Як приборкати дракона

Поки Україна перемагає Росію на військовому фронті, західні країни намагаються позбавити кремль ресурсів на ведення цієї війни, запроваджуючи все нові та нові санкції і посилюючи старі. У свою чергу, РФ шукає лазівки, через які можна імпортувати так необхідне їй обладнання та технології та експортувати сировину, щоб підтримувати рівень військових витрат.

Лазівки надають невеликі країни Азії та Латинської Америки або навіть європейські та американські компанії, для яких гроші важливіші за репутацію. Такі невеликі «вікна» досить легко зачиняються вторинними санкціями. США давно мають таку практику і успішно її застосовують. Звичайно, з'являтимуться якісь «Марки Річі», які намагатимуться маленькими каналами забезпечувати певну торгівлю, але на результат це вже не вплине.

Водночас є важливіша проблема – Китай. Піднебесна не приховує свого інтересу до Росії: принаймні офіційно з нею «дружить», закуповує з дисконтами енергоносії та іншу сировину та переводить «російську імперію» у сферу фінансових розрахунків у юанях, щоб допомогти їй обходити обмеження. І просто вторинними санкціями цю проблему не вирішити.

Україна не належить до сфери інтересів КНР. Та й чого гріха таїти, не намагалася виправити цю ситуацію. З 2021 року українського посла в Китаї так і не призначили. Але за нинішніх умов позиція КНР та його лідера Сі Цзіньпіня має значний вплив на підсумки нашої війни за Незалежність.

З іншого боку, вся економічна могутність Китаю та його еліт спирається на експорт до країн ЄС та Північної Америки. КНР це чудово усвідомлює. При цьому китайці навчилися і вже давно використовують свої відносини з країнами-паріями для тиску на західний світ для отримання політичних, торгових та економічних преференцій.

Найяскравіший приклад – це КНДР. Китай відкрито не висловлює підтримку режиму Північної Кореї, але максимально його підтримує як подразник для Південної Кореї, Японії та інших країн тихоокеанського регіону. Таку ж схему Китай вибудовує у відносинах із Іраном та іншими країнами-паріями. Якщо пильно поглянути на співпрацю Пекіна та Москви, то стає зрозумілим, що для Китаю сьогоднішня Росія – це такий самий важіль для тиску на Захід.

Відповідно, спроби Франції, Німеччини та інших країн ЄС повернути КНР на «шлях істинний» приречені на провал. Сі Цзіньпінь, звісно, душевно поговорить із німецьким канцлером Олафом Шольцем чи французьким президентом Еманюелем Макроном, але «перевербувати» виключно закликами його не вдасться.

Найслабша ланка Китаю – величезні ринки збуту країн західних демократій. І діяти необхідно саме у цій площині. І це завдання США та ЄС, а не України. Для того, щоб Захід зміг тиснути на слабке місце, Китай має зрозуміти, що західні країни мають альтернативу йому. Якщо відносини з Пекіном охолоджуватимуться, то США та ЄС знайдуть собі нового ключового торгового партнера.

Сенс купувати у Росії, навіть із божевільними дисконтами, нафту і газ різко випаровується, якщо ти не можеш продати товари, вироблені за допомогою цих енергоносіїв, на своїх традиційних ринках збуту. Їхня втрата реально може обрушити стабільність політичної системи Китаю. І Сі це усвідомлює. Щоб публічно не говорив Пекін, питання перезавантаження економічних відносин із Вашингтоном все одно перебуває у його пріоритеті.

У нинішніх реаліях такою альтернативою КНР може стати Індія. Навіть офіційний анонс про переорієнтацію торгового співробітництва та перенесення виробничих потужностей з КНР може сприяти тому, що Китай повністю перегляне свою політику щодо США з ЄС, і свою точку зору на загарбницьку війну Росії в Україні.

До того ж Індія для західного світу є більш зговірливим партнером. У досить демократичного Нью-Делі відсутній централізований авторитаризм Пекіна. І США з ЄС мають можливість влаштовувати внутрішню економічну конкуренцію між індійськими штатами за інвестиції.

Завдання України в цих умовах, не так впливати на Китай, як спробувати стати консультантом Вашингтона, Брюселя та Лондона у проєкті «приборканні китайського дракона» та переорієнтації їхньої співпраці на Індію.