшов на дільниці, висловилися на користь членства Хорватії в Євросоюзі.

10 місяців по тому, в листопаді 2012 року, апеляційна палата трибуналу в Гаазі змінила початкове рішення суду. Генерала Готовіну повністю виправдали.

Менше ніж через рік, 1 липня 2013 року, Хорватія стала повноцінним членом Європейського Союзу.

Висновки з хорватського досвіду розбудови миру будуть очень короткими.

1. Демократія є важливою.
2. Коруціїї треба позбуватися.
3. За героїв треба боротися.

Але перший пункт – звучить так: Треба виграти війну.