Олександра Ковальова Асоційована експертка Центру глобалістики «Стратегія XXI»

Венесуела: погляд всередину

Трамп, коментуючи інтервенцію, заявив, що вона матиме позитивні наслідки для Венесуели
фото: depositphotos.com

Падіння економіки Венесуели розпочалося не в останні кілька років і не з обранням Мадуро президентом у 2013 році, а значно раніше

3 січня США здійснили обмежену інтервенцію до Венесуели, під час якої заарештували і вивезли з країни її президента Ніколаса Мадуро.

Одностороннє втручання США у внутрішні справи Венесуели, безперечно, є порушенням міжнародного права й може мати вкрай негативні наслідки у глобальному масштабі загалом та для України зокрема. Сам факт такого втручання легітимізує практику втручання потужних держав у внутрішні справи слабших країн. Зокрема, це відкриває Росії можливість виправдовувати власні агресивні дії проти України, а також потенційні майбутні агресії у пострадянських, постсоціалістичних і загалом європейських державах.

Водночас очевидно, що критична ситуація у Венесуелі потребувала реагування, оскільки країна, економіка якої впродовж багатьох років (фактично з кінця 2000-х) перебуває у стані занепаду, є постійним джерелом регіональної нестабільності. З цієї причини міжнародна або, принаймні, регіональна спільнота рано чи пізно мала б знайти механізм врегулювання цієї кризи, причому багатостороннє втручання було б, безумовно, значно більш виправданим.

Президент США Дональд Трамп, коментуючи інтервенцію, заявив, що вона матиме позитивні наслідки для Венесуели, оскільки США візьмуть під контроль її нафтовий сектор і завдяки цьому сприятимуть відновленню економіки країни та забезпеченню добробуту її населення шляхом інвестування мільярдів доларів.

Однак стверджувати, що США зможуть подолати цю кризу у найближчій перспективі, наразі передчасно.

Економічна криза у Венесуелі

Арешт Ніколаса Мадуро багато хто розглядає як ключовий елемент зміни режиму в країні та відновлення її економіки. Побутує думка, що саме Мадуро через неефективне управління державою несе відповідальність за глибоку кризу, в якій перебуває венесуельська економіка. Це твердження є слушним, але лише частково.

Падіння економіки Венесуели розпочалося не в останні кілька років і не з обранням Мадуро президентом у 2013 році, а значно раніше – ще за президентства Уго Чавеса. Вже на момент вступу на посаду у 2013 році Мадуро зіткнувся з високим рівнем інфляції та великим дефіцитом товарів. З 2019 року до вже наявних проблем додався вплив санкцій, запроваджених США і країнами ЄС проти керівництва Венесуели та її державної нафтової компанії PDVSA, а також вплив пандемії і глобальної фінансової кризи 2020 року.

Фактично, саме негативний вплив від введення санкцій можна розглядати як результат політики самого Мадуро, оскільки поштовхом для них послужили порушення під час виборів 2018 та 2024 років, які закріпили його на президентській посаді. Запроваджене у 2019 році ембарго на продаж венесуельської нафти до США позбавило країну майже 90% експортних надходжень.

Ознаки кризи чітко проявилися ще наприкінці 2000-х років, а в останні роки вона, безумовно, поглибилася. Йдеться про тривалу структурну кризу, зумовлену передусім внутрішніми диспропорціями в розвитку економіки, неефективним державним управлінням, корупцією та низкою інших чинників. Ця криза загострилася за часів уряду Мадуро внаслідок зниження цін на нафту та скорочення її видобутку. Валовий внутрішній продукт (ВВП) стабільно скорочувався, за даними Світового банку, з $259 млрд у 2014 році, досягши мінімуму $43 млрд у 2020 році. Це спричинило різке скорочення бізнес-сектору та загальних обсягів виробництва, широкомасштабний дефіцит, падіння рівня споживання та деградацію нафтової промисловості – головного економічного двигуна країни.

Економічний колапс призвів до складної гуманітарної надзвичайної ситуації, що характеризується гіперінфляцією, гострою нестачею продовольства та ліків, дефіцитом базових товарів і послуг, зокрема водопостачання, а також занепадом систем охорони здоров’я та освіти. У 2017 році 81% громадян країни жили за межею бідності. Різко зросла дитяча смертність: до 11 тисяч випадків у 2016 році.

Найболючішою для населення стала продовольча криза, яка почала проявлятися ще у 2007 році, навіть попри тогочасний нафтовий бум, а на початку 2020-х років переросла в повномасштабну гуманітарну кризу. Вона була спричинена поєднанням зростання цін на продукти харчування, скороченням їхнього виробництва та падінням прибутків населення, зокрема реальної вартості мінімальної заробітної плати, яка нині покриває лише 0,88% вартості продовольчого кошика. Більшість сімей була змушена суттєво обмежити свій раціон, відмовившись від таких продуктів, як м’ясо, молоко, кава, рис, масло й олія, та зменшити порції. Багато людей були змушені працювати в обмін на їжу або продавати майно, щоб мати змогу її придбати. Опитування за 2017 рік свідчать, що більшість громадян харчується менш ніж тричі на день, а через недоїдання та дефіцит поживних речовин у середньому втратила близько 12 кг ваги. Дослідження Всесвітньої продовольчої програми ООН 2020 року показало, що 9,3 млн осіб у Венесуелі живуть у стані продовольчої незахищеності, з них 2,3 млн – у стані крайньої незахищеності.

Особливо тяжкою є ситуація для дітей: 15% з них страждають від гострого недоїдання, що у 30% випадків призводить до затримки фізичного розвитку серед дітей віком до п’яти років.

Наслідком кризи стала масова еміграція. За даними ООН, приблизно 8 млн венесуельців з 28,5 млн населення, залишили країну. Більшість із них (понад 6 млн) нині проживають у країнах регіону, передусім у сусідніх Колумбії, Перу, Еквадорі, Бразилії та Чилі, що створює додаткове навантаження на економіки цих держав і загострює соціальні проблеми в них.

Знецінення національної валюти та гіперінфляція

Знецінення національної валюти та гіперінфляція стали наслідками структурних дисбалансів в економіці, невдалої урядової політики (зокрема, втручання держави в монетарну політику), глобальних економічних і фінансових криз, а також економічних санкцій. Ці процеси були передбачуваними, а їхній вплив лише наклався на дію інших негативних факторів.

Попри згадане скорочення ВВП, уряд Мадуро, який від початку правління продовжував політику свого попередника Уго Чавеса, відмовився зменшувати видатки й почав фінансувати дедалі більшу частину бюджету за рахунок емісії грошей Центральним банком. Грошова маса регулярно зростала на 20–30% щомісяця, що й спричинило гіперінфляцію. Вона почала стрімко набирати обертів у середині 2017 року, коли лише в листопаді ціни зросли на 50%, у 2018 році річний рівень інфляції сягнув свого найвищого рівня 130 000%.

Паралельно зі стрімким зростанням цін відбувалося фактичне падіння реальної мінімальної заробітної плати, хоча уряд підвищував її більш ніж у тридцять разів. Зрештою вона була заморожена в березні 2022 року на рівні 130 боліварів, що дорівнює приблизно від 0,40 до 2,50 долара США залежно від обмінного курсу.

Гіперінфляція спричинила в країні глибоку гуманітарну кризу, яка проявилася у масштабному дефіциті продовольства та ліків, колапсі систем охорони здоров’я й освіти, зростанні злочинності, зубожінні населення та масовій еміграції. Вона фактично знищила те, що залишалося від венесуельської промисловості: незліченна кількість підприємств була змушена закритися, а мільйони венесуельців залишили країну.

Мадуро кілька разів здійснював девальвацію національної валюти – «болівара», у сукупності прибравши з нього одинадцять нулів (на додачу до ще трьох, прибраних за президентства Чавеса), однак це не зупинило його знецінення.

Гіперінфляційна криза тривала впродовж чотирьох років, її вдалося подолати у 2022 році, проте рівень інфляції все одно залишився одним із найвищих у світі (понад 190%), істотно зрісши наприкінці 2025 року (до 682%, за даними МВФ) на тлі загострення напруженості у відносинах між Венесуелою та США.

На початку 2020 року команда молодих економістів на чолі з віцепрезиденткою Делсі Родрігес розпочала серію радикальних реформ, які сприяли частковій лібералізації та доларизації економіки й дозволили подолати гіперінфляцію. Уперше за тривалий час економічне зростання було зафіксоване в першому кварталі 2022 року. Було скасовано державне регулювання цін і валютних курсів, дозволено використання долара США на внутрішньому ринку (доларові трансакції нині становлять близько 64,8% усіх операцій), а також зменшено державний контроль над приватним сектором, що надало компаніям більше свободи дій, зокрема в нафтовій галузі. Завдяки цим заходам економіка Венесуели вже третій рік демонструє помірне зростання, яке минулого року Центральний банк Венесуели оцінив приблизно у 8%, тоді як МВФ – значно скромніше, на рівні близько 0,5%.

Роль нафтового сектора економіки Венесуели

Саме з нафтовим сектором пов’язані нинішній стан Венесуели та тривале економічне падіння економіки – і не лише через скорочення видобутку й експорту нафти. Венесуела є класичним прикладом так званої «петрократії», або «нафтової держави», у якій практично всі економічні процеси залежать від нафтового сектору. Це явище описується поняттям «голландської хвороби»: коли бюджет наповнюється переважно за рахунок експорту обмеженої кількості видів сировини (у цьому випадку – нафти), більшість потреб населення задовольняється через імпорт, а власне виробництво залишається слабким і неконкурентоспроможним, оскільки всі інвестиції спрямовуються майже виключно в пріоритетний експортний сектор. Водночас прибутки держави безпосередньо залежать від коливань світових цін на сировину, і їхнє падіння неминуче призводить до скорочення бюджету, зниження прибутків населення, зростання безробіття та інфляції.

Венесуела володіє найбільшими у світі підтвердженими запасами нафти: приблизно 303 млрд барелів, що становить близько 90% усіх світових запасів надважкої нафти. Починаючи з періоду президентства Уго Чавеса, країна стала практично повністю залежною від нафтових надходжень: у структурі венесуельського експорту нафта становила понад 90%, а в надходженнях державного бюджету – понад 50%. При цьому значна частина надходжень спрямовувалася на соціальні програми та політично мотивовані проєкти в інших країнах регіону – фактично «проїдалася» – замість інвестування в розвиток інших галузей промисловості, сільського господарства чи модернізацію власної нафтової інфраструктури.

У результаті державні витрати почали перевищувати прибутки, що призвело до зростання бюджетного дефіциту та швидкого накопичення зовнішнього боргу, який нині перевищує 160 млрд доларів, що становить близько 165% ВНП. З кінця 2017 року країна перебуває в стані дефолту за виплатами за зовнішніми зобов’язаннями – як за державними облігаціями, так і за боргами компанії PDVSA.

Тому не дивно, що падіння світових цін на нафту з понад 100 доларів за барель у 2014 році до майже 30 доларів у 2016 році стало для Венесуели катастрофічним: за цей період її ВВП скоротився більш ніж на 10%, а до 2018 року – більш ніж на 45%.

Поглибленню кризи сприяла також державна політика жорсткого регулювання цін. Уряд встановлював штучно низькі ціни на базові товари для населення, що не дозволяло виробникам покривати витрати на виробництво і робило його економічно невигідним. Особливо це позначилося на виробництві продуктів харчування. Аналогічно, масштабні державні субсидії зберігали вкрай низьку внутрішню ціну на бензин, що зменшувало стимули до експорту та скорочувало надходження до бюджету.

Суттєву роль відіграло й неефективне управління нафтовим сектором. До приходу Уго Чавеса до влади Венесуела досягла рекордного рівня видобутку – близько 3,5 млн барелів на добу. Після обрання президентом у 1998 році Чавес намагався встановити повний контроль над державною компанією PDVSA, спрямовуючи значну частину її прибутків на соціальні програми. Це спричинило масові протести працівників і загальнонаціональний страйк наприкінці 2002 року.

Після його завершення Чавес звільнив понад 18 тисяч співробітників компанії, включно з великою кількістю кваліфікованих фахівців, замінивши їх політично лояльними, але часто некваліфікованими кадрами. Це призвело до технічних помилок в експлуатації обладнання, його пошкодження та прискореного зношення і, як наслідок, до падіння видобутку: спочатку нижче 3 млн барелів на добу, а після короткого незначного зростання – до 2,6 млн у 2015 році.

Перед запровадженням санкцій у 2019 році видобуток скоротився до 1,5 млн барелів на добу, а у 2020 році впав до 337 тис. барелів на добу. Певне зростання відбулося у 2024 році після послаблення санкцій урядом США – приблизно до 850 тис. барелів на добу.

Хоча у 2023 році Вашингтон частково пом’якшив санкції проти венесуельського нафтогазового сектору, сподіваючись на політичну лібералізацію, неспроможність Каракаса виконати умови щодо проведення чесних виборів змусила США знову відновити санкції у 2024 році.

Перспективи відновлення економіки Венесуели

Розмірковуючи про відновлення економіки Венесуели слід враховувати, що в цьому питанні є дві складові: відновлення нафтового сектору, про яке говорить Дональд Трамп, та розвиток економіки в цілому.

Для відновлення видобутку нафти у обсягах, досягнутих на початку 1990-х років, за оцінками експертів, може знадобитися кілька років, впродовж яких оновлюватиметься і модернізуватиметься обладнання й готуватиметься персонал.

Втім, тут є важливий нюанс. Захоплення й ув’язнення венесуельського президента Сполученими Штатами поки що не забезпечує їм повного контролю над країною, режим якої насправді є не просто авторитарним, як часто вважають, а радше тоталітарним – подібно до колишнього СРСР, сучасних Куби, Китаю і навіть Росії. Тобто нині у Венесуелі партія «чавістів» усе ще залишається при владі, і наскільки охоче вона співпрацюватиме зі США, поки що незрозуміло. Залишається відкритим питання, хто і в яких обсягах отримуватиме прибутки від експорту нафти: чинний уряд чи ще не сформований опозиційний, якому Трамп обіцяє передати владу в майбутньому.

Що стосується економіки в цілому, певне покращення економічної ситуації є можливим у найближчі роки. Зокрема, після відсторонення Ніколаса Мадуро від влади вже з’явилися певні позитивні зрушення щодо реструктуризації зовнішнього боргу Венесуели.

Однак для повного відновлення необхідні структурні реформи та значні капіталовкладення. Навіть якщо відбудова нафтової галузі – модернізація якої є вкрай необхідною й потребує значних інвестицій – розпочнеться найближчим часом, навряд чи позитивний ефект для країни буде відчутний невдовзі, бо сам по собі продаж нафти не зупинить інфляцію, не вирішить проблему знецінення національної валюти, не створить достатньо робочих місць, не знизить ціни на продукти харчування й не збільшить їхню кількість.

Із заяв Трампа та членів його уряду поки що важко зрозуміти, чи входить розвиток інших галузей, окрім нафтової, до їхніх стратегічних планів. Якщо інші галузі не розвиватимуться, економіка Венесуели залишатиметься залежною від нафтовидобутку, а пов’язані з цим структурні проблеми не зникнуть.

Читайте також:

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів