Втома від Заходу: суспільство страху та його друзі

Нам кажуть, що непослідовністю в реформах ми випалюємо інтерес до себе і демотивуємо друзів допомагати нам. 

Але є й інший бік медалі. Втома від Заходу в Україні — дедалі помітніша частина реальності. Український політичний клас втомлюється від ролі учня, який повинен учити уроки й виконувати умови, і шукає ціннісні орієнтири або у м'якому ізоляціонізмі, або в «іншому Заході», який буде менш вимогливим і лагідніше втручатиметься в зону комфорту політиків.

Очікування прогресивною частиною суспільства «українського Макрона» можуть не справдитися. Імовірніше, що ціннісним орієнтиром дедалі більшої частини українських політичних еліт ставатимуть не Макрон чи Меркель, а Орбан, Ердоган чи той-таки Трамп. А чому б і ні, якщо нинішній історичний момент створює враження зміни історичного вектора на користь цієї «постліберальної» версії західного світу?

Геополітичний розворот України в протилежний бік від Заходу в осяжній історичній перспективі неможливий. Європейський вибір формально залишатиметься незмінним. Однак формат і змістове наповнення європейського вибору в сучасних умовах залишатиме дедалі більше простору для нюансів. І цим спробують скористатися не тільки втомлені надмірним, на їхній погляд, західним впливом українські політики, а й сили, екзистенційно ворожі Україні.

Чому «український Орбан»?

Тому що не Путін. Після 2014 року пряме використання російської матриці як ціннісного орієнтира в Україні стало неможливим. Натомість нікуди не поділися мотиви, що багато років спонукали значну частину українських еліт відкрито чи (частіше) приховано триматися російського (пострадянського) світорозуміння.

Насамперед ідеться про недостатню готовність до тих докорінних змін способу життя, які неминучі, якщо ми прийняли європейський вибір в його ліберально-демократичній версії. Розмежування політики і бізнесу, уникнення конфліктів інтересів у політиці все ще залишаються малоосвоєними елементами політичної культури України. Бракує довіри до ідей незалежного правосуддя: будь-які трансформації правоохоронних органів чи судочинства сприймаються в контексті змагання політичних впливів (внутрішніх і зовнішніх) на такі процеси. 

Зосередження західних партнерів на антикорупційних пріоритетах не знаходить щирого відгуку в політичному класі України і сприймається як примус до некомфортних змін. Вигоди від тісної співпраці з Євросоюзом і США не є аж настільки швидкими й відчутними, щоб компенсувати дискомфорт від вимушених реформ. Мода на «євроскепсис» поступово тіснить «єврооптимізм». Уже залунали заклики позбутися неприємних панівному класу елементів «зовнішнього управління». З незручними громадськими організаціями знову починають говорити мовою «іноземних агентів». Конспірологічні теорії «світових залаштунків» повертаються до активнішого вжитку.

На цьому тлі приклади деяких сусідніх країн дедалі більше резонують з очікуваннями значної частини українського політичного класу.

Після чергової перемоги на парламентських виборах у квітні поточного року лідер партії «Фідес» Віктор Орбан посилив свою владу в країні, отримавши повну більшість у новообраному парламенті і сформувавши однопартійний уряд. Приблизно від цього часу почалася й його трансформація від образу «білої ворони» ЄС в уособлення самостійного і дедалі впливовішого тренду в європейській політиці. 

Згодом, протягом 2017—2018 років, у низці країн «старої» Європи відбулися вибори, після яких політичні сили, близькі за духом до В.Орбана, або прийшли до влади, або помітно посилили свої позиції — в Італії, Австрії, Швеції, Німеччині. Зі свого боку звільнений колишній радник президента Д.Трампа С.Беннон оголосив про створення антиліберального інтернаціоналу в Європі.

Нині ці сили намагаються не лише зміцнити свій вплив, а й довести, що їм належить майбутнє, а епоха ліберальної демократії скінчилася.

І поки питання про належність майбутнього залишається відкритим, Орбан і союзники намагаються якось забрендувати свою політичну лінію. Спочатку йшлося про «неліберальну демократію», потім про християнську. Але щоразу підкреслюється, що це хоч і демократія, але інша, відмінна від «застарілої» ліберальної демократії, в основі якої лежить Загальна декларація прав людини. І в цьому можна розгледіти вплив з Північного Сходу, де вже не перше десятиліття розбудовують чи то «керовану», чи то «суверенну» демократію.

У пошуках української версії?

Успіхи Орбана не залишилися непоміченими в українському політикумі. Тим більше що угорський прем'єр останні роки є одним з найпопулярніших іноземних лідерів в українському інформпросторі. При цьому одним з найбільш критично оцінюваних, для чого достатньо вагомих причин. Показовими є толерантність до В.Путіна, критика антиросійських санкцій ЄС, блокування комунікації України з НАТО, конфлікт навколо мовних норм закону про освіту, роздача угорських паспортів мешканцям Закарпаття… 

Хоча в міждержавних відносинах Орбан і виступає як опонент України та її національних інтересів, це, однак, не зменшує привабливості його «історії успіху» для значної частини українського політичного класу. 

У тих, хто готовий «навчитися в Орбана», різне бачення того, які саме досягнення й звершення угорського очільника їм близькі. Для одних — це чудовий учитель технології «торгівлі страхом», людина, яка вміє ефективно створювати «ворогів» для мобілізації електорату. Для інших Орбан і орбанізм — це курс, на який реально прагнуть рівнятися. 

Орбан цікавий, бо реалізує модель «м'якого ізоляціонізму», яку з прискіпливо вивчають українські політичні лідери. Тут, з одного боку, членство в ЄС і НАТО, яке не ставиться під сумнів, а з іншого — демонстративно конфліктна позиція щодо «колективного Брюсселя» у багатьох питаннях.

Зовні раціональним є й вибір Орбаном Джорджа Сороса та його структур як головної мішені: з одного боку, Сорос — це ікона західної ліберальної культури, «вчорашнього Заходу», від якого «нові» мають ідейно відмежуватися; з іншого — він лише «приватний спекулянт», що перебуває в жорсткій опозиції до влади в своїй країні (США), тому не зможе завдати сумірної шкоди у відповідь. 

Цей аспект, зокрема, зацікавив Сергія Таруту і його партійний проект «Основа», технологи якого мали план запозичити досвід Орбана і запустити українську версію кампанії АнтиСорос як передвиборну політтехнологію. В червні Тарута, за інформацією ЗМІ, відвідав «антисоросівську» конференцію в Будапешті і того ж місяця подав у Верховну Раду законопроект, яким пропонується запровадити спеціальні вимоги для громадських та благодійних організацій, які використовують кошти іноземного походження, — тобто свій варіант законодавства «про іноземних агентів». На цей момент ця технологія для штабу «Основи» не є провідною, однак, не виключено, ще чекає свого часу.

В українській політиці є навіть претензії на роль «ідейного батька» угорського прем'єра. У вітчизняних медіа вже звучала теза політтехнологічного походження про те, що Орбан нині всього лише реалізує методичку Віктора Медведчука, яку той просував, іще працюючи в адміністрації Кучми, — зокрема, стосовно протидії Соросу та іншим глобальним силам. Мовляв, дії Медведчука для перешкоджання проведенню конференції в Лівадійському палаці за участі Сороса 2004 року — це те, що могло надихнути Орбана, колишнього соросівського стипендіата, на більш системні дії. Можливо, Медведчук міг би бути гарним консильєрі для угорського правителя. Однак не склалося. Але тема йому дуже близька, тож, скажімо, «українську версію Орбана» він цілком може патронувати.

При всьому багатстві висхідної пропозиції, головне і визначальне те, що номінанти на «Орбана по-українськи» можуть і вже намагаються запозичити, — це торгівля страхом. Орбан блискуче опанував цю технологію на своєму полі. Власне, його нинішній злет — це результат вправного використання міграційної кризи, що вибухнула в Європі в 2015-му, і масових страхів, з нею пов'язаних. Успіх антиіммігрантської кампанії в Угорщині був до певної міри парадоксальним — адже ця країна ніколи не була бажаним місцем призначення мігрантів з Близького Сходу, а кількість прийнятих біженців і шукачів притулку була незначною навіть на піку європейської міграційної кризи в 2015—2016 роках. Тож фобія щодо мігрантів була згенерована і підсилена політиками штучно. Ключовою мішенню став вигаданий політтехнологами Орбана «план Сороса» заселити Угорщину і всю Європу мігрантами. У реальність цього «плану», згідно з опитуваннями, повірило майже 40% угорських виборців, які, власне, й забезпечили своїми голосами владу «Фідес» на наступний політичний цикл.

Однак чим можна налякати українського виборця на п'ятому році війни з РФ? За останні роки й виборчі кампанії вітчизняні популісти теж вибрали увесь арсенал можливих і неможливих внутрішніх «ворогів народу», більшість «лякалок» уже не працює. 

Соціологія чітко свідчить, що загалом «західний вплив» громадяни України оцінюють позитивно. І навіть розраховують, що Захід і надалі вимагатиме від української влади дотримання певних правил і проведення реформ. «Зовнішнє управління» вважають проблемою лише 6,1% українських громадян (Демократичні ініціативи/КМІС, опитування 16—28 серпня 2018 р). Тож такий порядок денний не в інтересах кандидатів із суто прагматичного погляду — він не просто не забезпечує зростання підтримки виборців, а й обмежує електоральну базу кандидатів, заганяє їх у своєрідне «електоральне гетто».

Однак досвід Орбана якраз і свідчить про те, що гарно відкомунікований страх можна «продати» суспільству практично «з нуля». Тому технологічні знахідки «неліберальних» політичних сил Заходу ще чекають свого використання в Україні.

При цьому слід ураховувати, що конспірологічна візія подій — невід'ємна частина світобачення українських еліт. Конспірологія часто замінює ідеологію. І в цьому сенсі забобони політиків можуть зрезонувати з пропозиціями політтехнологів. Свою роль відіграє і практичний досвід, який формує культуру політичної поведінки. Для конкурентного українського політика хист до підкилимних ігрищ, кулуарних «комбінацій», тіньових взаємовпливів є однією з ключових компетентностей. Відповідно, й увесь навколишній світ, політичні процеси в інших країнах, у міжнародних відносинах, спілкування із західними партнерами сприймається на відповідному тлі.

 «Орбанізація» України як версія реваншу?

Чому ж ігри в «неліберальну демократію» для України можуть виявитися більш небезпечними, ніж для наших західних сусідів?

В умовах, що склалися після 2014 року, для Кремля «орбанізація» України — сценарій, що наближається до ідеального. Оскільки прямий розворот до Москви неможливий, одним з основних сценаріїв є очікування посилення втоми українців від Заходу і як наслідок — заляльковування України в ізоляціоністський проект, який істотно загальмує інтеграцію України в європейський політичний, економічний та суспільний простір і остаточно антагонізує ліберально-проєвропейський та консервативно-патріотичний елементи активної частини українського суспільства.

Вже нині помітні тренди на глибоке розмежування вчорашніх партнерів по Майдану: лібералів (глобалістів) і консерваторів (націоналістів). Дедалі активніше намагаються виштовхати на маргінес активну частину громадянського суспільства, яке співпрацює з західними донорами. 

У суспільні дискусії активно вкидаються наративи, що з одного боку стигматизують ліберальне і по-проєвропейськи налаштоване крило суспільства, а з іншого — крило консервативне. Запозичені ззовні образи «ліваків», «неомарксистів» антагонізуються з образами «нациків», «релігійних мракобісів», накидаючи українському суспільству нові лінії протистояння. Тим самим послаблюються і взаємопоборюються суспільні сили, партнерство між якими уможливило перемогу Майдану і вирвало Україну з обіймів Росії. 

Подальше нарощування означених антагонізмів і фобій укупі зі стимулюванням ізоляціоністських настроїв, недовіри українців до «закордону» або переналаштування цієї довіри на «модель Орбана» — це цілком можлива лінія розгортання технології політичного реваншу в напрямку до «старої України», що відійшла в минуле 2014 року. Технологія, яка нині здатна паразитувати і на патріотичних настроях, і на притаманній українцям недовірі, і на моді на «євроскепсис» та ізоляціонізм, і на перевантаженості дискомфортними реформами, і загалом на «втомі від Заходу», який переживає складний момент переосмислення своєї ідентичності і потребує нового лідерства.