Українське роздоріжжя Євросоюзу

Європейський Союз опинився на роздоріжжі: швидко надати Україні статус кандидата в ЄС, що означатиме вирішальну спробу подолати втому від самого себе й таким чином отримати нове дихання, зробити сміливий крок, адекватний динаміці історичного моменту, – чи, як альтернатива, натиснути на гальма й залишитися заручником сумнівів у власному майбутньому.

Очільниця Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн минулої п’ятниці, прибувши потягом до Києва, надала українській стороні опитувальник щодо заявки України на членство в ЄС – рутинний документ, передбачений процедурою розгляду. На підставі відповідей на цей опитувальник, а також власних оцінок відповідності України статусові кандидата Єврокомісія дасть Раді ЄС (країнам-членам) висновок, що має офіційну назву Opinion, – тобто думку виконавчого органу ЄС щодо характеру відповіді українській стороні на подану заявку.

«Так»? «Ні»? «Пізніше»?

Згідно з наявною практикою, пропозиція відповіді Єврокомісії буває трьох типів: «так», надати статус кандидата і розглянути можливу дату початку офіційних переговорів про членство; «ні», відхилити заявку (якщо країна не відповідає базовим критеріям Статті 49 Договору про ЄС, наприклад через географічне розташування або відсутність демократичного устрою – приклад Марокко); потенційне «так», якщо країна відповідає базовим критеріям, однак з огляду на особливості внутрішнього політичного та\або економічного устрою на даний момент надто далека від відповідності Копенгагенським критеріям членства. Є й неформальна четверта опція – відкладення розгляду заявки без визначення конкретних термінів надання статусу кандидата, якщо стан справ у цій країні або характер її відносин із Європейським Союзом надто контраверсійні і всередині ЄК бракує єдності щодо остаточної відповіді. Останній приклад свого часу відчула на собі Туреччина, чию заявку було отримано 1987 року, а рішення про надання статусу кандидата ухвалено тільки 12 років потому – у 1999-му.

З огляду на сигнали, які надходять від керівництва Єврокомісії, висновок щодо України буде позитивним: керівники виконавчого органу ЄС добре ознайомлені зі станом справ в Україні, зокрема з перебігом імплементації Угоди про асоціацію. Експерти визнають, що Україна нині перебуває на більш просунутій стадії наближення до критеріїв членства в ЄС, ніж були більшість країн Західних Балкан на момент подання своїх заявок на членство. Тож Єврокомісія, з високою ймовірністю, скаже «так» статусу кандидата для України.

Рада ЄС розгляне висновок Єврокомісії, орієнтовно, в червні. Українська сторона розраховує на винесення українського питання та його позитивне вирішення Європейською Радою – Самітом ЄС, що запланований на 23–24 червня.

Ризики «гальмівних механізмів»

Український випадок – унікальний у багатьох сенсах, насамперед у зв’язку з екстраординарними обставинами подання заявки: 28 лютого, на п’ятий день повномасштабної війни, розв’язаної РФ. Найважливіший фактор, який грає на користь України, – навіть не сам факт зухвалої російської агресії, а те, як це було сприйняте громадською думкою у ключових країнах ЄС. А він спричинив там фундаментальні зрушення, подекуди вперше сформувавши політичну більшість громадян, які сприймають Україну частиною європейської родини і готові підтримати членство України в ЄС. Таку більшість було зафіксовано в березні опитуваннями громадської думки в Італії, Іспанії, Франції, і, найголовніше, – у традиційно скептичній Німеччині (69%).

Згідно з підрахунками соціологів, загальноєвропейська підтримка майбутнього членства України нині перебуває на рівні приблизно 71%. І це навіть вище (парадоксально?), ніж загалом підтримка подальшого розширення ЄС, яка в більшості країн Західної Європи останніми роками фіксувалася на позначці, нижчій від 50%.

Такі зрушення громадської думки не можуть не впливати на уряди країн-членів. Показовою стала заява прем'єр-міністра Італії Маріо Драґі 22 березня, в якій прозвучала однозначна підтримка членства України в ЄС. Італія ніколи раніше не декларувала такої позиції.

Однак, попри загалом оптимістичні очікування української сторони, ризики активізації «гальмівних механізмів» у деяких країнах-членах залишаються істотними. Наразі немає чіткої підтримки надання статусу кандидата з боку офіційного Берліна, і тут нас чекає серйозна дипломатична робота. Є побоювання, що, замість політичної і правової визначеності, німецький уряд пропонуватиме щось на кшталт «поглиблення партнерства» та «подальшого зближення» – паралельно з відкладанням заявки в довгу шухляду

Не додає впевненості невизначеність із результатами президентських виборів у Франції, де чималі шанси має кандидатка з виразно євроскептичними і україноскептичними поглядами, а чинний президент наразі уникає висловлювань щодо загалом непопулярної теми розширення ЄС.

Значного тиску зазнаватиме позиція уряду Нідерландів, який досі змушений озиратися на результати референдуму 2016 року. Свого часу він поставив на паузу ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, бо нідерландські євроскептики, спонукувані тіньовою роботою РФ, побоювалися, що ця угода відкриватиме Україні прямий шлях до членства в ЄС.

Ну й, звісно, традиційно посилюють бентегу наші угорські «друзі»: їхня позиція стосовно українського кандидатства ще не озвучена, однак керівництво України після останніх виборів у цій країні на високому рівні було записане у «вороги» Угорщини.

Екзистенційне питання Євросоюзу

Не можна також достеменно спрогнозувати, як на долі української заявки позначиться факт «запаралелення» її Молдови та Грузії, які надійшли до Брюсселю за кілька днів після української і тепер, по суті, розглядаються разом: уряди в Кишиневі й Тбілісі теж щойно отримали аналогічний українському опитувальник від Єврокомісії.

Україна жодним чином не може ставити під сумнів суголосні нам європейські прагнення народів Молдови та Грузії (навіть попри охолодження відносин із останньою). Навпаки, ми тривалий час працювали над синхронізацією наших спільних європейських амбіцій у рамках «Асоційованого тріо», і така політика – стратегічно правильна. Однак не виключено, що синхронний розгляд трьох заявок (замість одного екстраординарного українського «кейсу») може послугувати додатковим приводом до гальмування процесу, відмови від пришвидшеної модальності розгляду, якої очікує Україна, але яку важче застосувати до двох інших країн, котрі не перебувають у співмірних надзвичайних обставинах.

Так чи інакше, отримавши неочікувану й непрогнозовану українську заявку на членство, Євросоюз знову опиняється наодинці зі своїм екзистенційним питанням: де мають бути межі об’єднаної Європи? Поки що ніхто з європейських лідерів не зумів віднайти на нього консенсусної відповіді – навіть у «кращі часи» європейської інтеграції. Тож, схоже, Україні доведеться брати участь у вирішенні не лише власних екзистенційних питань.