Як Україні стати орієнтиром для демократичних країн

Ми живемо в дуже цікавий час. Світові тенденції свідчать про те, що Україна і цивілізований світ рухаються одне одному назустріч. Але рух той специфічний, адже скидається на те, що кінцева мета в обох різна.

Себто українці хочуть, аби їхня держава влилася в єдину європейську сім’ю, стала її невід’ємною частиною. Воліють, аби врешті трималася дороги демократії, верховенства права, а права людини перестали бути порожнім звуком. Щоб політики відповідали за свої слова і дії.

Натомість західний світ, як виглядає, від цього втомився або принаймні не думає, що від диктату популізму в цих сферах щось зміниться. Головне, що не буде більше старого способу життя. Тому їм подавай хліба й видовищ. Більше шоу, ірраціональності, почуттів. Більше популізму і лагідних слів. Виборцю кортить, аби за нього билися, аби все це виглядало як велика драма, щоб кандидати чухали йому за вушком і робили масаж стоп. Їм просто мусили би сподобатися українські битви за гречку та олів’є. Або, навпаки, могли б налякати, якщо їх транслювати як антирекламу олігархів, хапуг та популістів, що рвуться до влади. Хоча радше би просто розважили.

І ось ці «старі демократії» та Україна мають шанс десь по дорозі зустрітися. Якщо останній, звісно, вдасться втриматися на своєму шляху і не збочити з нього останньої миті, як нерідко вже бувало, то вона може стати таким собі маяком демократії для блудних овечок із Заходу.

Не дарма професор Єльського університету Тімоті Снайдер у своєму інтерв’ю покійному Павлу Шеремету сказав так: «Як історику Україна цікава мені тому, що тут існує велика кількість історичних питань, на котрі поки що немає відповіді, як і величезна кількість джерел, котрі вченим ще належить дослідити».

Українці рідко помічають, який важливий досвід здобули за ці кілька років. Які важливі речі відбуваються довкола і як усе це стає загальносвітовим трендом. А це призводить і до того, що не вдається належно витлумачити й передати цей досвід далі, аби вберегти світ від повторення українських помилок. Часом і Захід поводиться байдуже, вважаючи: «Та чого та Україна може важливого навчити?» – і таким недбалим ставленням може провчити себе сама».

Зараз надії багатьох українців спрямовані в бік Європи та США, значна частина досі сподівається на велику допомогу й підтримку. Але тенденції свідчать про те, що опорою і надією цивілізованого світу, останнім його бастіоном може виявитися якраз Україна. І тоді вже освічена меншість цих соціумів, охоплених заразою популізму та непевності, орієнтуватиметься на Україну-маяк. Їй варто об’єднати довкола себе інші народи, котрі постійно борються за перемогу демократії над олігархією та охлократією у своїх державах, аби транслювати цей досвід далі.

Хоча набагато краще, якщо Захід та Україна на цьому шляху не розминуться, а Старий Світ та США втримаються в сідлі і зможуть уже незабаром перемогти болячки популізму й екстремізму. Україні би зі своїми проблемами розібратися, тихо й спокійно, а не вкотре грати роль супергероя й рятувати світ від чергової чуми.